Граєш напівтонами в дрібнім діапазоні життя – од чорного до білого. У всі 8 октав. Здається, що руками водиш в якімсь відчайдушнім прозрінні, ніби все життя був сліпим й, за кілька митей до смерті, почав бачити і за ті секунди, що залишено тобі долею, хочеш встигнути обмацати те все, що нарешті вловлюєш зором, наче, не вірячи в правдивість свого зцілення.
У відчайдушнім прозрінні
Заходиш до кімнати і бачиш порожню стіну, але та її порожність – лиш омана. В напівтемній кімнаті раптово осягаєш: єдине, що могло б робити ту, пофарбовану в біле, але сховану далеко од вікна і, відповідно, од сонця й світу стіну більш осяяною – стара ікона. Мимоволі витягуєш з кишені пігулки активованого вугілля, котрі носиш про всяк випадок з собою і починаєш терти ними по стіні, щоб повернути те, що їй (стіні) належить. Граєш напівтонами в дрібнім діапазоні життя – од чорного до білого. У всі 8 октав. Здається, що руками водиш в якімсь відчайдушнім прозрінні, ніби все життя був сліпим й, за кілька митей до смерті, почав бачити і за ті секунди, що залишено тобі долею, хочеш встигнути обмацати те все, що нарешті вловлюєш зором, наче, не вірячи в правдивість свого зцілення.
І, коли домальовуєш врешті-решт очі, помічаєш, що вугілля давно стерлося і останні штрихи додавалися стертими до крові пальцями. Дивишся на рисунок і розумієш, що то Христос, витканий тобою, мов вишитий хрестиком, з вугілля і крові. Цей твій образ – твоє причастя, таїна вас двох. Тебе і стіни. Таїна, про котру не гоже ні мовчати, ні говорити.
В кімнаті стає світліше, але ти того вже не помічаєш, бо покидаєш те місце, щоб часто туди повертатися. У снах, бо вже над ранок не пам’ятатимеш шляху до тієї кімнати, мусиш зберегти тайну. Так і шукатимеш все життя ту дорогу. Дорогу до храму…