Коли всі вже розійшлися, під приміщення під’їжджав чорний “воронок” і тих людей забирали до тюрми. Тоді збирали етапи і вели через місто на вокзал, саджали в товарні вагони і вивозили. Коли вели етап, в’язні йшли колонами по чотири чоловіки, тримаючись попід руки – бліді обличчя, зарослі чорними чи сивими бородами, на плечах у кожного – торбина.
Немає прощення катам
Мені, старшому чоловікові, добре відомі злодіяння, які творили большевицькі банди у нас в Україні. Коли в березні 1944- го вдруге прийшли “визволителі”, старші люди добре знали, що вони витворяли у 1940-1941 p.p.
А нам, тоді ще молодим, про це було менш відомо. Хоча події, розпочаті у 1944-му, бачили на власні очі. Почалося все з масових арештів інтелігенції і простих селян. Я на той час вже працював на ливарно-механічному заводі по вул. Колійовій. І часто бачив, як серед білого дня конвоїри вели заарештованих на вокзал. Бо тюрми були вже переповнені.
Пригадую, як прийшли чекісти й до нашого батька і кажуть, що їм, мовляв, відомо, що він як австрійський полонений перебував у Петербурзі (Ленінграді) від 1915 по 1918 pp. “Так, я був там у той час в полоні”, – відповів батько. Йому наказали збиратися і йти з ними. Батько знав, що у той час робилось в Україні, тож мовчки взяв сірякову куртку, кашкета на голову і промовив до конвоїрів: “Ходімо”. Мати дала батькові шматок хлібини у мішок, він взяв його під пахву лівої руки, а правою перехрестив нас, дітей, і вже на виході у дверях промовив: “Бувайте здорові, діточки!”. Ми всі враз разом з мамою гірко заридали і вийшли на подвір’я провести батька. Конвоїри йшли з обидвох боків, а батько посередині. І так-аж доки не зникли за поворотом вулиці.
Щоправда, довго його не тримали – наступного дня відпустили: склали протокол і з’ясували, що батько не винен і не перебував у колонії, де хотіли здійснити заколот. Але ми все одно дуже багато пережили навіть за ту коротку батькову відсутність.
Масово тривали арешти. У трудових колективах організовувались зібрання і тим, хто працював, пропонували висловлювати своє невдоволення. Хто мав сміливість щось сказати не так, то в кінці зібрання всі починали виходити, а головуючий зачитував імена виступаючих і наказував залишитися.
Коли всі вже розійшлися, під приміщення під’їжджав чорний “воронок” і тих людей забирали до тюрми. Тоді збирали етапи і вели через місто на вокзал, саджали в товарні вагони і вивозили. Коли вели етап, в’язні йшли колонами по чотири чоловіки, тримаючись попід руки – бліді обличчя, зарослі чорними чи сивими бородами, на плечах у кожного – торбина. Конвоїри йшли один біля другого, зі зброєю напоготові, з вулиці усіх перехожих зганяли на бік тротуару. Машин на той час не було, як тепер, а коли їхала якась фіра, повертали назад.
Ми, молоді робітники, бігли дивитися під браму, що біля самої дороги. Тоді виходив з контори директор чи інженер і наказував повертатися на свої робочі місця. Та ми після роботи йшли на вокзал дивитися, як то відправляють етап. Дивились здалеку, бо близько не пускали. Вагонні віконця були густо закриті колючим дротом і хто хотів хоч ще раз подивитися через те віконце, тримався руками за його край. А за вагоном слідкували охоронці з довгим дерев’яним молотком і як побачили край пальців, били по них молотком до крові. Важко було дивитися на ті тортури, що робили з народом наші “визволителі”.
А сьогодні ті, хто воював проти бідного беззбройного народу» усі, що ще живі, мають великі пенсії і пільги учасників бойових дій. Проте вони війни й не бачили, а воювали хіба що з народом.
Одне слово, важкі то були часи. Ми, вже старше покоління, не в силі забути те все, що коїли наші “визволителі”. І сьогодні вони кричать на весь голос, що не було ніякого голодомору, а до тюрем саджали не простий народ, щоби його винищити, а злочинців. Ті “злочинці” трудилися на своєму клаптику землі і годували державу.
Ті, хто пам’ятає страшні часи, проклинає катів, яким не може бути місця між чесними людьми і земля не може приймати їх тіла – їм місце на розтерзання шакалами…
Роман Крижанівський.