Нa хвилі спогадів про кращі роки навчання шукала незнайому вулицю: Надійку про свій прихід не попередила, бо хотілося зробити сюрприз. А щоб зустріч була теплішою, прихопила з собою їхній улюблений торт і м’яку іграшку-котика, яких, як пам’ятала, подруга колекціонувала з дитинства. “В очікуванні” зустрічі нетерпляче натискала кнопку дзвінка, чула, як поспішає до дверей господарка квартири.
НІЧ ПРОЗРІННЯ (БУВАЛЬЩИНА)
Світлана спізнилася на автобус. Усього якихось десяти хвилин забракло їй, аби не опинитися зараз серед липкого мокрого чи то снігу, чи то дощу у тенетах вечірнього міста. І все — через ті безглузді збори! Ще й удома сваритимуть, бо ж і до цього часу мають її, терапевта дільничної амбулаторії, за дитину. „Ось вийдеш заміж, — казала мати, — тоді й виростеш!” А де ж той заміж, коли усі хлопці або виїхали з села, або одружились, або ж спились, поки вона студіювала у Вінниці медицину.
«О! — сяйнула думка. — Та ж тут, у місті, живе подруга ще зі студентських років, Надійка! У неї й переночую!».
Нa хвилі спогадів про кращі роки навчання шукала незнайому вулицю: Надійку про свій прихід не попередила, бо хотілося зробити сюрприз. А щоб зустріч була теплішою, прихопила з собою їхній улюблений торт і м’яку іграшку-котика, яких, як пам’ятала, подруга колекціонувала з дитинства. “В очікуванні” зустрічі нетерпляче натискала кнопку дзвінка, чула, як поспішає до дверей господарка квартири.
— Ой, Світланко, яка я рада, що ти зайшла! Ти звідкіль така, мов Снігуронька? Що ти робиш у місті в таку пору? Як живеш? Заміж не вийшла? — цокотіла подружка, допомагаючи Світлані витрушувати дрібні крупинки льоду з кожушка, а та раділа: не змінив час любої подруги, даремно вона так хвилювалась, перепитувала себе: чи то хоч упізнає її… Коли перші розпитування вщухли і дівчата зручно вмостилися біля торта, Світлана, трохи ніяковіючи, мовила:
— Знаєш, Надю, а я до тебе не просто в гості. Мій автобус давно пішов, і мені ніде переночувати. Тому подумала, що ти не виженеш. Разом і поговоримо, і інститут згадаємо, — і, посміхаючись, додала: — Хіба ж така дружба, як наша, забувається?
Подруга якось дивно поглянула на Світлану. Довго вивчала візерунок скатертини, а тоді знічено підвела очі:
— Ти не сердься, Світланко, але сьогодні я чекаю свого друга. Ну, ти ж сама розумієш…
— Та що ти, що ти, Надю! Це ти мені пробач, що я так невчасно. Я… я піду, ти не хвилюйся, я не заважатиму, я все розумію, — говорила швидко, аби не мовчати. Винувато посміхаючись, задкувала до дверей, і аж на вулиці, знову умита мокрим снігом, опанувала себе. „Сама винна, — картала себе. — Чом було не попередити, що прийду?””! собі ж заперечувала: „А до кого б ще мала йти проти ночі? З усіх знайомих вона — найрідніша душа”.
Зупинилася. Куди подітися? Відповідь підказав далекий гудок тепловоза, і ранку дівчина дочекалася на залізничному вокзалі. То була ніч прозріння.
…Наступного дня в сільській амбулаторії зранку розривався телефон.
— Де ти була? Я так хвилювалася за тебе! Могла б і подзвонити. Знаєш, а ти даремно пішла, я вчора була сама, бо він-таки не прийшов! — торохтіла колишня подруга, навряд чи усвідомлюючи, що за її словами хвилювань — холод.
Світлана мовчки поклала слухавку, а тоді просочила спиртом серветку і ретельно витерла телефон, змивши з нього сліди щойно чутої нещирості.
Леся Гудзь