Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.
Петро Сорока
Не судилося… Читаю дарчий напис на книжці Петра Сороки «Дерево над водним потоком»: «Дорогий п. Богдане будьте як дерево над водним потоком і живіть довго – довго». П. С., лютий 2015 р. Дзвонив декілька разів. Спілкувалися… 5.06.18 року Петро Сорока відійшов за межу. Пам’ять…
Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі. Пам’ятаймо плугаря ниви слова-життя. Таки не повернути збіглу мить, не зупинити й не надолужити утраченого… Але наше глибшодумання, наближає нас до розуміння незмінного імперативу життя: «Віра, надія, любов».
Життя ж людини до свічки подібне, яка при сприятливих умовах догоряє сповна, але в цьому тимчасовому світі все залежить «від часу й нагоди» (Екклезіаста 9:11б). Важливо не скільки людина прожила, а що зробила чи життя її було доброчинне і доброчесне. Час не був його. Обставини зранили його ніжне, чуттєве, делікатне серце…
Його слово було в парі з думкою. Він жив словом – духовним життям. Ми черпаємо енергію духу від Бога, бо «Бог є дух…» (Євангеліє від Івана 4:23а), і набуваємо її ще й упродовж нашого життя, якщо воно не суперечить логіці буття. Він стверджував, що «Письменник відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка. Я звісно, прагну, щоб мої твори були наділені світлою цілющою силою…» («Дерево над водним потоком»). Творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити тільки і тільки вкупі. Сутність його життя – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Він не зрадив, був собою і достойно доніс свій «хрест».
Хто ж допише нам симфонію Петриківського лісу? Бачу, що сидить Петро Сорока на пеньку і в моїй пам’яті залишиться момент, як веде молодію в його вусі оса… Кому ж тепер заспіває? Хто почує? Яке велике серце, дух життя потрібно мати, щоб відчути в речах, в живій природі душу (дух) життя:
Я такий милосердний стою у селі,
Що молюся за душу вівса,
І сідають на мене птахи і джмелі,
І співає на вухо оса (с. 247).
«Симфонія Петриківського лісу»
Вільний мудрець, який навчився володіти собою, а його розум, серце служать любові, бо ж досягти цього можна лише важкою щоденною працею. Розум його серця дзвонив правдою, пробуджував читачів до життя. Хто ж нам запалить свічку життя, слова правди?..
Я слово мовчазне в собі відчув,
Як у пітьмі запалену свічку,
………………………………………..
Я вірив, що краса його і міць
Порве заслони всіх земних границь (с. 195).
(Там само)
Живемо надією у вічності і правда провадить нас до вічності. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а записується на Божих носіях, скрижалях пам’яті (Екклезіаста 12:7):
Бог мені безсмертя обіцяє
Без тривог,
без болю,
і без сліз (с. 227).
(Там само)
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів, лауреат премії імені Івана Огієнка