Якось недавно взяла до рук книжку «Село Джурин», яку у співавторстві створили ще в 2000 році вихідці з Джурина професор М.П.Маланюк, колишня зв’язкова УПА Ф.С.Кубіч- Квасниця та вчителька Г.М.Горин. Описуючи про село в минулому, автори вдалися до розповідей старожилів, котрі передавалися з покоління в покоління, із уст в уста.
Там, зокрема, згадано, що на території сучасного села колись, в давнину, було розміщено декілька поселень – Золотарівка, Рудка, Озеряни, Золоті Піски, Кадуб, Вільхи. Декотрі назви збереглися до наших днів.
«А ось Кадуб – найстаріше із усіх поселень, – йдеться в оповіді. – Ця назва дійшла до нас з часів язичества як місце для молитов. Сюди сходилися жителі, приносили жертви богам, здійснювали молитви. Кадуб з давніх-давен вважався нехристиянським місцем. Про нього ходили цікаві і навіть страшні легенди. Ось одна з них. Місцеві жителі ніколи не виганяли сюди коней на випас у теплі літні ночі. Ходили перекази, що в літню пору опівночі на долину виходили нечисті духи, шаліли польові мавки – водили хороводи, голосно сміялися разючим і неприродним сміхом. Якщо хтось потрапляв у їх зачароване коло, той живим уже не повертався…».
Зацікавившись, розпитала у джуринян, де ж Кадуб. Виявилось, ту зелену леваду над потічком, наліво, трохи нижче від цвинтаря, добре пам’ятаю ще з дитинства: адже Джурин – то родинне село мого покійного батька. І мимохіть пригадалася розповідь моєї тітки про те, що довелося їй колись побачити приблизно там, біля Кадуба.
Приміський поїзд сполученням Чортків-Бучач (донедавна був такий, хоча, власне, ще раніш то був і не пасажирський поїзд – дизель, а лише один вагон, «вписаний» поміж вантажних) курсував так, що до Джурина прибував рівно опівночі. І то було благо, бо з автобусним сполученням справа стояла туго. Тітка поїхала до села разом з маленькою донечкою. Від станції до родичів іти було далеченько, та ще й нести під гору трирічну дівчинку, котра такої пізньої пори не злазила з материних рук – розпхенькалась, розвередувалась. Пройшов невеликий дощик і навіть на асфальтівці стояли калюжі. Однак випогодилося, на темному оксамиті неба сяяли зорі і все надовкіл освітлював місяць. Тітка з донечкою вже поминула Кадуб. І тут врапт почула позаду себе тупіт, неначе бігли коні. З важкенькою ношею (донька плюс велика сумка в руці) не мала як озирнутися. А воно не було й потреби: повз неї вихором пролетіли двоє хлопчаків – босі, у довгих полотняних сорочках. До того ж, у мокрих, наче щойно з річки чи зі ставка. Неначе повіяло холодом і застояною водою. Одному з хлопчаків було рочки 4, другому – до п’яти. Побігли, шляхом, як на Бучач. І вже десь на фоні цвинтаря щезли. Їй чомусь стало моторошно. «Потопельники!».
А місяць, як назло, сховавсь за хмару. Ледь тепла бігом-повзком добралася до своїх. Наступного дня (а було то якраз на Зелені свята) пригадали вдома, що й справді десь до року часу перед тим потонули, було, двоє хлопчаків. І, мабуть, душечки їх прокинулися, як прокидаються, тоді, в час квітування злаків душі всіх, хто загинув трагічно…
Олександра Г.,
м.Чортків