Практично все життя Олега Довгалюка тісно пов’язане із військовою службою. Сьогодні учасник бойових дій в Афганістані переконаний, що в будь-якій іншій сфері діяльності свого життя просто не уявляє.
Олег родом з села Нападівка, Лановецького району. Після школи у 1982 році пішов навчатися у Сумське вище артилерійське училище. Закінчив навчальний заклад у званні лейтенанта. Спочатку служив у Коростені, який тоді належав до другої зони радіаційної забрудненості, неподалік Чорнобиля. А через півроку його відправили в Афганістан.
У військову частину прийшов наказ на призначення командира взводу. Спочатку на цю посаду обрали зовсім іншого офіцера, однак на медогляді він “не проходив” — за станом здоров’я не міг виконувати поставлені завдання та обов’язки. Отож потрібно було терміново підібрати іншу кандидатуру. Таким чином командиром взводу призначили саме 21-річного Олега Довгалюка. З січня 1988 по лютий 1989 року юнак воював в Афганістані.
Рідні і близькі були категорично проти його участі у цій страшній та кривавій війні. Однак сам він був переконаний, що готовий до важких та небезпечних умов військової служби. Адже впродовж чотирьох років навчання отримав потрібні знання.
Спочатку офіцери потрапили через штаб військового об’єднання в Турку. Потім у столицю Афганістану – Кабул. А вже звідти відбувалася пересилка у місця військової служби. Артилериста Олега Довгалюка скерували у провінцію Шинданд, що розташована на кордоні з Іраном. Він служив в окремій заставі на горі Чанга, поблизу аеродрому. Командир і його солдати перебували на передньому краї захисту дивізії, однак головним їхнім завданням був захист підступів до цього аеродрому.
Звісно, кожна війна залишає по собі надзвичайно негативні і психологічно важкі враження. Відразу в перший день служби Олега Довгалюка з його дивізії несподівано зникли три солдати. А згодом стало відомо, що цих хлопців знайшли на дорозі мертвими. Душмани просто по-звірячому познущалися над ними — викололи очі, повідрізали вуха… Це було перше потрясіння, яке вразило його до глибини душі.
Бойові дії велися щодня. Але так званих штикових атак, що інколи можна побачити в кіно, не було. Артилеристи вели вогонь на відстань від 5 до 10 кілометрів.
Траплялося, що доводилось й оборонятися — інколи моджахеди обстрілювали заставу. Та переважно відкритий вогонь спрямовувався на озброєні каравани чи поодиноких осіб зі зброєю в руках. Радянські солдати отримували команду від “коректирувальників”, таких самих солдат, які перебували на гірських масивах, і стежили за округою, звідки йдуть душмани. Переважно вони прямували зі сторони старого Шинданта. І от, коли вони бачили такі групи, давали команду на ведення прицільної бойової стрільби чи на далеку віддаль вогню.
На території воєнного Афганістану був зовсім інший світ, інший вимір. Там керували лише відвертість, чесність та правдивість, а для підступності і брехні просто не було місця. Олег Довгалюк переконаний, що на полі бою були всі рівні – без огляду на звання – генерал, офіцер чи рядовий солдат. Це було запорукою виживання загалом і перемоги в боях зокрема.
Військовим, яких відправляли на ту невідому і незрозумілу війну, керівники комуністичного режиму Радянського Союзу втовкмачували, що вони здійснюють патріотичну місію — виконують інтернаціональний обов’язк. І до самого кінця служби Олег Довгалюк вірив, що дійсно допомагає народові Афганістану вижити. Хоча самі афганці воювали завжди. І війна вже давно стала для них нормою життя.
За всю тисячолітню історію цієї азійської країни жодний агресор не зміг завоювати ці пустельно-гірські землі. Але радянські вояки виконували свій обов’язок. І як наслідок, перебували на чужій землі під постійною загрозою смерті. А це ж були молоді юнаки, які вірили своїй державі й не розуміли, що їхнє життя та почуття обов’язку просто використовують вожді Радянського Союзу для досягнення своїх імперсько-геополітичних амбіцій та планів…
Солдати мали можливість пізнати життя мирного населення, яке доволі часто проходило поблизу застави. Деякі розуміли російську, і, спілкуючись з ними, солдати дізнавалися, що їхня присутність там дійсно необхідна для порятунку держави.
Проте, цілком можливо, що місцеві жителі Афгану просто говорили те, що хотіли від них почути солдати. А насправді ж могли думати зовсім по-іншому.
Місцеві чоловіки були у значно більшій пошані, аніж жінки. Приміром, прямує сім’я — чоловік їде на віслюку, а його дружина йде поруч. Більше того, може в руках ще й нести важку ношу. Щодо прекрасної половини там панували досить жорстокі закони — вони не мали права навіть навчатися у школах. Із непокритими обличчями могли ходити виключно жінки похилого віку. А сім’ї були досить великі, до 10 дітей у кожній. Більшість жили у бідності, хоч серед них були й багаті верстви населення, які користувалися побутовою технікою.
Різноманітні привозні імпортні товари можна було придбати в “дуканах” — місцевих крамницях. В охопленому війною Афганістані продавалися навіть речі, яких у магазинах Радянського Союзу й близько не було. Кордони були відкриті, отож все завозили без жодних перешкод.
…Річниця виводу військ з Афганістану — це особисте свято для Олега Довгалюка, Адже він переконаний, що йому пощастило – він залишився живим і повернувся додому.
У травні 1989 року, після повернення з афганської війни, Олег одружився. Військову службу продовжив у місті Виноградове на Закарпатті. Олег Довгалюк переконаний, що в Радянській Армії нами, українцями-солдатами намагалися “затикати всі дири”. Адже вони, українські новобранці, вправно та вчасно виконували накази командирів, були грамотні та фізично здорові й витривалі водночас. Отож, згодом йому запропонували служити у Нагірному Карабасі, де на той час також велися бойові дії. Але він відмовився, бо не хотів воювати зі своїми бойовими побратимами , з якими свого часу служив у Афгані — азербайжанцями, вірменами. Як офіцер, Олег завжди прагнув бути принциповим. На той час відмова виконати наказ в армії про призначення була неприпустимою. Та командуючий армією, від підпису якого залежало майбутнє Олега Довгалюка, ухвалив: «Не потрібно “їздити” на таких офіцерах, які вже пройшли важку школу життя — за перших два роки — і Чорнобиль, і Афганістан…»
У 1992 році в зв’язку з сімейними обставинами Олег Довгалюк був направлений на продовження подальшої військовї служби на Тернопілля. А через 11 років за станом здоров’я вийшов на пенсію. Адже внаслідок військової служби виникли проблеми із серцем. “Тому що брав все надто близько до серця”, — жартує інколи Олег в розмові з друзями.
Зараз Олег Довгалюк живе у місті Ланівці, виховує 15-річного сина. А з 1999 року на громадських засадах очолив спілку ветеранів Афганістану в Лановецькому районі.
Уляна Мовчан.
На фото: Олег Довгалюк (крайній зліва) зі своїми товаришами і афганськими друзями