У квітні 1973 року Тернопільське обласне управління по пресі мене скерувало на роботу до редакції Зборівської районної газети «Радянське село», де відповідальним секретарем працював Григорій Баран (Радошівський). Спершу редактор газети Володимир Ліщинський представив мене секретареві Зборівського райкому компартії Мирославу Миколайовичу Піню, а пізніше – колективу газетярів.
Атмосфера у редакції була гарна, творча. Велика заслуга в цьому належала редактору Володимиру Ліщинському, філологу, людині стриманій, шляхетній, освіченій, і водночас принциповій і вимогливій. До слова сказати, за час роботи в редакції я жодного разу не чув, щоб він на когось підвищив голос. Володимир Миколайович належно оцінив творчий талант Григорія Яковича, підтримував його. Серед інших працівників як неординарна особистість виділявся фотокореспондент Євген Гумен, енергійний, невсипущий, завжди життєрадісний.
Формально мене зарахували до відділу сільського господарства, але насправді діапазон творчості був значно ширшим, бо доводилося писати на різноманітні теми. Написані матеріали лягали на стіл Григорію Яковичу, який їй редагував, верстав і давав читати коректуру.
Заочно із Григорієм Радошівським я був знайомий і раніше, в основному через публікації на сторінках обласних газет, а також через літературну студію «Сонячні кларнети», на заняття якої він інколи навідувався. У 1969 року вийшла його збірка поезій «Квіти на постаментах», вірші імпонували мені своєю стилістикою, історичним колоритом, пластичною мовою, рваним ритмом, глибоким підтекстом. Особливо запам’ятався вірш «Листівка»:
За Єнісеєм бджоли мед носять –
білий пахучий мед.
За Єнісеєм дзвінкоголоссям
ліг в кілометри мій кілометр.
Мамо, не жди мене на стежині,
поки що скрипку мою повість.
Йду матіолу сіяти нині
на розкорчованих гонах узлісь.
Образ Єнісею був популярним у нашій сім’ї. На берегах Єнісею, в районі Ігарки, на лісовалі у 1946-1950 роках працювала моя мама, Катерина Степанівна Онищак, ув’язнена радянською владою за так звану «колоскову справу». На берегах Єнісею, у таборах Норильська і Дудінки, відбував покарання мій вітчим, Деменчук Олекса Петрович, який отримав 20 років каторги за зв’язок із ОУН. Я інтуїтивно відчував, що за образом «меду» у вірші криються гіркі хвилин життя і страждання. Григорій Якович волів не говорити про роки свого ув’язнення, зрештою, в ті роки це робити було небезпечно.
Але розказували про це, хай через підтекст, образи його поезій і нарисів. «…Скрипка розкаже про все, про все…» – про все розказувала душа поета, нівечена, скребована режимом, але не зламна. Про драматичну долю Григорія Барана розповідали мої тернопільські друзі – Борис Демків, Богдан Бартків, Данило Теличин, яких я знав ще з 1968 року, від часу заснування літературної студії «Сонячних кларнети». Про деякі штрихи його духовної біографії почув у Зборові. Григорій Якович зізнався, що працював у Борщові, у моєму районному центрі, в редакції районної газети, і ми навіть пригадали кількох спільних знайомих – директора Будинку культури, відомого культурно-освітнього діяча з мого рідного села Вовківці Дмитра Жолобанюка, поета Миколу Горбаля, якого на той час заарештували органи КДБ.
Між нами зав’язався ближчий духовний зв’язок, від Григорія Яковича я отримав практичні поради, як вести себе в колективі, де із семи осіб були і донощики КДБ, і компартійні фукціонери і т.д. Григорій Якович взяв мене до себе на квартиру, і я майже два роки проживав у його квартирі, по вул. Суворова, 9 (тепер Львівська), де він відвів мені окрему кімнату. Його дружина працювала в районній бібліотеці, тож у мене була можливість брати додому книги для читання.
Було дуже багато розмов на різні теми і порад. У журналістиці я лише робив перші кроки, мені було важко пристосовувати свій «ліризм» до матеріалів на буденну тему – про доярок, трактористів, кормодобувників. І ще важче було давати у кожен номер газети по 300-350 рядків. Графік праці склався такий: зранку відрядження (за винятком вівторка, коли проводили летучку), а після обіду треба повертатися до редакції (якщо поїздка не була в дуже далекі села), писати матеріали і здавати їх у номер. Газета виходила тричі на тиждень.
Пам’ятаю, як поїхав у село Калинівці і написав матеріал «Крокуй з нами, пісне» – про колектив художньої самодіяльності. Щоб матеріал був цікавішим, вдався до екскурсу в історію села, сягнувши ледь не трипільської культури. Григорій Баран усміхнувся і каже: «Не конче так глибоко залазити в історію, важливо добре роздивитися сучасність, у ній можна побачити все, що вже було у минулому і все, що буде у майбутньому».
Інколи, під час обідньої перерви, я підміняв нашу друкарку і приймав матеріали РАТАУ і ТАРС, які надиктовувалися через радіоприймач. Моя військова спеціальність – телеграфіст, тож на друкарській машинці я працював добре, друкуючи усіма пальцями, як навчали у війську. Григорій Якович і забігав до друкарського бюро і тут же забирав набрані матеріали, бо їх треба було терміново верстати.
Найважче мені давалися нариси і замальовки. Ці жанри тримаються на конфлікті, сюжеті, портретних характеристиках, описах природи і т.д. Цих секретів я навчався у Григорія Барана, бо він дуже майстерно вибудовував свої твори. Можна б згадати, наприклад, йому нарис про «Дванадцятку», опублікований у збірнику «З орлиного племені» (Львів, 1969). Я пригадав зав’язку до одного із його нарисів про тракториста Івана Голосовського, здається із Заліжців. Людина повернулася з фронту без ніг, але дуже любила хліборобську працю і свій трактор. Йому дозволили зробити ручне управління для нього і він таки працював на ньому.
Нарис починається з того, що одного разу в Заліжці приїжджає якийсь розлючений чиновник і починає кричати на тракториста: «Що це ви тут понавішували в кабіні?» – бере лопату і трощить ручне управління. Про те, що тракторист без ніг – Григорій Якович не каже нічого, а розкриває цю вкрай важливу подробицю лише наприкінці твору. «Художня майстерність Григорія Барана-нарисовця» – це могла бути б окрема тема дисертації. І тут слід би проаналізувати і його ранні нариси, і ті, і пізніші, напр., «Смакуючи нові доноси», «Під катовим портретом», «На чужому полі» та ін.
Скажу від себе, що на нашій щедрій на таланти Тернопільщині мені пощастило особисто знати і спілкуватися з кількома визначними журналістами, яким підкорялися всі жанри, зокрема нариси, це Григорій Баран, Богдан Бартків, Михайло Ониськів, Євген Зозуляк, Данило Теличин, Людмила Овсяна, Богдан Мельничук, Ігор Фарина та ін. У них була дивовижна здатність до синтезів і концепцій, вони вміли гранично організувати своє емоційне почуття, піднятися враженнями над будь-якою подією. Інші ж програвали їм тим, що із плину часу вміли вибирати подію, нотувати її, але вони були в основному документалістами дріб’язків. Мені пощастило працювати з цими визначними журналістами і ближче приглянутися до їх творчої лабораторії.
Григорій Баран помітив, що є в мене хист до літературно-критичного мислення, тож доручав огляди поетичної пошти, яка надходила до редакції. Час від часу вони з’являлися на шпальтах газети: «Вага слова», «Їх орлиний лет», «Крила для пісні» та ін. Він підтримував мене в творчості і в житті. Пам’ятаю, раз із фотокореспондентом Євгеном Гуменом ми випадково зайшли в Зборові до центрального гастроному і побачили під вітриною мишу, що гризла торт. Я написав фейлетон «Дзвінок «не по ділу» (бо в санепідстанції навіть не захотіли з ними розмовляти), який був опублікований 26 червня 1973 року і наробив великого шуму: резонанс дійшов до райкому компартії, мені дісталося на горіхи, але на летучці Григорій Якович захистив мене і визнав матеріал одним із кращих.
Я вів тематичні сторінки для молоді, для вчителів, літературну сторінку та ін. І він мені часто допомагав порадами і критичними зауваженнями. На сторінках «Радянського села» були опубліковані мої перші нариси «Яблуня щастя», «Наче калиновий кетяг», «Розмова із сином», «Цвіт жита», «Гроза», до яких редакторську руку доклав Григорій Баран, пізніше їх передрукували газети «Ровесник», «Вільне життя», «Молодь України».
Як журналіст і відповідальний секретар Григорій Баран був авторитетом. Він не терпів комуністичної риторики і красномовства, називаючи подібні твори «краснухою». Однак, люди, що їх писали, мали високі посади, були соціально захищені КДБ і райкомом компартії, тож він мусив цю «краснуху» редагувати, верстати і друкувати.
Його виступи на летучках завжди були чіткі, принципові, чи то він оглядав заголовки творів, чи аналізував їх мову і стиль. І до праці відповідального секретаря ставився з великою відповідальністю. Коли йшов у відпустку або кудись від’їжджав, і хтось його заміняв, то зразу ж з’являлися помилки, казуси, фактичні неточності, прокрадалися заголовки на кшталт «РЕВ крізь століття» – йшлося про раду взаємодопомоги, або інший недогляд, напр., опублікували знімок доярок, їх на фото було п’ятеро, а прізвище під ними – семеро. Тоді секретар райкому компартії Мирослав Пінь приходив на летучку, брав газету із опублікованою фотографією і тикав пальцями в кожну фігуру і підпис під нею: «Ця – ось ця, ця – ось ця… А де ця? Фамілія є, а тіла немає». І всі ще більше розуміли, яким незамінними є наш відповідальний секретар.
Завжди радився щодо заголовків, а якщо пропонував свій варіант назви, то обов’язково хотів почути думку опонента. Закликав співробітників до співпраці, просив їх подавати пропозиції щодо назв рубрик, тематичних сторінок і т.д. Часом доходило до комічного, пам’ятаю, ніяк не могли придумати влучну назву рубрики для матеріалів про визначних людей на першу сторінку. Якось мене із редактором викликав Мирослав Пінь і сказав: «До нас їде кореспондент із газети «Радянська Україна», який має організувати негативний матеріал із нашого району за підписом членів рейдової бригади. Треба йому показати все, що є найкраще в нашому районі, всі достопам’ятності, щедру гостинність і т.д., так щоб цей матеріал не з’явився зовсім, або ж вийшов беззубим». Це була варіація на тему «До нас їде ревізор» і гостя доручили супроводжувати мені, як наймолодшому.
Відвідали Беримівці, Білоголови, Гарбузів, Кабарівці, Калинівку і т.д., а завершували в Цеброві, селі, звідки родом Мирослав Пінь і його брат, поет Роман Пінь, який на той час заступником голови виконкому Тернопільської міської ради народних депутатів. На території села розташовувався колгосп «Зоря», а секретарем парткому в ньому була, якщо не помиляюся, Любов Брилинська. Звісно, там організували черговий стіл, як свідчення щедрої гостинності. Наш гість із «Радянської України» уже так начастувався, що присів на шкіряний диван, але коли підвівся і зробив кілька кроків назустріч секретареві парткому, на дивані залишилися мокра пляма, а з штанів почало дзюркотіти.
«- Ви не уявляєте собі, як мені було соромно за нього, – сказав я Григорію Яковичу, коментуючи цю подію. – І це в присутності жінки». «- А в цьому щось є, – усміхнувся Григорій Якович. – Є назва нової рубрики – «Твій слід на землі, людино». Ця рубрика справді закріпилася в газеті і ніхто не здогадувався про її ґенезу.
Григорій Якович підтримував мене як поета і на сторінках газети час від часу з’являлися мої поезії, «Ти пишеш мені, мамо», «Гойдалка», «Є люди, життєдайні, як вода», «Скиба», «Поле», «Руки», «Безсмертя» і т.д. Вони увійшли до моїх майбутніх книг. Він вважав, що справжні твори мають бути глибоко пережитими, пройти через горнило серця і в них нема місця для «об’їдків» із чужого стола. До своєї творчості він також був вимогливим і безжальним. Поро це свідчать його наступні книги «Біль перебитого крила», «Мальви прийдуть на поклін», «Підпалені присмерки», «В гучнім оркестрі завірюх».
Особистість Григорія Барана, як магніт, притягувала багатьох людей, які часто заходили до редакції, приносили свої матеріали. Деякі із них – сьогодні відомі діячі культури і письменники. Час від часу приїжджали до Зборова сатири і гуморист Євген Дудар із Києва, уродженець Озерної; прозаїк Василь Лозовий зі Львова, автор повісті «В долині Стрипи» та роману «Колосу треба налитися» – розповідав про те, як у Ярчівцях працював агрономом; доктор філологічних наук, професор, декан факультету журналістики Львівського університету Володимир Здоровега, родом з Олієва.
У селі Перепельники разом із дружиною Майєю учителював Богдан Хаварівський, який друкував на сторінках райони свої перші вірш та дописи. Він добре володів не лише словом, а й олівцем, пензлем і пером, робив для газети графічні рисунки і заставки. Сьогодні Богдан Васильович – відомий архівіст, педагог, краєзнавець, літератор, громадсько-культурний діяч, автор цілої низки книг, серед них збірки поезій Метелики юності на павутинці осені», наукових книг «Біфони», «Хто пожав «Бурю?», «Армія крайова на Тернопільщині», «Предтеча», «Міська геральдика Тернопільщини», «Українець Михайло Паращук: ровесник болгарської волі, страдник нашої долі» та ін. Він – ініціатор створення в Державному архіві Тернопільської області особових фондів відомих діячів культури та науки Іванни Блажкевич, Степана Будного, Ярослава Геляса, Володимира Гнатюка, Романа Гром’яка, Василю Дідюка, Павла Загребельного, Івана Марчука, Богдана Мельничука, Михайла Паращука та ін.
У селі Загір’ї в школі навчався Ігор Фарина, який також часто приїжджав до редакції і привозив свої вірші та статті. Сьогодні він – член Національної спілки письменників, автор збірок поезії «Думаю про журавля», «Пісня пісень», «Осінні жорна», повісті-есе про Уласа Самчука «Пекуча чужина», книги есеїв «Вогнище на дощі» та ін. На сторінках газети завдяки підтримці Григорія Якова опублікували свої перші твори нинішні відомі науковці і письменники Олег Герман, Богдан Андрушків, громадсько-культурний діячі Григорій Жук і Леонід Білик. До газети горнулася творча молодь – Тарас Окшинський, Адам Ільчук, Роман Сакатюк.
У Зборові я пропрацював два роки і перейшов на роботу до Тернопільської обласної молодіжної газети «Ровесник», а з часом перебрався до Львова. У 1980 році, коли мене призначили завідувачем редакцією краєзнавчої і туристської літератури видавництва «Каменяр», серед купи рукописів, що припадали пилом у шафі, звернув увагу на праці наших земляків – «Над Стрипою» Григорія Барана, «Гермаківський дендропарк» Миколи Денеки, «Бучач» Ігоря Дуди, «Збараж» Анатолія Малевича. За моїм клопотанням невдовзі їх включили до тематичного плану і я почав редакторську роботу над ними, зокрема і над путівником «Над Стрипою».
Я кілька разів приїжджав до Зборова, зустрічався з Григорієм Яковичем, привозив йому виписки із «Słownika geograficznego Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich» і львівського журналу «Космос» – про історію сіл у долині Стрипи, обговорював композицію путівника, узгоджував правки. Невдовзі книга вийшла і Григорій Якович залишив мені на згадку теплий автограф. Згодом вийшли інші книги наших земляків.
У 1992 році я несподівано зустрів Григорія Барана у приміщенні Тернопільської обласної друкарні. Із розмови з ним дізнався, що він тепер я є директором музею «Зборівська битва» і редагує газету «Зборівська дзвіниця». На той час я працював у Ніжині, в університеті, куди мене після закінчення аспірантури скерувало на працю Міністерство освіти. Водночас був головою ніжинської «Просвіти», редактором однойменної газети і керівником видавничої програми «Література української діаспори», деякі з її книг друкувалися у Тернополі. Тоді ще, зразу ж після формального розвалу СРСР, ми вірили, що Україна швидко зіпнеться на ноги і їй у цьому має допомогти преса. Григорій Якович цікавився тематикою і проблематикою газети «Просвіта», зокрема матеріалами про «ніжинців», пов’язаних із Тернопіллям – нарисами про Осипа Твердовського, учасника бою під Крутами, який згодом був поранений у бою проти більшовиків під Тернополем; генерала Павла Шандрука, родом із села Борсуки Лановецького району; письменника Йосипа Позичанюка, члена Української Головної Визвольної Ради, який воював із загонами НКВС на Тернопільщині; його цікавили «тернопільські епізоди» із життя Ігоря Качуровського, Романа Кухаря та ін.
Востаннє я зустрівся з Григорієм Бараном у 2012 році, за рік до його смерти в приміщенні Державного архіву Тернопільської області. Там обласна організація Товариства «Меморіал» презентувала 44 том «Літопису УПА» (Торонто – Львів, 2006), у якому вміщено протоколи допитів Служби безпеки ОУН на Тернопільщині 1946-1948 років. Ми з професором Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Миколою Івановичем Зимомрею підійшли до поета. Я процитував його рядки:
За Єнісеєм
бджоли мед носять –
білий пахучий мед…
«Мабуть, запах цього меду не покине мене, доки я буду жити», – сумно сказав Григорій Якович. «Ваше страждання, як дорогоцінний камінь, оздоблене блискучою художньою оправою, – підтримав розмову Микола Іванович. – Із роками вона сяятиме все яскравіше і яскравіше».
На стіні, над нами, висів портрет Степана Бандери, лідера національно-визвольного руху України і провідника українського народу. Степан Бандера ніби був нашим третім співрозмовником і його очі говорили про те, що ми розуміли, але не наважилися висловити вголос – про провідництво письменника. Якщо муляр будує стіну, то відповідає за якісь своєї роботи, якщо косар, який косить траву, теж ручається за свою працю, якщо вчитель, що навчає і виховує дітей, має за обов’язок звітувати про свою ділянку роботи, то чому за свою творчість не повинен відповідати письменник? Це відповідальність не принизлива, а свідома, відкрита, освячена ідеалом чину.
«Поява нового синтезу, – пише Юрій Липа, – завжди приносить щось нове і несподіване, жодними обставинами оточення і виховання та іншими зовнішніми чинниками не обумовлена поява таланту. Жодного глибшого синтезу не можна передбачити… Твір формує оточення. Література – одна із найсправніших сил щодо порозуміння всередині раси».
Григорій Баран (Радошівський) був письменником-провідником. Література для нього була організаційною цінністю, що окреслювала і розкривала духовні можливості українського народу, концентрувала і передавала енергію нації. Провідництво письменника-Радошівського було свідомим і органічним. Воно випливало із його почуття і пристрасти, із його спілкування з людьми. Кожен, хто потрапляв у силове поле впливу Григорія Барана, відчував на собі дух його провідництва, почуття зв’язку із соборністю українського духу і відповідальність за долю держави. Якраз духовне провідництво «водою Єнісею», «бджолами» і «медом» насичувало його інстинкти, архетипну пам’ять, творчість. Ані радянська в’язниця, ані в’язниця часу не могли стримати його життєтвірної енергії.
м.Київ