Гастролі – це відрив. Душевна розрада. Всі твори давно вивчені, а ноти, як кажуть музиканти, у пальцях – сідай і грай. Змушуй слухачів впадати у непідробний екстаз. А ще гастролі – це час неформального спілкування.
ГОТЕЛЬ «КАЛІФОРНІЯ»
Last thing I remember
I was running for the door
I had to find the passage back
To the place I was before
«Relax» said the night man
«We are programmed to receive
You can check out any time you like
But you can never leave!»
The Eagles
Коли запитую себе, звідки береться вся ця література, вся ця музика – all that jazz, душі торкаються прохолодні брижі, що майже не піддаються диференціації, оскільки народжені вони як з пам’яті, так і з безпам’ятства, з легесенького повітря надреальності, яка гряде, й заземленої у своїй важкості дійсності, яка минає.
Колись література і музика бачились мені десь угорі, куди – був у цьому помилково впевнений–не ведуть повсякденні стежки. Мабуть, тому мої тодішні слова і звуки народжувалися на обмеженій території. Я цього не розумів і, не задовольняючись написаним та зіграним, уперто намагався зафіксувати життя, вихопивши його з безтілесного, сонцесяйного повітря – з ефіру. Я апріорі відмовлявся від фіксації буденних, здавалося б, зустрічей, знайомств, вчинків, дискусій etc. Не ці речі, так думав, мають формувати художній простір – вербальний, музичний. У тих своїх думках, як уже сказав, я колись був впевнений – але помилково. Сьогодні ж мислю інакше.
Тож пригадавши одну давню історію, вирішив перенести її на папір – реальний, який можна помацати пальцями. Сподіваюсь, що нинішнє моє бажання зафіксувати буденний спогад у словах не злякає творчу пташку, яка містить у своєму метафізичному серці всі ці слова, всі ці звуки – allthatjazz…
Навчаючись на початку дев’яностих років у Київській державній консерваторії ім. Петра Чайковського, я якийсь час працював у Державному естрадно-симфонічному оркестрі України. Бібліотекарем. Щоправда, спочатку в оркестр працевлаштувалася моя дружина – Жанна, скрипалька, теж студентка консерваторії. А вже потім, услід за нею працевлаштувався я, баяніст. У симфонічному оркестрі музикант, який грає на баяні, може працювати або диригентом (щоправда, у дуже далекій перспективі, якщо додатково закінчить факультет симфонічного диригування) або звичайним бібліотекарем, який опікується нотами – партитурами та оркестровими партіями.
Перед кожною репетицією я розставляв пульти і комплектував папки згідно з репертуаром, про який довідувався напередодні від старости чи керівника оркестру. Естрадно-симфонічним оркестром керував Віктор Здоренко. Серед солістів значились баритон Фемій Мустафаєв та Павло Зібров, бувший контрабасист оркестру, котрий перекваліфікувався на співака.
А ще грала в оркестрі Ірина, яку ми називали Мамою. Була високою, огрядною, дружелюбною – душею компанії. Окрім естрадно-симфонічного оркестру вона працювала в оперній студії консерваторії. Її часто можна було бачити біля консерваторських дверей зі скрипковим футляром на плечі й затиснутою між пальцями сигареткою.
З Іриною зустрічався компанійський чолов’яга Юрко, барабанщик одного з київських рок-гуртів. Музичної освіти, здається, Юрко взагалі не мав. А от музикантом був чудовим. Слухав найрізноманітнішу музику – від «Мелодії» Георгія Гараняна до «Weather Report». Я ж грав в ансамблі сучасної музики «САТ» – імпровізаційну музику й академічний авангард. У нас були спільні знайомі, тож ми з Юрком при зустрічі завжди мали тему для розмови.
Репетиції естрадно-симфонічного оркестру відбувалися у приміщенні Київського політехнічного інституту. Я приходив раніше, розкладав ноти. Потім з’являлися музиканти і діставали інструменти – скрипки, альти, віолончелі, флейти, гобої, валторни, труби. Ударник теж займав своє місце – за литаврами. Здоренко ставав за пульт. І репетиція починалась.
Інколи на репетиціях бував Юрко: приходив до Ірини.
Оркестрове життя в репетиційному процесі – одне. Й інше – на гастролях. Оскільки в оркестрі я працював недовго, тож і на гастролях довелося побувати лічені рази – у Житомирі, Чернігові, Ніжині, Вінниці. На гастролі завжди їздив неповний склад оркестру – так би мовити, обмежений контингент. Гастролі – це відрив. Душевна розрада. Всі твори давно вивчені, а ноти, як кажуть музиканти, у пальцях – сідай і грай. Змушуй слухачів впадати у непідробний екстаз. А ще гастролі – це час неформального спілкування.
На гастролях ми жили у готелях – із тарганами у потрощених шухлядах та перекошених шафах. Таргани символізували Перебудову і новітній час – час дефіциту, безгрошів’я, купонів. Пачка «Столичних» сигарет у м’якій пачці, приміром, коштувала у спекулянтів три рублі, у твердій – п’ять. Пачка американської «Магни» – десять рублів, «Честерфілду» – дванадцять. Імпортна солодка вода у півторалітровій пластиковій плашці – біля п’яти рублів. І це при стипендії тридцять п’ять рублів. Тож ми, студенти консерваторії (принаймні друзі з мого оточення), по святам пили той алкоголь, на який вистачало грошей. Приміром, молдавський алкогольний сурогат «Стрелучитор» – коньячний напій, як зазначалося на етикетці (згодом його замінив убивчий напій «Козацький»). «Стрелучитор» – пійло з жахливим «букетом». Тож святкові посиденьки інколи завершувалися катастрофічно.
Одного разу на репетиції оркестру Юрко сів за барабани, позаяк штатний виконавець партій на ударних інструментах захворів (можу помилятися, але, здається, було саме так). Ірина, вочевидь, була рада допомогти своєму хлопцеві працевлаштуватися в оркестр. А тут трапилася нагода – і її було використано. Так рокер Юрко став музикантом естрадно-симфонічного оркестру. На півставки.
…Якось із Сергієм Охрімчуком, скрипалем, з яким у дев’яностих грали у «САТ», ми пішли на фестивальний концерт – у великий зал консерваторії. (Я тоді вже не працював бібліотекарем.) Сиділи на балконі. А внизу, на сцені естрадно-симфонічний оркестр виконував якийсь пройнятий епігонством – а-ля Альфред Шнітке – твір сучасного композитора. (Охрімчук прошепотів мені на вухо: «Це якась кіномузика!»). Юрко у кульмінаційних епізодах, із завзяттям вдаряючи тарілками, не справлявся з керуванням – і тарілки після удару встигали декілька разів обернутися довкола розведених рук. Це було видовище. Цілковите руйнування класичних канонів. Зачарований Юрковим жонглюванням, я сказав Сергієві: «Справжній рокер!»
Але все це – прелюдія. А розповісти хочу про гастролі естрадно-симфонічного оркестру у Вінницю.
Ми приїхали у Вінницю близько дванадцятої години, перед обідом. І зупинилися у готелі, назву якого я сьогодні не пригадую. Поки працівниця готелю нас поселяла, ми побачили у неї за спиною, на рівнесенькій полиці акуратні півлітрові пляшки – такі, наче з мінеральною водою. Натомість наклейки гласили: у пляшках – спирт. І цей спирт продавався! Нагадаю: то були часи тотального дефіциту. Часи «Магни» і «Стрелучитору». Тому багато хто з оркестрантів піднімався у свій номер, купивши пляшку, а то й дві. Досвідчені виконавці на духових інструментах запасалися ще серйозніше.
Ми обідали вчотирьох – Ірина, Юрко, Жанна і я. Випили трохи спирту. (За друзів не скажу, а ми з Жанною спирт пили вперше – це точно.) Вода з готельного крана чомусь страшенно тхнула болотом, що не завадило нам розвести нею алкоголь…
А потім ми з Юрком розмовляли на балконі про музику. Курили. І знову розмовляли. У нього зі собою був магнітофон. У магнітофоні – касета. «Eagles», «HotelCalifornia» зразка 1976 року. Ввімкнули. Відомий хіт настільки прийшовся до смаку, ніби слухали його вперше, тож ми, розігріті вінницьким спиртом, прокрутили пісню з десяток разів.
Концерт починався о сьомій вечора. Мої функції були прості: розкласти папки з нотами – все. Підстав для хвилювання не було. Юркові було складніше – він мав грати.
Набалакавшись, ми приєдналися до дівчат, бо надумали сповістити таке: немає нічого кращого за музику. Оскільки музика – вона свята. І «Мелодія» Гараняна. І «Бітлз». І класика. І джаз. І рок. І авангард. Взагалі – увесь цей джаз! На доказ своїх слів ми раз за разом прокручували пісню «Готель Каліфорнія», у паузах плескаючи в стакани мутнуватий напій. Дівчата були обачніші за нас – вони лише пригублювали.
А потім з Юрком ми пішли в гості до духовиків – і це було помилкою (принаймні моєю, оскільки товариш на вечірній концерт не лише потрапив, а й відіграв його): вони саме обідали, і пляшка спирту стояла на столі… Був серед них класний музикант – грав на трубі. Я ще пам’ятаю, як говорив з ним про сольну партію у пісні Джо Дассена «Et si tu n’existais pas», написану для труби. А далі – амнезія…
Я прокинувся зранку. Поволі зорієнтувався. Треба було одягатися і їхати у Київ. Учорашній концерт відбувся без моєї участі. Жанна розклала і зібрала за мене ноти. Ірина з Юрком та духовиками їй допомогли. Обійшлося. Загін не помітив втрати бійця. Жодних адміністративних стягнень.
Перед тим, як сісти в електричку, ми з Юрком зайшли у кафе, бо подумали, що мусимо обов’язково випити пива. Вітчизняного пляшкового у продажу не було. Зате закордонне в алюмінієвих бляшанках (таке потрохи з’являлося в магазинах) продавалося. Коштувало, щоправда, у рази дорожче за українське. Ми вигребли з кишень усе, що залишилося після вчорашньої купівлі спирту і взяли баночку пива. Перед тим, як сісти в електричку, те пиво на пероні й випили. А вже тоді поїхали у Київ.
Отак, побувавши у безіменному вінницькому готелі й наслухавшись «Каліфорнії», ми з Юрком спробували небачене й абсолютно не цілюще пиво з дивним написом – nonalcohol… Ми випили його, щоб із важкими головами повертатися у столицю, яка сьогодні виринає зі спогадів, виринаючи з минулого. Випили, щоб із легкою душею, просякнутою радістю безалкогольного сп’яніння, жити сьогодні, наче у майбутньому…
Це було давно. І це мало забутися. Але запам’яталося.
Якось я натрапив на кліп Вєрки Сердючки. На барабанах грав Юрко. Я пригадав тарілки, які щосили вдарялися у зустрічному русі, аби обернутися довкола Юркових рук. Пригадав «Каліфорнію» у виконанні «Іглз» і безіменний вінницький готель…
Це було понад двадцять років тому. І це мало забутися. Але запам’яталося. Запам’яталося, щоб бодай сьогодні я зрозумів, в який саме спосіб буденне життя, проминаючи святково і назавжди, стає художнім текстом, перетворюється на музику звуків.