Якось у 1981 році (я тоді вчився у п’ятому класі) зайшов із батьком у магазин «Спорттовари». У магазині продавали все – кеди, м’ячі, шкарпетки, канцелярію, спінінги з блешнями, гральні карти і вінілові платівки – довгограючі та міньйони. Батько на моє прохання купив міньйон Пола Маккартні – у синьому конверті з фотографією екс-бітла. Платівка містила три пісні з альбому «Band on the Run» («Оркестр у бігах»), записаного ансамблем Маккартні «Wings» («Крила») у постбітлівський період, у 1973 році: «Silly Love Songs», «Jet», «No Words».
ПОЛ МАККАРТНІ: ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВЖДИ
У дитинстві я захопився музикою не лише завдяки викладачам дитячої музичної школи, де працював мій батько і де я вчився грати на доволі консервативному інструменті – баяні, а й завдяки, як не дивно це звучить, коростишівським спекулянтам.
Нині гендлярство – річ звичайна. Гендлярство сьогодні перетворилося на малий, середній і великий бізнес, а бізнесмени в очах пересічних громадян – на якусь вищу касту. Натомість у радянські часи в кримінальному праві спекуляція, тобто перепродаж речей із метою наживи вважалась злочином і в залежності від ступеню правопорушення каралась: штрафом до трьохсот рублів, виправними роботами на строк до одного року або й навіть в’язницею на строк до двох років (із конфіскацією майна чи без неї).
Спекулянтів у Коростишеві називали фарцовщиками. То були переважно молоді люди – старшокласники, студенти. Вони зупиняли за містом іномарки, що їхали у київському напрямку, і купували для перепродажу в іноземців фірму́ – окуляри «крапельки», джинсові піджаки «Montana», вельветові штани «Wrangler», куртки «Parmalat». А ще жуйки «Donald» із кольоровими вкладками та вінілові платівки – від «Smokie» і «Boney M» й аж до «Rolling Stones» і «Deep Purple». Куплені платівки в руках прагматичних фарцовщиків перетворювалися на додаткове джерело накопичення капіталу: диски переписували на плівку і пускали у продаж. У такий спосіб закордонна музика тиражувалась у маси.
У ті часи я мав програвач із корундовою голкою, названий у дусі радянських традицій – «Лідером». То був оббитий світло-коричневим дерматином чемодан на двох металевих защібках і з білою висувною ручкою. Тодішня моя колекція платівок була строкатою, оскільки я слухав те, що вдалося купити: Софія Ротару, Тріо Маренич, Вахтанг Кікабідзе, Нані Брегвадзе, Жанна Бічевська, Юрій Антонов, «Stars On 45», «Space», «Зодіак», «Карнавал». Скромні акустичні можливості «Лідера» контрастували з його багатообіцяючою назвою (нормального програвача «Вега–109» я отримав у подарунок від хрещених, коли вже вчився на першому курсі Житомирського музичного училища).
Грошей на платівки в шкільні роки я не мав. А про отруйні жуйки – «породження диявольського Заходу», зібравши школярів у актовій залі, вчителі розповідали таке: «дональдів» варять на шкуродернях із жиру вбитих собак – як здорових, так і тих, що здохли у муках від сказу. Тому закордонну музику я слухав у знайомих старшокласників – на бобінних і касетних магнітофонах. А капіталістичні жуйки – попри періодичні залякування, трансльовані шкільними наставниками, – жували з однокласниками потай від батьків і учителів.
Якось у 1981 році (я тоді вчився у п’ятому класі) зайшов із батьком у магазин «Спорттовари». У магазині продавали все – кеди, м’ячі, шкарпетки, канцелярію, спінінги з блешнями, гральні карти і вінілові платівки – довгограючі та міньйони. Батько на моє прохання купив міньйон Пола Маккартні – у синьому конверті з фотографією екс-бітла. Платівка містила три пісні з альбому «Band on the Run» («Оркестр у бігах»), записаного ансамблем Маккартні «Wings» («Крила») у постбітлівський період, у 1973 році: «Silly Love Songs», «Jet», «No Words».
Маккартні – прекрасний методист. Недарма його порівнюють з геніальним Вольфгангом Амадеєм Моцартом. Музичні критики, жартуючи про «марнотратність» Пола Маккартні, кажуть, що матеріалу одного твору великого музиканта середньостатистичному композиторові вистачило б на двадцять пісень.
Сталося так, що, купуючи міньйон, я знав лише декілька відомих бітлівських хітів. Тобто до своїх перших платівок легендарної ліверпульської четвірки я йшов у зворотному напрямку – від сольного альбому Маккартні, записаного через три роки після виходу останнього бітлівського диску «Let it Be» (1970).
Назви пісень із «Оркестру в бігах» магічно склалися в одне зрозуміле речення: Я тебе кохаю, Джет, без слів. («Я тебе кохаю» – саме так на платівці було перекладено назву пісні «Silly love songs».)
«Джет – яке милозвучне жіноче ім’я!» – так я тоді думав.
Натомість згодом я дізнався, що хоча в «Jet» і згадується якась безіменна суфражистка (суфражизм – рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав, поширений в Англії на початку XX століття), Пол Маккартні написав пісню не про неї, а про щеня лабрадора, яке мало на ім’я Джет: якось музикант, прогулюючись, насвистував нову мелодію, а цуценя крутилося у нього під ногами. Так з’явилась пісня «Jet». Так чорненьке щеня увійшло в історію популярної музики.
Навчаючись на першому курсі музичного училища, наприкінці навчального року я придбав у ЦУМі дві платівки «The Beatles» – «Смак меду» («A Taste of Honey») і «Вечір тяжкого дня» («A Hard Day’s Night»). Фірма «Мелодія», єдиний у Радянському Союзі видавець вінілових дисків, з бітломанами не панькалася, тому пісню «When I Get Home» з платівки «A Hard Day’s Night» безцеремонно викинули. Але це не завадило мені полюбити ліверпульський квартет.
Про своє захоплення ансамблем я написав у літературно-критичному есеї «The Long аnd Winding Road», рецензуючи цикл оповідань «Пісні Бітлз» Володимира Діброви з книги вибраних творів «Вибгане». Висилаючи есей на адресу Літакценту, я вирішив не подавати (хоча мав таку думку) в якості ілюстрації давню фотографію, де я з оголеним торсом тримаю в руках бітлівський двоплитник «Love songs». Та оскільки редактор сайту Ірина Троскот попросила все ж прислати якесь фото, я розкрив Дібровине «Вибгане» на сторінці «Пісень Бітлз» і сфотографував її на тлі трьох знакових для мене платівок – «A Taste of Honey», «A Hard Day’s Night» та «Love songs», які мав у своїй колекції. У тому есеї я згадав і про концерт Пола Маккартні на Майдані Незалежності у Києві – диво, яке у вісімдесятих роках минулого століття нам і не снилось.
І ще. Якогось дня я приїхав у Житомир із журналом «Музыкальная жизнь» – провідним музичним виданням на теренах СРСР. То був, здається, п’ятий номер за 1979-ий рік. На передостанній сторінці – стаття Артема Троїцького «Пол Маккартні». У ті часи не існувало веб-порталів і можливості сипати коментарями навсібіч, тому, нахилившись над «Музыкальной жизнью», ми, «безсловесні» й спраглі інформації, жадібно вчитувались у кожне слово.
Артем Троїцький писав: «Якою є “сольна” творчість Маккартні? Чи схожа вона на старих “Бітлз”? І так, і ні. Спочатку здається, що саме Пол продовжив традиції ансамблю. Зовнішньо його музика подекуди вражаюче нагадує шістдесяті роки: тут і “ліверпульська” гармонія, і характерні вокальні інтонації, і навіть мелодійні “майже цитати”. Але… краще б це було не так. Бо ж під старою маскою – інше обличчя. Пісні Маккартні втратили багатомірність, притаманну “Бітлз”. В них є задушевна мрійливість, ніжність, м’який гумор та іронія, проте, на жаль, вивітрився біль і сарказм, правдивість й іконоборчий дух старих “Бітлз”».
Пояснюючи, як трапилось, що талановитий іконоборець пише пісні, в яких ідеологічну компоненту, що нею загодовували homo sovieticus, зведено нанівець, Троїцький розгортав матеріал у правильному – в ідеологічному сенсі – напрямку. А тому, пишучи про музику, не оминав того факту, що дружиною Маккартні є «дочка власника гігантського концерну “Істмен-Кодак”» Лінда Істмен (померла у 1998-ому році. – О. К.). Наприкінці статті музичний критик, поганьбивши альбом «London Town» і похваливши «Band on the Run», резюмував: «Так, Маккартні по-справжньому талановитий, але, на жаль, він не бажає старатися». Написати про рок-музику у 79-ому році – це було подією. Прогинаючись в ідеологічний бік, А. Троїцькій зумів розповісти про П. Маккартні зголоднілим радянським меломанам. Тому не варто строго судити критика з площини сьогодення.
80-і роки промайнули. Промайнули десятиліття. Деякі з моїх товаришів не пройшли крізь час, тож сьогодні їх немає на цьому світі. Хтось загинув «на гражданці», когось убили в армії, кілька померло від пристрасті до алкоголю. Я не зміг би описати, як змінювалась за ці роки моя свідомість. Написати ж про те, в якій інтелектуальній та духовній формі зустріли смерть друзі дитинства Сергій Буга (про нього я написав у циклі новел «Гранітний пантеон»), Вовка Антонюк чи Олег Останков, прозваний «Пульпою», – й зовсім непосильне завдання. Та коли я про них сьогодні згадую – з моєї душі світить сонце. Тоді мертві друзі ніби оживають. Але вони, живі, все ж не мають адрес, прописок, мобільних телефонів і сторінок у соціальних мережах. Я розумію: відстань між їхньою смертю і моїм життям якщо чимось і вимірюється, то міра ця мусить бути метафізичною. А немає більшої метафізики, ніж музика. Скажімо, ніж музика Пола Маккартні, який співав тоді, коли ми були юними і співає сьогодні, коли ми – мертві та живі. Людське життя не вимірюється роками, позаяк дати і події поволі зливаються в якійсь суцільній позачасовій субстанції. Натомість його можна виміряти в музичних альбомах Маккартні, оскільки ми, змінюючись, змінювалися у такт його воістину безсмертної музики. Кажучи про субстанцію, в якій розчиняється те, що, здавалося, ніколи не вивітриться з пам’яті, я мав на увазі, що лише зафіксовані у словах і нотах переживання мають – бодай евентуальний – шанс не щезнути у мороці забуття.
Після розпаду «The Beatles» Маккартні записав 16 альбомів. Його творче сходження органічно злилося зі сходженням людським. Мабуть, тому слова в піснях музиканта – прості. У цьому – суть мудрості й художнього одкровення. У простоті вищого рівня. Мабуть, тому, 45 років співаючи про любов та світло, екс-бітл оминає тематику страждань і болю. Оминає не як утікач, а так, як їх оминає просвітлена людина. Через те й у програмі Опри Вінфрі Пол Маккартні каже: «Я не люблю говорити про смерть».
Через 39 років після «Band on the Run» Маккартні записав дивовижний камерний альбом «Kisses on the Bottom» («Поцілунки в кінці листа») (2012), де награв джазові стандарти, які любив здавна, а також – кілька спеціально написаних шедеврів («My Valentine» і «Only Our Hearts»). А вже наступного, 2013-ого року, музикант порадував меломанів альбомом «New», титульну пісню якого присвячено новій дружині – Ненсі Шевелл. «New» – шістнадцятий за ліком альбом Пола Маккартні. Для «New» музикант запросив чотирьох продюсерів – Марка Ронсона, Ітана Джонса, Пола Іпворта і Джілса Мартіна, сина продюсера «The Beatles» Джорджа Мартіна. Щоб оцінити їхній професійний рівень, достатньо сказати, що Марк Ронсон працював із Емі Вайнхауc, а Пол Іпворт – з Аделлю.
Борис Гребенщиков у своїй авторській передачі «Аеростат», присвяченій альбому «New», каже: «На відміну від російського значення слова “продюсер”, яке зазвичай означає “хто платить, той і замовляє музику”, в англійській мові “продюсер” – це та людина, котра допомагає авторові домогтися саме того, що він хоче сказати і як хоче звучати. (…) Трохи кумедно, коли людина в 71 рік пише і співає пісні, які слід писати і співати у 20. Та звісно ж, йому можна. Йому можна все: Маккартні – великий. А оскільки він великий, то правда просвічує звідусіль: у веселих, здавалося б, піснях раптом проглядає мінорний акорд. І сум за минулим, і печаль втрати, і розуміння власної смертності – все є в цих веселих піснях. І це робить їх особливими, достойними нового альбому Пола Маккартні. Цей альбом – чудовий урок, як поводитися гідно».
Альбом «New» Пола Маккартні – більше, ніж музика. «New» – це Маккартні, який йде попереду і показує шлях іншим. Щоб у цьому пересвідчитися, треба прослухати передостанню пісню альбому – «Scared».
Награти добротний альбом чи написати гарну книжку – не є чимось винятковим, оскільки професіоналізм – доволі пересічна справа. А от створити шедевр, який не соромно пред’явити Богові – це справжнє чудо. Я не можу слухати цей альбом лише заради того, щоб слухати музику. Бо, впускаючи у своє серце «New», я відчуваю, як стаю кращим. Ніби вийшов із церкви – після сповіді й причастя.
І на останок – ще одне враження…
У вересні 1997 року Маккартні взяв участь у благодійному концерті, організованому Джорджем Мартіном. Гроші з концерту були спрямовані на допомогу постраждалим від виверження вулкана на острові Монсеррат. Концерт відбувся в Лондонському королівському Альберт-холлі. Перед слухачами окрім Пола Маккартні виступили Філ Коллінз, Ерік Клептон, Елтон Джон, Марк Нопфлер, Стінг. Кожен із музикантів свого часу записувався на острові Монсеррат – в музичній студії Джорджа Мартіна «Air».
Так от… У моїй свідомості учасники концерту, кожен з яких є зіркою, перебували десь приблизно на одному рівні. Та коли Маккартні встав із-за фортепіано і взяв гітару, щоб зіграти соло – всі шанобливо розступилися. І гітарист Ерік Клептон. І гітарист Марк Нопфлер.
Маккартні музикував. Зал вітав Генія. А Моцарт усміхався зі своєї небесної хмари…
Ми жили. Писали вірші і прозу, награвали якісь мелодії. Ми не помітили, коли перейшли межу, де амбітні плани, які світили нам з перспективи, зрадливо опинилися позаду, за спинами. Тому свої надії ми тепер змушені екстраполювати на сталі величини – прозу Гессе і Тютюнника, поезію Рільке і Стуса, музику Моцарта і Маккартні. Бо сила геніїв полягає ще й у тому, що в творчості вони закарбовують не лише свої високі почуття, а й наші – нехай і доволі пересічні – сподівання. Генії ніколи не обманюють. І тому ми їм віримо.
грудень, 2014 р.
