25 серпня 2002 року відійшла у вічність Кароліна Лянцкоронська – жінка, котра залишила неповторний слід в історії 20-го століття, яскравий гуманіст, патріот, науковець та меценат, остання представниця давнього шляхетського роду Лянцкоронських.
Доволі незвично писати про історико-культурний спадок шляхти в Україні. А він попри усі колосальні втрати і замовчування минулого століття залишається немалим. Достатньо згадати хоч би найбільший у східній Європі природничий музей Дідушицьких у Львові та неповторний Софіївський парк в Умані… Та хіба досі – в отому впертому замовчуванні внеску аристократії в національну історію та культуру – не продовжуємо ми дивитися на власну історію через криві окуляри більшовицького “краткого курса истории ВКПБ”?
Історія ж графів Лянцкоронських загалом нараховує більше 7 століть. За цей час серед представників роду були коронні гетьмани, старости, каштеляни, воєводи, депутати та сенатори численних сеймів та парламентів… Від 16 століття Лянцкоронські гербу Задора володіли маєтностями у нашій Ягільниці. Дещо з матеріальної частини їхнього спадку у нашому краї можна побачити й нині: Ягільницький замок, залишки фільварку-кінзаводу, Успенський костел, іконостас Вознесенської церкви, ліси Білавіна та Галілея…
Ця генеалогічна гілка роду обірвалася на історичній постаті Кароліни Лянцкоронської. Її винятково яскраве та довге життя можна вважати якнайкращим втіленням фамільного кредо, накресленого на гербі Лянцкоронських, яке можна перекласти з латини, як “Горіння за Правду”.
Народилася Кароліна у Відні 1898-го, а померла у Римі 2002-го у віці 104 років. Її батько, Кароль Лянкоронський, був радником цісаря Франца Йосипа, адміністратором цісарського двору, сенатором віденського Парламенту, чи не найвідомішим у імперії мистецтвознавцем, колекціонером та меценатом. Серед його друзів були видатні майстри пера і пензля, у тому числі Райнер Марія Рільке, Огюст Роден, Яцек Мальчевський… Родина Лянкоронських володіла кількома маєтками у східній Галичині: у Роздолі, Комарно та Ягільниці.
Наразі нам невідомо, чи довелося Кароліні Лянцкоронській гостювати на Поділлі, у Ягільниці. Знаємо, що кожного літа Лянцкоронські проводили літні та осінні місяці на Розточчі, у роздольському палаці. У міжвоєнні роки бувала у маєтку поблизу Комарно. 1921 року Кароліна закінчила Віденський університет за спеціальністю історія мистецтв. 1934 року – стала першою жінкою, котра захистила докторську дисертацію у Львівському університеті та й загалом – першою жінкою у Польщі, котра отримала докторський ступінь з мистецтвознавства.
Друга світова війна застала її у Львові. Після окупації міста Червоною Армією продовжувала читати лекції в університеті, з дня на день чекаючи арешту органами НКВД, як колишня “поміщиця”. Ще у Львові вступила до підпільної організації “Спілка збройної боротьби”. Але згодом їй вдалося перейти з підробними документами до німецької зони окупації і дістатися Кракова. Оскільки займатися науковою та викладацькою справою у Генерал-губернаторстві видалося неможливим, Кароліна відразу з головою поринула у діяльність, котру ми нині називаємо “правозахистом”. Цю сторінку її життя по праву можна вважати справді героїчною.
У Кракові вона стає одним з лідерів “Головної Опікунської Ради”, організації, завданням якої було надання гуманітарної допомоги в’язням та військовополоненим. Користаючи з того, що давній друг родини Лянцкоронських, краківський єпископ Адам Сапіга домігся у німців легалізації роботи Ради, Кароліна прагне повернутися до “родинного краю”, до Львова. Тут безстрашна шляхтянка працює над створенням філії Ради у Станіславові і одночасно намагається самотужки розслідувати справу вбивства гестапівцями 23 своїх колишніх колег, професорів Львівського університету, а також таємницю зникнення 250 станіславівських інтелектуалів. Відтак не дивно, що невдовзі, у травні 42-го, небачену зухвалицю арештовує головний організатор вбивста львівських професорів, шеф гестапо Ганс Крюгер. Її страта здається неминучою. Лише завдяки клопотанню до найвищих очільників Рейху кількох впливових королівських родин Європи страта відкладається і Кароліну на три роки надійно ізолюють від світу: у тюрмах Станіславова, Кракова, Берліна та у концтаборі Равенсбрюк. У квітні 45-го її нарешті звільнено внаслідок втручання Міжнародного Червоного Хреста. Драматичні події тих років Лянцкоронська згодом опише у власних мемуарах “Військові спомини”.
Звісно, повернутися до комуністичної Польщі у повоєнні роки колишня графиня не могла. Відтак вона на довгі роки поселяється у Римі і цілком присвячує себе гуманітарній місії – створює численні інституції, покликані вивчати та зберігати історико-культурну спадщину: Польський історичний інститут, наукоове товариство у екзилі. У 1967 році Кароліна створює фамільний Фонд Лянцкоронських. За тридцять з лишнім років свого існування Фонд надав стипендії багатьом тисячам науковців-гуманітаріям для проведення досліджень у західній Європі.
Після падіння у Польщі комуністичного режиму не забарилося офіційне визнання заслуг пані Кароліни перед національною і світовою культурою. Від президента Польщі вона отримує вищу нагороду – орден Роlоnіа Restituta, від президента Італії – орден “Аl Мегіto della Republika Іtаlіаnа”. Папа Іван Павло ІІ удостоїв Лянцкоронську вищими нагородами Ватикану. Президент Валенса запрошував пані Лянцкоронську приїхати до Польщі.
Але повернутися до рідних країв 90-річна жінка вже не могла. Натомість Лянцкоронська подарувала Польщі власну багату колекцію живопису, серед шедеврів якої полотна Тіціана, Тінторетто, Рембрандта, Матейки, Мальчевського та інших майстрів світової слави. Збагатилися від щедрот пані Кароліни: Королівський замок у Варшаві, Краківський Вавель, Ягеллонська бібліотека, Польська Академія мистецтв, Національний музей у Варшаві… Зберігається збірка полотен Мальчевського з фамільної графської колекції й у Львівській картинній галереї. Але так видається, що раритетів із мистецьких зібрань Лянцкоронських в Україні могло б бути більше, якби досі ми не послуговувалися “революційним” пафосом, висловленим у горезвісному “всіх панів до дної ями…”
Зрештою, у 2000 році Фонд Лянцкоронських виділив 14 тисяч доларів на облаштування музею Золочівському замку. А можливо, останньою доброю справою Лянцкоронських у нашому краї стала реставрація ягільницького костелу Успіння Борогодиці, завершена у рік смерті пані Кароліни при фінансовій участі фамільного фонду.
Олександр Степаненко.
