“Коли знайомлюся з книгою «Лицарі нескореного духу», до якої увійшли твори і розповіді про Івана Гнатюка, Григорія Радошівського (Барана) та Олеся Ангелюка – творчих людей, яких зачепили чорні крила сталінських репресій, але, слава Богу, не зламали духу. Принагідно зауважу: добре, що з’явилося таке видання. Адже не секрет, що воно може відіграти позитивну роль у вихованні. А ще тішить те, що не минає увага до творчості тих, хто пішов у засвіти. Адже, як не прикро, нерідко трапляється так, що через фінансові негаразди в державі її ніяк не дочекаються й нині сущі автори…”
Озорюють слова людські серця
Радошівський (Баран), О, Ангелюк. Лицарі нескореного духу. – Львів: Апріорі. 2015. – 256 с.
Коли потрапляє в руки та чи інша книга, то мене цікавить те, що міститься під обкладинкою, а не сам факт знайомства з тим, чи тими, хто створив видання. Хоча не буду приховувати того, що стає приємно, коли припадає до душі прочитане. І навіть радію, що доля звела мене з письмаком або письмаками. Це почуття більшає, коли гортаю фоліанти тих, з ким свого часу зустрічався, але вже не можу цього робити, бо вони стали на Божу дорогу.
Щось подібне не давало мені спокою, коли знайомлюся з книгою «Лицарі нескореного духу», до якої увійшли твори і розповіді про Івана Гнатюка, Григорія Радошівського (Барана) та Олеся Ангелюка – творчих людей, яких зачепили чорні крила сталінських репресій, але, слава Богу, не зламали духу. Принагідно зауважу: добре, що з’явилося таке видання. Адже не секрет, що воно може відіграти позитивну роль у вихованні. А ще тішить те, що не минає увага до творчості тих, хто пішов у засвіти. Адже, як не прикро, нерідко трапляється так, що через фінансові негаразди в державі її ніяк не дочекаються й нині сущі автори.
Ще одне узагальнене міркування про книгу. Добрим, зокрема, є те, що до її з’яви прилучилося чимало знаних людей. Якщо для Любові Гнатюк та Лідії Іванюк-Ангелюк (упорядників та редакторів видання) ця участь стала причетністю до створення своєрідного меморіалу рідним, то для письменників Лесі Білик і Петра Сороки – свідченням творчої спромоги й нерозривної єдності різних поколінь мистців. Не можна оминути і те, що книга побачила світ завдяки фінансовій допомозі Зіновія Чернецького – сина Теодора з Чернихівців на Тернопілля, загиблого у боротьбі за волю України. Честь і хвала патріотам, які таким чином долучаються до пропаганди друкованого слова. Хоча (на моє глибоке переконання) цю роль на себе мала б узяти держава, високоповажні посадовці якої так велемовно просторікують про необхідність більшої турботи про розвиток духовності. Але це – тема окремої розмови. Й поки що й дякувати благодійникам. На жаль…
Тепер – про саме видання. І почну з висловлення думок про розділ, присвячений Григорієві Радошівському (Барану). Особистісне? Не заперечую! Вважаю, що його – найліпше знав з-поміж авторів книги. Григорій Якович – мій літературний навчитель. Саме з його легкої руки в січні далекого 1974-го на шпальтах райгазети у Зборові (тут він упродовж багатьох років працював відповідальним секретарем) з’явився мій перший вірш. Пізніше ми теж не раз зустрічалися, а деякий час навіть разом газетярували.
Нагадую, що 1929-го він народився у Радошівці на Шумщині. У 1949-ому його арештували сталінські опричники. За написання віршів антирадянського спрямування засудили до страти, яку «милостиво» замінили багатолітньою каторгою. Повернувшись у рідні краї після більшовицького «курорту» після хрущовської «відлиги» деякий час був завклубом у Тилявці Шумського району (селі, де колись жив відомий український письменник Улас Самчук, а пізніше був журналістом у Великих Дедеркалах, Борщеві, Зборові.
Понад піввіку тому у періодиці починають з’являтися його вірші, які відразу ж привернули увагу до себе чарівністю поетики. Етапною на цьому шляху, як на мене, варто вважати публікацію 1961-го у колективному збірнику «Яблуневий цвіт», де поезії нашого краянина сусідували із творами Євгена Гуцала, Романа Кудлика, Ігоря Нижника, Євгена Титикойла. А потім був 1965-ий, коли у видавництві «Каменяр», що у Львові, побачила світ дебютна збірка «Квіти на постаментах». (Через 10 років поет подарував мені цю тоненьку книжечку. І нині жалкую, що вітрища часу не зберегло її, бо видання запропастилося безповоротно у студентські роки – (хтось із приятелів узяв її на «вічне віддавання»).
Парадоксально, але факт: позірна творча реабілітація з боку влади стала приводом для нових кадебістських гонінь. З’явилися заздрісники. Навіть з-поміж колег-журналістів. Це і привело до того, що він на багато років замовкнув як поет. І лишень двічі у тоталітарні часи Григорієві Яковичу вдалося виступити із краєзнавчими виланнями. Врешті-решт усе завершилося тим, що під видуманим приводом його виперли з редакції, незважаючи на те, що він багато років свого життя віддав роботі у редакції: чесно виконуючи покладені на нього обов’язки.
«Друге дихання» відкрилось у нього після проголошення незалежності України. Одна за одною до поціновувачів красного письменництва прийшли його поетичні книги. Він став членом Національної спілки письменників України, лауреатом премій імені братів Лепких та імені Уласа Самчука. Письменника, громадського діяча і колишнього політв’язня нагородили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, чеськими і словацькими державними нагородами. Жаль лишень, ще у травні 2013-го його серце перестало битися, так і не встигнувши зробити усього, про що мріяв.
Що ще впадає у вічі? Мені, приміром, дуже подобається, що у виданні чимало йдеться про рідну для поета волинську землю та його дружину Марію, котра, на жаль, уже пішла у засвіти. Важливо (на мою думку), що у написаному постійно відчувається душа людини, котру не могли зламати сурові випробування. Давайте подумки повернемоя до в’язничних мемуарів «Під катовим портретом», «Смакуючи нові доноси»,»У зв’язку з відміною смертної кари та публіцистичного трикнижжя «З порога ночі», «Себе – душі твоїй», «Живу!». Як добре, що у цій книзі збережено неповторність стилю.
Щось подібне в душу рецензента вселяється і тоді, коли читаю «Поклик Батьківщини» або «Незнищену націю» Олеся Ангелюка та Лідії Іванюк-Ангелюк. Знову маємо чудову прозу, густо всипану добірною поезією патріотичного спрямування.
Зненацька пригадалася перша половина 80-их років минулого століття, коли на одній із вулиць Тернополя познайомився з Олесем Антоновичем Ангелюком. На жаль, уже точно не пам’ятаю того завдяки кому це стало можливим. Та найчастіше чомусь ідуть на гадку покійні Ігор Герета та Борис Демків. Мимоволі виражав оптимізм цієї людини (тоді я ще не знав про сувору випробу у житті). Пізніше ми ще не раз зустрічалися і не приховував того, що мені дуже подобалися вірші зобразним мисленням. (…Хай коріння відчуває втому. Та хіба їх місія не в тому, Щоб на своїй зболеній печалі звести в небо крони величаві!?»)
Читаєш розділ книги і не покидає відчуття, що з Олесем Антоновичем разом мандрую життєйськими дорогами, які випали на його долю. Цікаво, що про значну частину фактів дізнаюся вперше. І не тільки тому, що між нами були відстані (доля занесла нас у різні міста) і різниця у віці (майже 40 років). А ще (чого там замовчувати?) свій відбиток наклала тоталітарні епоха: колишні політв’язні, як правило, не любили згадувати про пережите. Та й не належав Олег Антонович до людей, котрі поширювалися про це.
Осторога? Скромність? Та радше і те, і те. Але хіба це має якесь значення, коли головне полягає в іншому: все це разом узяте, допомогло нині явити доробок людини, який пройнятий українськістю. («Попереду ще вічність мільйоннохвилинна, кожен день, то безхмарне життя мотиля, А над нами – безкрая блакить України, під ногами – священна батьківська земля».)
Переконаний, що ця розповідь, як і оповідь про Григорія Радошівського (Барана) була б неповною без згадок про Івана Гнатюка. Хоча б тому, що автор передмови до книги Зіновій Чернецький стверджує, що вони були побратимами по духу, яких він «дуже любив, підтримував, як талановитих поетів, але замовчуваних за совдепії» (так і закрадається думка, що книга тільки б виграла, якби у ній зявилася розповідь про спілкування цих трьох митців. Можливо, це стане реальністю при майбутньому перевиданні книги?)
А допоки цього немає, поведу мову про один момент. Іван Гнатюк та Григорій Радошівський (Баран) на все життя запам’ятали, що їх звела тюремна камера у Кременці, куди обох у 1949-ому запроторили сталінські посіпаки. Саме про це відомий український поет, лауреат Шевченківської премії Іван Гнатюк згадував у книзі «Стежки-дороги». І з нього (цього видання) більшість читачів дізналися про цей факт. Але він був оприлюднений раніше. Досить, мабуть, згадати, що ще в 1992-ому побачила світ книга віршів «Біль перебитого крила» Григорія Радошівського (Барана), в передмові до якої Іван Гнатюк згадав про давню «вимушену» зустріч у Кременці. Пам’ятав про це автор книги. В уже згадуваній книзі були такі щемливі рядки: «То весна, Іване, то весна… Є ще мить. Ми падаєм в обійми.»
Ще декілька рядків про розділ, присвячений памяті Івана Гнатюка. Тішить, що відкривають його вірші з циклу «Правда – мста». Якщо не помиляюся, то ці твори були вперше були оприлюднені ще 20 років тому. Але тепер вчитуюсь у них, і бачу, що вони не втратили актуальності. «… станьте на коліна, смиріть свій гнів – не їжтеся їдьма , Одна у нас і віра, й Україна, одна, як мати, іншої нема.» можливо, дуже промовистим є той факт, що ці вірші були дуже популярними під час подій на євромайдані, хоча на той час поета уже майже 10 років фізично не було з нами. Згодімося, що це є найсправжнісінькою оцінкою справжності поетичного слова!
Та не тільки це так багато говорить про поета. Його творче лице вдало доповнюють щоденникові записи «Свіжими слідами» і спогад про Микола Волощука «Одмучився». Між іншим, він не вперше звертається до оспівування постаті цієї людини. Ще в 1965-ому присвятив йому вірш «Вечір»: «І на призні розлуки – під небом Голубами літатимуть спогади, Туркотітимуть з місяцем – лебедем. Над моїми і твоїми дорогами». Ці рядки можна знайти у книзі віршів «Калина», котрій передували дебютна збірка «Паговіння». (До речі, вона прийшла до читачів у 1965-ому – тоді ж, як побачила світ друком «Квіти на постаментах» Григорія Радошівського (Барана).
Цей факт згадую невипадково. Адже у «Лицарях нескореного духу» чомусь помилково стверджується, що дебют Григорія Радошівського відбувся у 1969-ому. Дивує і те, що в біографічних даних цього поета немає згадки про премію імені Уласа Самчука, якою він дуже дорожив. З якою теплотою він говорив про це, побувавши на схилі віку у Тилявці. Як на мене, то книзі не завадила б більша кількість віршів Олеся Ангелюка та Григорія Радошівського (Барана). Хоча б тому, що вони ще не є такими знаними, як поезії Івана Гнатюка.
Можуть бути й інші зауваги. Не дивина це. Бо в кожного – свої смаки. То ж дискусії ще будуть. І як не парадоксально, що саме це свідить: книга відбулася. А це, очевидно, є найголовнішим. Хіба не так?
Ігор Фарина, член НСПУ.
м. Шумськ