“Хирляві «творіння» нерідко немагаються затінити поетичну справжність на патріотичну тематику, яка вряди-годи ще з’являється. Про щось подібне подумалось, коли в журналі «Літературний Тернопіль» почав читати добірку віршів Олександра Астаф’єва з його майбутньої книжки «Турбулентна зона». Оскільки маю звичку спочатку спізнатися, про що пише автор, а вже тоді роблю висновок про те, чи варто читати далі (звичка досвідченого читача). До усього цього (не буду приховувати) додався факт давнього приятелювання з письменником…”
ПАТРІОТИЗМ І ХУДОЖНІСТЬ – ОЗНАКИ СПРАВЖНОСТІ
(Роздуми над поезіями Олександра Астаф’єва із книги «Турбулентна зона». – «Літературний Тернопіль». 2015, №2, с.19-6)
У тоталітарні часи вірші на так звану патріотичну тематику були необхідним атрибутом кожної поетичної збірки чи добірки у періодиці. І в переважної більшості віршотворців та літературних критиків стійкою була відраза до подібних опусів, які вони називали зневажливо «паротягами». Й часто-густо до такої реакції спонукала низькопробність творінь, якщо мати на увазі художній рівень написаного.
І нині, як не прикро, тематика існування «паротягів» у поезії продовжується. На шпальтах часописів, на інтернетівських сайтах з’явилося останнім часом чимало свідчень цьому, й, цитуючи «перли з цих шедеврів», обурюєшся римуванням, тим, що нема ради на віршомазів з графоманським оскалом.
Тому й літератори з поваги до справжності не звертають уваги на твори любителів «паротягів», уже не сподіваючись зупинити гидкий потік. Сумно лишень від іншого: хирляві «творіння» нерідко немагаються затінити поетичну справжність на патріотичну тематику, яка вряди-годи ще з’являється.
Про щось подібне подумалось, коли в журналі «Літературний Тернопіль» почав читати добірку віршів Олександра Астаф’єва з його майбутньої книжки «Турбулентна зона». Оскільки маю звичку спочатку спізнатися, про що пише автор, а вже тоді роблю висновок про те, чи варто читати далі (звичка досвідченого читача). До усього цього (не буду приховувати) додався факт давнього приятелювання з письменником. І дуже, звісно, хотілося взнати, чим новим він порадує. Розумію, що літературний критик не мав би орієнтуватися на таку поважну причину, але що вдієш, коли реалії є такими. Тим паче, що особисті контакти ще ніколи не заважали мені відверто висловити думку (сподіваюся, що так буде і далі).
Після цих дещо загальних міркувань, як мені здається, легше говорити про нові вірші Олександра Астаф’єва. Й почнемо з того, що вони дають можливість ствердити, що можна поєднати патріотизм і високу художність, якщо прагнути до цього. Маю на увазі не тільки чотири вірші з циклу «Майдан», де буквально в кожній строфі знаходжу вдатні висловлювання на кшталт: «осінь в сорочці льону – мати червонога клена», «каменю вічна печаль», «румовища вроди». Адже тепліє на серці, коли слідом за «Майданом» читаєш вірші на воєнну тематику, серед яких хотілося б відзначити твори «Дай, генерале, рогатку», «Під Ілловайськом», «Тут співають в єдиному хорі…». І не можеш не захоплюватися вдатностями – «ранку світлий бідон», «в цього снігу обличчя лікаря», «шкіра степу». Такі гарні висловлювання можна ще продовжувати, бо їх, на щастя, вистачає. Але зумисне не робитиму цього, бо переконаний, що читачі самі можуть віднайти їх, перечитуючи вірші. Зауважу лишень, що мислення поета, про яке робимо висновок на основі нових творів, нагадує про образність його перших книг «Листвяний дзвін» та «Заручини», котрі прийшли до поціновувачів красного письменства ще у 80-их роках минулого століття. З глибин пам’яті спливають цікавинки на зразок: «дзвінкої цегли хлібний магазин», «душа землі, ув’язнена в глибини», «грізного світу клейка павутина», «безплотні хмари», «дві склянки – очі стола».
Традиція? Той, хто знає доробок Олександра Астаф’єва, погодиться. Але за вірність автора тут промовляє не лишень це. Звернемося хоча б до вірша «Дай, генерале, рогатку». Саме у ньому є такий вислів «нас тут триста як скло може згинути до останку». Дуже прозорий натяк на уже відоме: «нас тут триста як скло товариства лягло». Чи варто дорікати віршописцеві за аналогію? Та не маю такого наміру. Навіщо, коли повторення старого образу дало можливість створити небанальність. Поет вдало опоетизував негаразди, які (дуже боляче від цього) ще маємо у реальності. Тут нема відчаю, хоча поет заримовує ситуацію, продиктовану ним. Хіба про таке думається, коли читаєш: «Спухли давно тобі мізки від хабарів і зради. Дай, генерале, рогатку, бодай одну, Бога ради». Згоден, що певні елементи банальності існують у процитованому. Але чомусь не хочеться про це думати, коли зір натикається на трішки бешкетливе, іронічне та несподіване: «Дай, генерале, рогатку». Сумніваюся, що таке мовить людина, котру схопила зненавида до генеральської продажності і відчай. Що і хто там не говорив би, а промінчики оптимізму у строфах є. Такі ж розмисли виникають у мене, коли укотре перечитую вірш «Під Ілловайськом»: «Не сороки – зграя гарпій / криком рве безмов’я вранці. / В лісі голови і груди стяті, / ніби помаранчі».
Ще таке. Досить часто у віршах можна зустріти цікавинки: «очі вечора», «наряди димів», «пшеничний кінь». Вони зацікавлюють самі собою. Але водночас вони є органічними у тканині вірша. І це своєрідна традиція, напевне, якщо виходити з того, що подібний підхід свого часу був характерний для неокласиків та їх послідовників. Та, як мені гадається, неправильним було б говорити про пряме наслідування класичних традицій, хоч і не бачу в цьому нічого поганого. Вірші з майбутньої книжки «Турбелентна зона» радше говорять за те, що автор болісно шукає на хисткій кладочці між неокласичною традицією та сучасністю постмодернізму. І радіє, коли вдається знайти щось своє. Та вслід за цим приходить розуміння того, що вкрай необхідно йти далі, аби глибше пізнавати себе самого.
…Ось такі думки викликала невелика за обсягом добірка віршів. Можливо, у ній є якісь хиби, бо в читачів можуть бути різні уподобання. Не хочу й думати про них. Навіщо? Адже добірка сподобалась, ще раз засвідчила справжність через поєднання патріотичних мотивів і художності.
Ігор Фарина, м. Шумськ.