Зневіра й апатія, які оволоділи нашим суспільством, є найбільшими ворогами українського народу. Дуже прикро, що ця байдужість напосіла й на галичан. Часом видається, на Заході ще більше розчарування, ніж у Центрі чи на Сході. І цьому є природне пояснення. Саме галичани виявили найбільший ентузіазм під час Помаранчевої революції, вони повірили політикам з особливою щирістю і віддавали Майдану все, що могли. А де найпалкіші й найщиріші надії – там найтяжче зневір’я після поразки. Велику недовіру посіяла й аморальна поведінка депутатів – і то незалежно від їхньої партійної приналежності… Та все ж не час залишатися осторонь політичних процесів, тому що вони визначать подальшу долю України та її громадян, тобто нас з вами.
Маючи за плечима чималий життєвий досвід та власне бачення суспільно-політичної ситуації в країні, чортківський аграрій, громадський діяч, політик, зрілий християнин Павло Батрин згадує, що проголошуючи незалежність України, народ мріяв про заможне і щасливе майбутнє. Впевненість у своїх силах і віра в державність, демократію і соціальну справедливість надихали кожного українця. Проте несправедливий перерозподіл національного багатства спричинив не тільки політичну і економічну кризу, а й кризу духовну. Не стало віри в майбутнє, людської моралі, свободи, яка має бути в демократичному суспільстві. За 20 з лишнім років незалежності народ розчарувався, – зітхає Павло Іванович, – адже його життя не покращилося. Не всі пересічні громадяни мають змогу навчатися і лікуватися, бо на все потрібні чималі кошти, яких завжди не вистачає. Нема коли простому хлопові стежити за політичними процесами, бо занурився в свій особистий маленький світ і саме на цьому рівні намагається самостійно влаштовувати своє життя. Так робить багато хто з нас! Ця зовсім неправильна громадянська позиція нагадує сумно відомий принцип «моя хата скраю», яка зараз уже не проходить. Тепер кожен з нас несе відповідальність за майбутнє свого краю і суспільства в цілому.»
Павло Батрин, уродженець с.Росохач, ще будучи 14 – річним хлопчаком взявся до праці – працював їздовим. Будучи найстаршим сином в бідній багатодітній сім’ї, заробляв на шматочок хліба молодшим сестрам та братові. «Тоді ще оплата була не грошима, – згадує пан Павло, – платили дуже мало, лічили трудодні». Заробітки в східних областях, служба в війську, робота в колгоспі, навчання в технікумі, бригадир, завфермою, очільник кооперативу, заступник голови райдержадміністрації з сільського господарства, двічі депутат Тернопільської обласної ради, депутат Чортківської районної ради, лауреат Всеукраїнської програми «Лідери регіонів з аграрної справи», член Республіканської християнської партії, директор господарства… Кожен щабель приносив новий досвід, практичні навики, уміння та бажання йти вперед. Нині пан Батрин очолює власне ТзОВ «Нива-Біла», переймає уміння в європейських колег, працює з французькими інвесторами. До громадсько-політичної діяльності Павла Івановича долучив його шваґер – рідний брат дружини Володимир Мармус, який З 1988 року член Української Гельсінської Спілки, член-засновник Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, організатор Чортківського „Меморіалу“, член Народного Руху України, голова районної організації Української Республіканської, потім Республіканської – Християнської партії. В 1973 році Мармус був засуджений за створення підпільної націоналістичної організації, втягнення неповнолітніх у націоналістичну організацію на 6 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. 22 січня 1973 року У Чорткові восьмеро членів патріотичної організації із села Росохач на чолі з швагером Батрина Володимиром Мармусом встановили на центральних будівлях Чорткова синьо-жовті прапори та розповсюдили політичні прокламації з протестами проти репресій комуністичної диктатури. «Володимир – віддана Україні людина, – пишається родичем Пан Павло, – він завжди виступає за незалежність, справедливість, за добро. Ніколи не боявся тюрми, каторжних робіт, не мав страху протистояти системі. Коли в Україні розпочалися демократичні процеси, ми почали активно долучатися до їх втілення. Добрим наставником, поводирем патріотичних справ була, нині покійна, Марія Потикевич-Заболотна – одна з тих, на чию долю випало щастя залишитися живою після сталінських таборів ГУЛАГу. Марія Потикевич-Заболотна передала нам у спадок те, що збереглося в ЇЇ пам’яті, вона прагнула своєю творчістю достукатися до сумління сучасників крізь призму спогадів і віршованих рядків. Пані Марія – людина щирого серця, щедрої душі і була наділена великим природнім даром поета-пісняра. Оскільки вона була головою районної спілки репресованих, жила активним громадським життям, була серед тих, хто організовував Народний Рух України, первинні осередки Товариста «Просвіта», Товариства репресованих, Союзу українок, Братства УПА, виступала на всесвітньому форумі політв’язнів, форумі антиімперських сил, ми слухалися її порад, повчань,» – ділиться спогадами пан Павло.
Добродій Батрин активно сприяв будівництву катедрального собору Верховних апостолів Петра і Павла, що у Чорткові, спорудженні каплички Люрдської Матері Божої, допомагав благодійній службі «Карітас» при церкві Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, будівництві пам’ятника невинно закатованим у чортківській тюрмі. «В мене є така моральна потреба – поділитися з бідним, дати, як кажуть, на Боже», – признається він.
«Ми хороша нація, на Богом даній багатій землі, розумні, талановиті, але нам не вистачає єдності. У цьому й біда!» – впевнений Павло Іванович. «Але люди змінилися. Побували в світах, зрозуміли, що українці варті більшого, аніж мають, тому вірю, що таки зуміємо побудувати насправді незалежну Україну!»
Іванна Ільчишин