Московщино, зозуленятко, що повикидало з гнізда моїх дітей, тебе ще й не так, не стільки чи невчасно годують? Та ще й не так, як тобі хочеться, поважають?

Ще один день захисника Вітчизни

Ще подумки дискотую з самим собою, хоч рука вже сягається пера й паперу…
Ще балакаю – а комусь дуже хочеться римованого віщування, ще просторікую, а їм, німим, хочеться, аби за них пророкував.
Чи живу нині на власній землі, чи у майбутній резервації?
І яка там політика, яка економіка?!
Люди добрі, лишіть мій народ у спокої – хай і на вічній мерзлоті – ми й там засіємо й доглянемо. А ви тоді скажете, коли все заквітує, що воно ваше.
Московщино, зозуленятко, що повикидало з гнізда моїх дітей, тебе ще й не так, не стільки чи невчасно годують? Та ще й не так, як тобі хочеться, поважають?
Витягли, висмоктали, знівечили, знищили – але ж з одного гнізда народилися. Так?
Тяжко мені бути полем під сараною.
Але поки я, оте пташенятко з гнізда, яке опанувала зозуля, дивом вижило, яке любить, а не користується, не продає й не вимагає, а роздає своїми руками вироблене і голодним, і лукавим, є тут моя остання Україна, а не Америка чи Росія.
І я вам, окультурені, – абориген затятий, якого ви досі вчите, як правильно їсти мою ж бараболю.
Я ж вас не вчу, як “лаптями щі хлєбать”.
Агресія, як вияв завойовництва, притаманна тим, хто живе не на своїй землі. Тому Америка не веде свою історію від сіу чи дакота, могікан чи каманчи, а від часу “Відкриття” тої землі Колумбом. І прийшли, і окультурили, і лишилися. Решту просто знищили, як некультурне. Тоді рабів поназвозили, бо місцеве населення воліло краще вмерти, аніж покріпачитись. Досі пробують вирішити, як жити між собою і як жити з ними решті світу. Що Москві до Києва? Тисячолітньої чи й більшої історії, “історіческі сложившейся” слов’янської спільноти, якогось там надвеликого народу, який через нас, хохлів нерозумних, існувати просто не може?
Знай своє місце!
Є в гарній сім’ї і виродки, і Івани-побивани, і Іванушки-дурачкі.
І то не я ступив на твою ядерну землю, то тебе з моєю вродженою гостинністю і тактовністю ніяк випровадити з хати.
І йдеться нині про те, що ви самі провокуєте мене казати, де Біг, а де – поріг.
За роки незалежності не сталося якихось економічних див, але сталося те, чого ви не очікували – відродження мови й духу. Маєте нині перед очима не десяток-другий “буржуазних” націоналістів, а покоління, що наросло на кістках і попелі, яке знає кому і коли жаба цицьки дасть.
Якщо не понімаєте, то розтлумачу. Записуйте.
Ми є і будемо, відродимося нехай спочатку, як гриби на вирубці, як бур’ян і трави цілющі, як малина й ожина, як трепета й береза, що постануть над ними, як дуби, що ростуть повільніше, але виростуть, і вже під ними буде чисто й спокійно.