Ця – молода – Україна не підлягає якомусь “перевихованню”: аби її збутися, треба реалізувати диктатуру фашизму чи сталінізму з їх концтаборами, крематоріями, Сибірами, цензурою, таємним наглядом і керівною роллю якоїсь “честі й совісті епохи”.
Вголос
Хтось колись зауважив, що жінці стільки років, на скільки вона виглядає, а чоловікові – на скільки той чується.
Держава наша виглядає добре таки підтоптаною, а й на підлітка не чується, а от безвічній Батьківщині нашій так само на 18-те літо занеслося, і терновий вінок у її косах нині зацвів. Наростає з нас, напівмертвих, живісіньке молоде пагіння, і буяє, і нехтує, як заманеться, а не як дозволено, і ховає під собою галузяччя й будячиння батьківської обережності. І лячно за нього, за оте зухвале українське диво, і моторошно, бо – даленіє, одсувається, перебаранчає, цурається сталості й стриманості, і радісно, бо поєднує нас у часі віра в добро і милосердя.
Ця – молода – Україна не підлягає якомусь “перевихованню”: аби її збутися, треба реалізувати диктатуру фашизму чи сталінізму з їх концтаборами, крематоріями, Сибірами, цензурою, таємним наглядом і керівною роллю якоїсь “честі й совісті епохи”. Бо ще трохи – і мають прийти і в політику, і в культуру, і в економіку люди з абсолютно іншим, незатруєним мисленням, і в ім’я яких сьогодні вузьколобі дяді й тьоті роблять стільки свідомих злочинів – аби гірше, аби ще трохи відтягнути отой невідворотний час, коли доведеться забиратися.
Отож, на жаль, діти отих тьоть і дядь належать, як правило, до зовсім іншої еліти – номенклатурної, яка немає нічого спільного з елітою духовною.
Тому є покоління, які плодяться, є такі, які породжуються, а є й такі, які стаються – на згарищі, на асфальті й камені. І чи не може не дратувати тих, які звикли, аби їх слухали й слухались.
Тому й це покоління приречене на відстоювання своїх ідеалів, але, сподіваються, дискусії вже не вестимуться в площинах “взаємозбагачень мов і культур” чи “спільнослов’янських інтересів” – цей і подібний до нього словесний мотлох посяде належне місце у спільному смітнику зрадянщиної лексики – як от “економіка має бути економною”, “дружба народів”, “воїни-інтернаціоналісти”, “партія – наш керманич”, “соціалізм з людським обличчям” і т. д. і т. п.
Йтиметься, гадаю, про вигідні для України, а не для чиновників, економічні перспективи, про унікальність, а не подібність до чогось, української мови й культури, яка є окрасою культури світової, про збереження пам’яток давнини і духовної пам’яті, про повагу до тих, хто працює, а не гендлює, про посади, які зобов’язують, а не дають усілякі пільги.
А нині… Це ж треба так зневажати свій народ, аби вишиванку й плахту називати “українським костюмом”! Ви ще коралі бусами назвіть,.. а молодиць – бабами.
Бо ж недаремно кажуть: “Дай свині крила, то вона б і небо зрила”.
Гадаю вам, заслужені, час відпочити від невсипучих трудів на цвинтарі української культури, який ви так ревно доглядаєте.
Краще самі йдіть, бо ж попросять, невдячні.
Павло Гірник