Вітцівщина, рідна хата, милі серцю обличчя дружини Ольги, русявий чубчик синочка Юрка та сині-сині оченята донечки Настуні, як правило, приходять до нього вночі. Ні, він не спить. Просто серце огортає такий великий, незбагненний смуток, повиває така печаль, що він, 40-річний чоловік, мимоволі впадає у відчай.

Пронизлива думка, мов надокучлива муха, настійно точить мозок: неодмінно, ох неодмінно залишити б усе це завтра і полинути туди, до них, у рідне село над ставом, де так ідилічно пливуть та й пливуть собі білі качки, де сонце сідає за обрій якось по-особливому. І навіть світить, здається йому, яскравіше, ніж тут, в Португалії, хоча в усіх підручниках з географії описано цей край спекотнішим та сонячнішим. Роман і сам колись, раніше, доти, доки не вирушив у закордонні мандри, так думав. А тепер настільки остогидла йому ця чужа країна, настільки в’їлася іржею в серце пекуча чужина…

Він працює механіком у автомайстерні одного багатія. Трудиться від зорі до зорі. У чарку не заглядає, як чимало його колег – тих, кого лиха доля теж закинула на чужину в пошуках заробітку. Може, через це йому й так важко на серці? «Втопив би все у питві, тоді б і побачив, наскільки полегшає», – не раз поохочують Романа співвітчизники. Може б, і собі «поплив за течією», та щоразу постає перед ним сумна-засмучена дружинонька. І він стримується.

Хата там, в селі, на батьківщині, стара-стара, ще глиняна. Від баби з дідом Ользі дісталася – як спадщина. Бо вони обидвоє – і Ольга, й Роман – сироти. Змалечку не зазнали добра, бо які статки в сирітстві? Ольгу тітка виховувала, коло своїх трьох доньок ростила. А він, Роман, – інтернатівський, хоч родом з того ж села. По школі здобув у ПТУ спеціальність механізатора широкого профілю. Армію відслужив. Аж тут колгоспи якраз порозпадались. Де прикласти рук, аби сім’ю прогодувати? Ольга теж на швею вивчилась. Та й що з того, роботи все одно немає. Добре, що хоч родину обшиває, хоч копійки за те нема. От і подався «глава» сімейства світами. Настуні уже 16-й, вивчити б її, бо ж людські діти здобувають освіту в престижних вузах. Та й доки жити у злиднях, в убогості, коли довкола такі «чвураки» вибудовують?..

Тут, на пекучій чужині, він, заручник модерної сімейної розлуки, сиротіє душею і тілом. Повсякдень, та що там – повсякчас! – вона, його душа, спустошена втомою й самотністю.

Новітня хвиля поневолення українства. Де вихід?

Анна Блаженко.