Уже не раз лунала думка про те, що кожна історична епоха залишає по собі зовсім небагато імен від того чи іншого національного красного письменства. Але кого б із українських поетів буремного XX століття не згадували наші нащадки, серед них неодмінно буде присутній Володимир Свідзінський, 130-літній ювілей якого ми щойно відзначили.
Коли у кожному рядочку
бринить любов до України…
Не завжди вдається пригадати першу зустріч із творчим доробком нового для нас поета. А от про те, яким чином його художнє світобачення вплинуло (а, може, й ні) на наше власне, розмірковувати «з відстані часу» стає дедалі цікавішим. У чиїсь вірші закохуєшся одразу й на все життя, до розуміння ж та прийняття інших пролягає іноді довгий і непростий шлях. Справжнім потрясінням стало колись для мене відкриття поетичного всесвіту Євгена Маланюка, а дещо пізніше — Богдана-Ігоря Антонича. Натомість, знайомство з творчістю Володимира Свідзінського відбувалося протягом доволі тривалого часу, коли неквапом вибудовувалися певні паралелі, з’являлися несподівані асоціації…
Спочатку, пригадую, прийшло відчуття глибинної спорідненості імпресіоністських за своєю сутністю пейзажних поетичних замальовок Свідзінського із хрестоматійно відомими віршами Олександра Блока. І дійсно, порівняймо дивовижно красиві рядочки Свідзінського з прекрасними поезіями Блока. Маю при цьому слушну нагоду навести наступні дві поезії повністю, без скорочень. Отже, геніальний у своїй простоті вірш Свідзінського.
Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.
В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.
Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим той,
Звір-чоловік.
Землю покриють
Інші сади,
Інші істоти
Прийдуть сюди.
Буде їм чутний
Шелест зірниць.
Зірвуть печаті
Всіх таємниць.
Запах тополі
В теплій імлі
Переповість їм
Сповідь землі.
В темній алеї
Смутен іду
Запах тополі
Віє в саду
А тепер — поетична мініатюра Блока.
Свобода смотрит в синеву.
Окно открыто. Воздух резок.
За жёлто-красную листву
Уходит месяца отрезок.
Он будет ночью — светлый серп,
Сверкающий на жатве ночи.
Его закат, его ущерб
В последний раз ласкает очи.
Как и тогда, звенит окно.
Но голос мой, как воздух свежий,
Пропел давно, замолк давно
Под тростником у прибережий.
Как бледен месяц в синеве,
Как золотится тонкий волос…
Как там качается в листве
Забытый, блеклый, мёртвый колос…
Можна навести чимало подібних зіставлень, і всі вони справлятимуть приголомшливе враження від згадуваної вже внутрішньої спорідненості…
Украй недоброзичлива комуністична літературна критика намагалася довести відсутність, мовляв, у творчості Свідзінського чітко визначеної громадянської позиції, послідовне ігнорування ним проблем і викликів часу. Цілковита маячня! Просто, йому й на думку не спадало довірити щиру розповідь про свої патріотичні почуття гучній риториці, проте його витончена пейзажна та почасти інтимна лірика якнайкраще передають безмежну любов поета до рідного краю.
Із розповіді пані Елеонори
Восени 2015 року харківським літераторам неабияк пощастило: до нас завітала провідна дослідниця творчості Свідзінського — доктор філологічних наук, професор Елеонора Соловей. Під гостинним дахом харківського осередку Національної спілки письменників та уславленого педагогічного університету відбулися зустрічі зі знаною в Україні та світі дослідницею. Її розповідь про життя митця та просто дивовижну долю його поетичного доробку не можна назвати звичайною лекцією. Це було живе спілкування, коли аудиторія не лише уважно слухала та запитувала, а й вдало доповнювала розповідь, сперечалася, дискутувала… Надамо ж слово самій пані Елеонорі, зберігаючи, наскільки це можливо, особливості її «духмяної» та водночас вишуканої мови.
— Свідзінський взагалі був м’якою і дуже толерантною людиною. Яким чином це поєднується з його винятковою твердістю і творчою непоступливістю? Це одна із загадок цієї дивовижної особистості. Він мав твердість і завзятість іти далі, торувати власний шлях так, як він його розумів, іти на голос покликання.
— Приклад Свідзінського унікальний тим, що, виявляється, можна було жити в Радянському союзі, писати вірші, бути членом Спілки письменників, мати членський квиток за підписом самого Горького — і при цьому не бути письменником радянським. Але, звісно, плата за це була досить серйозна й сувора.
— У коротку і драматичну пору української державності він жив у Кам’янці-Подільському, який дуже любив і де почувався найкраще. У спілкуванні він був доволі необережний, як людина трошки «не від світу цього». Наприклад, у своїх листах писав про такі речі як голод, що в батька від голоду спухли ноги і на той рік вже не буде до кого приїхати; або про російських поетів Срібного віку.
— Вже в Харкові у Свідзінського були друзі, сестри Пилинські, одна з них — дружина письменника Івана Дніпровського. Він любив їхній дім, дуже з ними приятелював — безпритульний і безталанний, він знаходив там затишок і тепло. Вони ж йому співчували й хотіли допомогти та щиро радили писати щось про сучасність, щоб критика не так дратувалася. А він нітився й відповідав що це неможливо — бо вірші пишуться самі собою, він їх тільки записує, вони «приходять». Після цього сестри більше не дошкуляли йому порадами — бо справді, допомогти йому було неможливо, та, може, найкраще він розумів це сам.
— Загинув він дуже страшно. Коли німецькі війська впритул наблизилися до Харкова, сотні тисяч людей хотіли евакуюватися, і не мали такої можливості. При цьому карні органи ретельно відстежували тих, хто міг, на їхню думку, чекати на прихід німців. Свідзінський як член Спілки письменників мав евакуаційний талон, але він не квапився. Незадовго до цього він фактично позбувся роботи – редакція журналу, де він працював багато років мусила, як це тоді казали, «відмежуватися» від поета, який накликав на себе громи і блискавки критики. І їхати з донькою в безвість, в невідомість він не міг. Але все вирішилося саме собою — донька їхати не хотіла, а він не міг наполягати.
— Коли німці підійшли достатньо близько до Харкова й місто було охоплено панікою, Свідзінського заарештували. Коли ж окупація стала вже невідворотною, почалися — тоді ще не було цього слова, але воно якось мимоволі спадає на думку — «зачистки». Етап зі Свідзінським відправили пішки, під конвоєм на Схід. Але неподалік стався прорив німецької танкової колони — на цей випадок існував наказ для конвою просто знищити в’язнів. Їм наказали набрати соломи зі скирти, ніби для ночівлі, загнали в якусь покинуту будівлю, замкнули й підпалили. А тепер — вірш з його збірки «Вересень».
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся…
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
— Поезія — це містика. І її здатність прозирати майбутнє — це річ досить відома й навіть тривіальна. Але таке незмінно вражає кожного, хто відкриває для себе історію цього поета.
— Якось так сталося, що про цю жахливу історію стало відомо ще тоді. Про це писала українська харківська газета, — вона називалася «Нова Україна», — а також одна зі львівських газет. Тобто утаїти зовсім цю історію не вдалося. Але ви ж знаєте логіку злочинців та окупантів: от уже сталося, відкрилася інформація — ні, треба з якимись впертістю та затятістю намагатися зробити вигляд, що цього не було, твердити на чорне, що воно біле.
— Фактично, на творчості Свідзінського, на його прекрасній поезії можна досліджувати також і специфічний дискурс мовчання в літературі. Згадуються такі його рядки.
І, обчеркнений колом мовчання,
Я глухіше, сумніше горю,
Я горю, як китайський ліхтарик,
Забутий на гілці, в старому саду.
— І ось це коло мовчання знаходило вияв не тільки в тому, що з якогось моменту він перестав друкуватися — друкував тільки переклади; це проявлялося ще й в тому, що він винятково підніс значимість слова і відповідальність за мовлене чи писане слово, а також і в тому, що він не реалізував себе достатньою мірою.
— Коли Свідзінський перестав друкуватися, він продовжував писати, і під кінець життя сформував два великі рукописи: один з назвою «Медобір», другий — без назви. Це були дуже ретельно укладені книжки, вони нагадувади традицію ХІХ століття, коли поетична збірка сама по собі була не механічним з’єднанням віршів, а досконалим витвором, де внутрішні структурні зв’язки, перегук творів, їхня взаємодія мали колосальне значення.
— Третьої книжки Свідзінського, збірки «Поезії», що викликала такий резонанс, не було б, якби на цьому дуже не наполягали — і Юрій Яновський, і тодішні молоді поети — Ігор Муратов, Василь Боровий, які обожнювали Свідзінського. Вони добре усвідомлювали, якої проби це поет, і умовили його таки видати після тривалої перерви цю книжечку. Це спричинило скандал, тому що — уявіть собі: 1940 рік, кого не змололи жорна репресій, той уже так принишк, так зачаївся… і раптом з’являється книжечка, яка нагадує усім, чим насправді є і має бути поезія, на відміну від отієї римованої продукції, яка під цією назвою, профануючи її, була лише невдалою підробкою справжнього мистецтва.
— Його рукописи збереглися. Вони пройшли неймовірну одіссею і перетривали усе це лихоліття. Частина рукописної спадщини поета потрапила за кордон у вигляді машинопису невиданих поезій. Були також і зошити, про які згадував колись Юрій Смолич, — більшість із них теж збереглася, вони залишалися в доньки поета…
Крізь час звертаюсь до поетів…
Звісно, я не міг ані бачити, ані чути живого Володимира Свідзінського. Десятиліття пролягли між нами нездоланною прірвою, та мені здається, що навіть час не є перешкодою для щирого поетичного слова. Тому, можливо, й мої скромні вірші почують ті, до кого вони звернуті…
До роковин
Володимира Свідзінського
Клаасів попіл у серця нащадків,
Немов у дзвони, бив усе гучніше…
У нас в минулому — подій, випадків
Чимало є таких, які частіше
Нас змушують прислухатись до дзвонів
Своїх сердець… Лунають ще поволі.
А на шляхах життєвих перегонів
І далі в попіл вигоряють долі…
* * *
Віддавна плекали сади запашні
Замріяні наші краяни,
А в когось сади ті розквітли в душі —
Філософа в свитці піснями.
Шевченкові марились вишні рясні
Навколо біленької хати,
Олеся навчав соловей навесні
Мелодії ніжні складати.
Легким вітерцем прилітала з Карпат
Антонича муза чарівна,
Свідзінський — незнаний йому, але брат:
Єдина у них королівна!
Усім королівною — рідна земля,
По обрій садами укрита,
Та поки чужинець ступає ріллям,
В поетів душа не зігріта…
Володимир Свідзінський з донечкою Мирославою