Зима нинішня не до вподоби дідові Василю. То ручаї весело жебонять, мовби березневі, то за ніч снігу намете величезні кучугури. От і нині, з досвітку, димів дід Василь вишневою люлькою і сердито хиркав на замуровані морозом вікна. Скаржився сам собі вголос:

– Десь за дев’яносто маю, а такого не пригадую. Якийсь невлад у природі. Пішов би до сусіда, то до нього хоч тунелі прокладай…
Скучно дідові. А онуки над ним крадькома підсміюються. Знають його. І сніговим наметам, що білими ведмедями обступили хату, він радий, і бурчання його від старечої непосидючості.
Вщухла хурделиця, і дід Василь наче ожив. – Піду до колгоспної контори, – заявив домашнім. – Що з тими снігами гадають робити? Треба, аби на полях вони затрималися.
Звикли в хаті до таких витівок. Та й знали, що дід Василь у голови колгоспу в пошані.
Ніхто в селі не пригадує, щоб сіяти почали без нього, діда Василя. Збіжать снігові води, вигляне тепле сонечко, і Михайло Васильович, голова колгоспу, тут як тут.
– Пора в поле, – до діда Василя.
І запрошує до свого «уазика».
Дід Василь не квапиться. Знає собі ціну! Повагом лаштується в дорогу. А далі всі знають, що буде.
Виїдуть вони, та ще агроном колгоспний, зовсім молодий хлопець, на горбок, що ближче до сонця, й таке витворять. Дід Василь роззувається, кладе чоботи до кабіни «уазика». Аби теплі були. І босоніж ступає ріллею. Довго ходить. Аж доки у вишневій люльці останні пасма диму викуриться.
Розмірковує неквапом дід Василь.
– Ще день-два, синки, – до тих, хто з ним в полі. – і можна земельці зерно без сумніву довіряти.
– Такі ноги в діда Василя, – міркують у селі. – Землю, як лікаря руки людське тіло, чують.
Не вгадали люди. Дід Василь і сам те добре знає. Мовчить. Ворушити ті гіркі часи йому боляче. Хіба що онукам, коли серце одкриється любов’ю і довір’ям, розповість про люті часи розкуркулення, і як грозили йому живіт тією земелькою зболеною напхати. А він не з боязливих був, знав: ніщо не вразить його, бо мав біля серця материн талісман, коли виряджала ще на германську, – крихту рідної землі…
Не до вподоби дідові Василю нинішня зима. Годинами сидить біля телевізора. Пихкає вишневою люлькою і бурчить:
– Чого ті пани заграничні чубляться. Їм би ліпше землю глядіти. Хліб ростити. А то…
Дід Василь чекає весни. Своєї, хліборобської.

Петро Шептицький.