Але повернемося до щоденників Блаженного Іоана. Як на мене, вони найближче стоять до щоденників Івана Кронштарського, які сьогодні стали надбанням ширшого читацького загалу. Але духовні записи Кронштатського мало структуровані, неймовірно хаотичні й стихійні. Щоб знайти філософський чи художній перл, доводиться перелопачувати чимало словесної руди. Не те в Блаженного Іоана, де записи добре структуровані, композиційно відгранені, а зайве нещадно відсічене.
ЩОДЕННИКИ БЛАЖЕННОГО ІОАНА В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Чи не двадцять років тому я висловив думку, що в грядущому міленіумі домінуватимуть в літературі мемуарні жанри і передусім щоденники. Так думати спонукали більш ніж очевидні тенденції: белетристика вичерпує себе, жанр роману занепадає і взагалі інтерес до постмодерної літератури, яка захопила панівні позиції, катастрофічно падає. Врятувати ситуацію, чи принаймні вирівняти її, може тільки той жанр, що постає з фундаментальних засад – правди і сповідальності. Так думалося мені тоді, таке переконання маю й сьогодні. І я дозволив собі кинути пророче гасло чи радше припущення: гряде ера щоденників! І ще записалося тоді: „Повторюю як заклинання: не повинно бути нічого цікавішого від внутрішнього світу людини. Все переломлюється крізь душу, все проходить крізь неї, тому щоденники вершинний жанр літератури. Жанр минулого і майбутнього”.
Чи змінилося щось за ці два десятиліття, чи збувається це припущення? Ще донедавна мені думалося, що ні, або надто мляво. Але поява чотирьох томів Блаженного Іоана, загальним обсягом понад чотири тисячі сторінок, змінює ситуацію якщо не кардинально, то суттєво. Це видання не просто знакове і віхове для нашого часу, це видання епохальне. Але про це трохи пізніше. А поки що про щоденники загалом.
Були часи, коли читацький інтерес до щоденників відчутно зростав, була просто мода на них, скажімо, в епоху розвитку сентименталізму і романтизму, і щоденники вели не тільки професійні літератори, а й пересічні люди. Але щоденників, які б мали незаперечну художню цінність, а не просто історичну, багату на достовірний фактаж (щоденники Боплана, Крмана та ін.), завжди було обмаль. Чому? Тому що митці не звертали уваги не форму виповіді, здебільшого фіксували свої «дні і труди», не переймалися новаторськими пошуками, і виходило щось на кшталт «бухгалтерських звітів». Як на мене, справжня добротна щоденникова проза появилася тільки в ХІХстолітті і пов’язана передовсім з іменами французів Жуля Ренара і братів Гонкурів (видаються у 28-ми томах). Відтак на новий щабель її піднесли поляк Вітольд Гомбрович (залишив три томи), росіянин Михайло Пришвін (30 томів), німець Макс Фріш, творчість якого виросла зі щоденників. Вдало есперементували зі щоденниковою формою Генрі Торо, Стендаль і особливо Василь Розанов. Список можна продовжити.
Незаперечну цінність мають щоденники класиків літератури, які можуть не подивовувати експериментальними знахідками, але вражають глибиною думки і мистецьким відтворенням подій та людських характерів. Такі щоденники Вальтера Скотта, Льва Толстого (4 томи), О.Блока, Олени Булгакової, Євгенія Шварца, Франко Армініо, Ю.Нагибіна. Тут реєстр при бажання можна розтягнути на кілька сторінок.
Окремо хочеться сказати про українську літературу. Після «Журналу» Т.Шевченка щоденники набули статусу повноцінного літературного жанру. І рідко хто з талановитих митців, тих, яких називаємо хрестоматійними авторами, не звертався до них. Але, на жаль, не всі літературні діаріуші дійшли до нашого часу: одні загинули в пожежах світових війн, що страшним смерчем прокотилися Україною, інші знищили самі автори, коли над ними нависала загроза арешту польською чи більшовицькою владою, треті зникли в сейфах НКВД і КДБ. І все ж цінним набутком вважаються щоденникові записи Панаса Мирного, В.Винниченка (5 грунтовних томів), Є.Чикаленка, О.Довженка, А.Любченка, П.Тичини, Остапа Вишні, Ю.Смолича, Олеся Гончара (3 томи), Докії Гуменної (понад тисячу ще не опублікованих сторінок), Івана Чендея (ще не видані окремим томом)… Розвиток денникової прози у наш час пов’язаний з іменами Юрка Гудзя, Людмили Литвинчук, Василя Захарченка, Володимира Брюггена, Оксани Смоли, Володимира Базилевського, Дмитра Нитченка-Чуба, Володимира Бровченка, Євгена Барана… Ще хочеться назвати «З поличок пам’яті» М.Медуниці, «Дивосвіт» і «Дорогами долі» Володимира Бойчука, «Луговеї» Григорія Бондара, «На те воно й серце…» Ольги Яворської, з цього ряду також лірична проза Івана Захарченка, Євгена Шморгуна, Василя Гея, Володимира Бровченка.
Але повернемося до щоденників Блаженного Іоана. Як на мене, вони найближче стоять до щоденників Івана Кронштарського, які сьогодні стали надбанням ширшого читацького загалу. Але духовні записи Кронштатського мало структуровані, неймовірно хаотичні й стихійні. Щоб знайти філософський чи художній перл, доводиться перелопачувати чимало словесної руди. Не те в Блаженного Іоана, де записи добре структуровані, композиційно відгранені, а зайве нещадно відсічене.
Їх краса і сила, новизна і новаторство – у візіонерському осягненні непізнаного, сміливому прориві в горне, яке, звичайно, відкривається смертній людині з вищої Господньої волі. Та окрім того вони засвідчують новий етап у становленні душі як окремої людини, так і людського суспільства загалом. А паралельно – це новий розвій розвитку щоденникової прози.
Пояснити логічними аргументами і цитатами це твердження можна, але найкраще покластися на відчуття душі, оскільки щоденники залишаються найбільш таємничим і містичним жанром.
Головне, що має передавати щоденник – настрій. Він різний у різні хвилини життя. Але саме він змушує людину хапатися за перо, шукає виходу в слові. Невтомні денникарі мало уваги звертають на стилістику, тому залишаються строкатими і різноплановими. Але Блаженного Іоана кожне слово не просто на місці, не тільки виношене і виболене, а послане з неба. У нього немає неважливих чи зайвих описів, надмірно розтягнутих пасажів чи недбалих фраз. Його стилістика відгранена і відточена, фраза стиснута до неймовірної щільності і тому болюча й детонуюча. Його мова пересипана рідковживаними, часто архаїчними словами, але саме вони дозволяють створити особливу атмосферу, до якої тулиться означення літургійність. Він щасливо уникає голої констатації фактів, переліку незначних подій, а розрізнені записи як різнокольорова смальта витворюють в нього дивовижну і чудову мозаїку. Ці щоденники можна читати з будь-якої сторінки без жодної шкоди для тексту (принаймні так роблю я і раджу іншим), і це видається мені неймовірно суголосним нашому летючому часові: читач встигає прочитати і осмислити окремий фрагмент між двома зупинками метро.
Форма для автора не тільки форма, тобто не тільки посудина, яку він наповнює певним трунком, вона така ж важлива для нього, як і сам напій. Уже одне графічне розміщення рядків викликає в нього прискорене серцебиття. Маю переконання, що латентна сила цієї прози з часом набиратиме все нової якості, як добре вино.
Блаженний Іоан не тільки глибокий, мудрий і винятково ліричний прозаїк, він пише, як дихає, без найменшого силоміття. В кожній фразі, ба навіть у кожному слові відчувається безсмертне світло його душі й месійної вибраності.
Але не все тут замикається тільки на рівні слова. Якщо автор пише зі сльозою, заплаче й читач, якщо усміхається – усміхнеться і він. Емоції, настрій, почуття якимось дивним чином замикаються між словами та між рядками, і як невидимий струм перебігають від автора до читача.
Йому чужі сухість, гола дидактика і академічна пиха, якою так грішать сучасні місіонери, новітні теологи і ярі проповідники, все у нього закроєне на сковородинській простоті і ясності, де важке непотрібне, а потрібне неважке.
Він пише доступно і натхненно, просто і совісно, без будь-яких туманних алегорій і хитромудрих кодів, пробує розібратися в подіях і характерних явищах, не цурається подорожніх нотатків, але при тому незмінно відкриває містичну завісу трансцедентного, співаючи осанну всевишній любові.
Ці щоденникові записи мають також сказати нам: якщо хочеш бодай щось зрозуміти в цьому світі й наблизитися до логіки Бога, то маєш зазирнути в свою душу, покладатися на власний досвід і аналізувати свої почуття, страждання і радощі. Бог діє безпосередньо на душу, чого осягнути сторонній не спроможний. Тому: досліджуй себе, вивчай себе і через себе піднімайся до Бога!
Щоденники Блаженного Іоана це також перехід в інші виміри, вознесіння в Царство Боже, позначки на шляху до спасіння вічної душі. Прийде час, коли його будуть читати масово, хоча сьогодні він ще залишається автором для вибраного кола людей, тих, у кого є, так би мовити, відповідна духовна і естетична підготовка.
Блаженний Іоан переливає у щоденник кожен свій крок, кожну думку, кожне щасливе осяяння, а ще болі, сумніви і пошуки. І так вабливо і радісно іти за ним на цьому непростому шляху доростання до Абсолюту.
І ще така думка.
Рембрант залишив майже сотню автопортретів.
І кожен талановитий художник від Дюрера до Шевченка – десятки.
Автопортрет письменника – це щоденник. Щоденник Блаженного Іона – це автопортрет його душі. Великої і багатогранної, обраної Богом для особливої місії. Але тут також його життєва позиція, відданість ідеалам правди, добра і свободи, незламність духу, полум’яна любов до Творця і цивілізації, звільненої від скверни і сатанинського наслання.
Петро Сорока,
м.Тернопіль