Кажу не вперше: справжньої поезії багато не буває. Справжня поезія на вагу золота. І талановитий поет, що за довге творче життя видав одну-дві збірки, завжди заслуговує на більшу увагу, ніж той, що напродукував стоси томів. Де товсті фоліанти віршів, там найчастіше профанація святого і потаємного. Не кажу, що завжди. Адже були Байрон, Гюго, Єсенін… Але це, так би мовити, абсолютні генії, розкіш історії, медіуми світового рівня…
Читав я Володимира Науменка в дощовий вересневий день. І дощі шептали, співали і шелестіли мені з його двох, уже давніших, поетичних збірочок «Вік пелюстки» і «Заблудлі птахи». Чомусь так багато у нього дощів, злив, небесних вод… Чому? Не знаю. Але здогадуюся, що душа поета любить дощ так само, як і моя. У сезон дощів особливий настрій, особливий стан душі й особливо добре пишеться. Бо тоді можна залишитися з книжкою або чистим листком паперу один на один і ніхто не заважатиме, не докорятиме, не відволікатиме. Так воно було колись у дитинстві, так і нині.
Дощиком, дощиком сіє
Вік, що лишив назавжди
Надто мінливі надії,
Надто багато води…
Чомусь скупе на сонце березільське небо – Науменкове небо, але дощ – голос того неба так багато може сказати відкритій навстижир душі.
Як це не голос пращурів, то що ж?
Про що хлюпоче листопадний дощ?..
…Дерева хитало, як трави…
Лило і лило, й залило…
…Мій дощику, мій беручкий,
Пройди повз той дірявий дах,
Де я розставив чарочки
Під кожну краплю по кутках.
Дощ приносить не тільки лагідне умиротворення і спокій, а й тривожні роздуми над трагічною сутністю земного життя.
Споганило личко твоє, моя земле, негода осіння.
Осіння епоха…
Поезія Науменка завжди стисла, винятково лаконічна і афористична. Але це не ті філософські максими чи дидактичні сентенції, якими сьогодні так полюбляють зловживати поети, особливо на схилі віку, афористичність автора «Заблудлих птахів» поетична, сказати б, аркодужна, далека від тріскучої риторики:
Нічого зайвого, нікого:
Все зайве там… Де нас нема.
*
Якщо у домі задосить диму,
То чи не піде із димом дім?
*
Тут і крилатим судилось блукати,
Що вже й казати про плазунів.
*
Те, що було, воліє повторитись.
Лиш те, що не збулося, – неповторне.
*
Від долі наша доля не втече.
Як на мене, поетові особливо вдаються ліричні мініатюри, бо уміє стиснути фразу до вибухової щільності й видихнути строфу, де словам тісно, а думкам просторо. Ця вибуховість найчастіше досягається, як мені здається, завдяки драматичній напрузі думки, опису складних життєвих ситуацій чи психологічних колізій.
Мої сусіди – нічого люди.
Сусіда зліва – хазяїн ловкий.
Було таке – голизна та й годі.
Тепер – домило, у доньки «Лада».
Зумів накрасти і не попався.
А що вже пильний – склювати вишню
Не сяде птиця – отак пильнує!
Сусіди справа – мисливські справи.
І щоб ви думали – без рушниці
Він може навіть укласти лося.
З ружжом і дурень заб’є звірину.
А цей тихенька – наставить пасток…
І в основі його сонетів (улюблений жанр поета) також найчастіше закладено якусь ситуативно-фабульну і напружено-драматичну ситуацію, як-от:
Як проводжав і губи їх пітьма
Цілунку вчила, птаха чорно-біла
Нагледіла, вподобала, схопила
Каблучку, що купив він тайкома
Для милої. За сорок днів зима,
Ця птаха чорно-біла, – помаліла;
А вербували хлопця – скрекотіла
Сорокою: «Казарма – не тюрма».
Таж не тюрма. Лиш військо – не своє.
Чужа земля чужую крівцю п’є.
Хіба ж він думав?! О, кому то в очі,
У мертві очі птаха загляда?
Жде вістки мила – дерево гойда
Каблучку й гільзу у гнізді сорочім.
Риторичні чи патетичні вигуки назагал чужі поетові, хоча поезія його патріотична за духом і глибоко національна за своєю сутністю. Але якщо він звертається до речей воістину високих і цінностей нетлінних, то з болем у серці і надривом у голосі. За право говорити про народ чи від імені народу він платить мукою душі. Звідси такі болючі й пекучі строфи, за якими ніби зринає зболена тінь великого Франка:
Був він красень, ще й відчайдух,
Цей народ старцюватий.
Втратив пам’ять, і силу, і дух,
Тільки землю й не втратив.
Але такі вірші у Науменка радше виняток. Глобальні теми і масштабні проблеми не його домена. Його більше цікавить людське серце. Ось як, скажімо, описав він екзистенційну самотність, закинутість людини в цьому світі:
Це – незвичний день.
Ллє і ллє.
Це – не білий день.
День сутінків.
Ллє і ллє…
Швидше виросте борода,
Ніж загляне хто-небудь із друзів…
Господи, середцвинтарна сільська голгофо моя,
Коли вже скінчиться цей день –
День мого народження.
В.Науменко мислить образами, і створені ним картини завжди талановиті та несподівані. Він вміє побачити те, що іншим недоступно, що можна прозирнути лише зором серця, очима душі. Тому його поетичні знахідки так глибоко западають в пам’ять.
Могилка мамина, могилка татова –
Перса землі.
*
Ох і чубляться
Зовсім близько.
Дві чиїсь душі – грім та блискавка.
А ще у поетичному світі Володимира Науменка багато тепла, любові, світла, добра і милосердя.
Допоки люблять, доти й живемо.
І доти люди, стане в нас тепла
Для дерева, для птаха, для зела,
Для того, щоб з-під білого крила
Край вікон ружа і в мороз цвіла.
Якою самобутньою і талановитою не була б поезія, вона ніколи не виростає на голому місці. У кожного митця свої великі попередники. Тож цілком закономірно виникає питання про попередників Науменка? На жаль, він вельми неохоче цитує чи згадує інших, а якщо зринають окремі імена, то лише повсковзом, як-от Олена Теліга, Іван Драч… У першій збірці «Вік пелюстки» жодних епіграфів і культурологічних акцентів, у другій – тільки летюче відштовхування від хрестоматійних тичинівських строф, щоправда, подвійне і це дає змогу говорити, що тичинівські мотиви тут приглядаються більш зримо:
«Не цілуй
(Шелестіли одежі),
Бо я тану, як тає сніжинка…»
Дві-три нічки –
Мов чорні пожежі.
Все.
Ущухло.
Схололо.
Сніг.
Жінка.
І тяжіння до алітерацій теж, мабуть, звідти – із «сонячних кларнетів», хоча в Науменка свій кларнетизм – особливий, неповторний, наскрізь самобутній.
«Тоскно. Траурно тихо..» «Лелітка дня, що дивом з літом злитий, Назад, у літо, навертає…», «Із голосів наших, із голосінь..», «Тут би не «проба»?, а ліпше – «пробі»! «Нові віки виходять із води..» , «Снігів світіння. Біла білизна…».
Поет полюбляє переінакшувати слова, перевертати їх на свій лад і смак, як ранній Тичина, бо слово для нього податливе, як глина: звідси такі словотвори як «світлосили», «крутовир’я» чи фраза «Найперше – сон, найдруге – сон, найтретє…».
Звичайно, шукати наслідувань в талановитих віршах – річ невдячна і просто безнадійна, і не про це мова, йдеться про впливи, про позначки на шляху становлення душі. У Науменка від Тичини стежка в’ється до Сковороди. Поет задивлений не тільки в красу природи, а й світ невидимий, божественний. Звідси – рядки:
Знову світло згори зійшло,
Потекло до віч, як вода.
Небо – дзеркало? Небо – скло?
Ні, слюда.
Прозирай свій горішній хліб,
Своє друге, нове житло…
За слюдою – палац? чи… хлів?
Хмур чоло.
Кожен раз, коли перечитаю Науменка, мені приходять на гадку також М.Гірник, Дмитро Іванов (обидва полюбляють балади), особливо Ярослав Павуляк, «Блудний лебідь» якого винятково близько стоїть до «Заблудлих птахів». Виставляю на щит ці імена для того, щоб сказати: Володимир Науменко поет з цього високого і вибраного ряду.
А закінчити хотілося б такими узагальненим спостереженням. В.Науменко не з тих митців, яким мало бути тільки поетом, бо багнеться ще заправляти літпроцесом, тасувати обойми, виносити присуди і виголошувати суворі менторські вердикти. Він людина виняткової скромності. Про це свідчить хоча б той факт, що він досі залишається поза письменницькою спілкою і важко пригадати відгуки на його збірки, аналітичні рецензії, яких він, як редактор популярного журналу, міг би замовляти стосами. Але це не для нього! Він воліє залишатися в затінні, особливо в наш розірваний час, чи, точніше сказати, літературне безчасся. Хай суєтяться і піаряться, ганяються за відзнаками і нагородами більш пробивні, амбіційні, безпринципніші.
В.Науменко – редактор доброї старої генерації, яких сьогодні вдень з вогнем не знайдеш. Погляньте на нинішніх редакторів літературних журналів. Для більшості з них ті видання, що вони очолюють, перетворилися на п’єдестал чи підніжжя до нього. Звідси численні презентації, замовні панегірики, славослов’я у періодиці. В.Науменко все робить по-справжньому, щиро, за покликом серця. І при тому залишається на другорядних ролях. А між тим під його орудою «Березіль» став одним з найкращих, найсвітліших часописів України, що до кінця витримав (і витримує сьогодні в період тотального агресивного засилля постмодерну) свою чітку і незрадливу лінію, яку можна означити як неокласичну. Редактор і редагований ним журнал ні з ким не заграють, ні перед ким не прогинаються, нікого не наслідують. В «Березолі» немає теоретико-ідеологічної мішанини, як це часто-густо спостерігаємо в інших виданнях. Спробуйте запитати будь-якого редактора літературного часопису, на якій теоретичній платформі він стоїть, то найчастіше почуєте: наші двері відкриті для усіх. А всі – це базар, де література стає предметом торгівлі та гендлю. Свою лінію «Березіль» витримує твердо. І естетично підготовлений читач там завжди знайде що читати, чим наснажити душу.
Науменко-поет і Науменко-редактор – це одне нерозривне ціле, одна іпостась, бо в обох горує творче начало. Хто шукає справжнього в сучасній літературі, бо стомився від порожнього штукарства і бездумного формального експериментаторства, неодмінно побачить це. Не може не побачити.