Минуть віки, але назавжди золотими літерами в історії України залишиться славетна дата 22 січня 1919 року – день проголошення на Софіївському майдані “матері городів руських” Акту Злуки ЗУНР і УНР в єдину Українську соборну державу. Значення цієї події не померкне ніколи, адже українці, яких сторіччями ділили і ще й тепер ділять на західняків і східняків, наочно показали всьому світові, що “ми є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”.
Скрижалі історії відміряли з того часу вже 95 літ, проте щороку приходить святочний січень і ми ніколи, поклоняючись народженому Ісусу, не забуваємо віддати глибоку шану дідам і прадідам нашим, які на початку 1919-го стали під єдині хоругви борні “за честь і славу, за народ”.
Ніякий плин часу, буревії історії і суєтність людського буття, ніщо неспроможне зупинити істориків і науковців по крупинках збирати дані, зіставляти дати, події й імена, щоб наближатися до того часу і більше дізнаватися, “як то було”.
У далекій американській Філадельфії ще в 70-х роках позаминулого століття наш славний тернополянин, доктор філософії всесвітньо відомого Кембриджського наукового центру Роман Миколаєвич у науковій роботі “Тернопіль і Тернопільщина в світлі статистики”, опираючись на доступні архівні матеріали, зазначив: “У Тернополі перебував деякий час уряд Західноукраїнської Народної Республіки, а точніше від 21 листопада 1918-го до 2 січня 1919 року, коли він переїхав до Станіслава. І саме в той час у Тернополі наш уряд обговорював і вирішував справу злуки наших західних земель із східними. Вирішальна ухвала запала в Станіславі (тепер Івано-Франківськ, а святочне проголошення Акту Злуки в Києві, у дні 22 січня 1919 року…“
Професор Миколаєвич уже тоді знав, а ми, придушені комуністичним молохом у більшості своїй навіть не відали, що підвалини єднання двох українських держав якраз і закладалися на нашому славному Тернопіллі.
У цьому контексті не можна обминути увагою ще одного нашого славного земляка, доктора філософії Никифора Гірняка (1885-1962). Він у листопаді 1918-го став комендантом Тернопільської військової округи ЗУНР і залишався ним до грудня того року, поки не переїхав до Станіслава, де працював у Військовому секретаріаті західних областей УНР, тобто вже після Акту Злуки. Народився він у Струсові, батько Йосип, а мати Софія – з Рижевських. Отож у часі ЗУНР він добре знав ситуацію в краї і безпосередньо спілкувався з вищим керівництвом ЗУНР і УНР. Про свою працю на посту коменданта Тернопільської військової округи він залишив спогад, який уперше був надрукований в календарі “Червоної калини’ за 1938 рік.
Отож свідчення очевидця такі: “Команду Тернопільської військової округи я обійняв 12 листопада 1918 року, на основі розпорядження державного секретаря військових справ Дмитра Вітовського. У склад цієї округи входили повіти: Тернопіль, Збараж, Скалат і Теребовля. Її загальне положення було в тому часі дуже важке. Через Тернопіль ішов головний залізничний і битий шлях Львів-Київ-Одеса, яким верталися з України додому австрійська східна і стяги німецької армій. Через Тернопіль пересувалися непроглядні маси воєнних полонених із заходу в схід і зі сходу на захід… Цей рух відбувався в дуже невідрадних комунікаційних і гігієнічних умовах і спричинив жахливу епідемію сипного тифу, що поширилася по цілому краю й нищила його населення через довгий ряд місяців…»
Ось у такій складній ситуації уряд і військо ЗУНР 24 листопада прибули до Тернополя. Необхідно зазначити, що евакуація зі Львова у ніч з 21 на 22 листопада державних установ і уряду, а потім ще й короткочасна зупинка в Золочеві були дуже поспішними. Отож до Тернополя з чотирнадцяти членів уряду приїхало тільки вісім, правда, на чолі з головою Костем Левицьким.
По прибутті в наше місто уряд (до речі, його установи розміщувалися в теперішній ЗОШ №4 та в приміщенні української гімназії, будинок якої не зберігся) змушений був передусім вирішувати поточні справи державотворення. Про своє безпосереднє спілкування з державним секретарем з військових справ Дмитром Вітовським детально розповідає у своїх спогадах комендант Тернопільської військової округи Никифор Гірняк.
Однак найголовнішою зовнішньополітичною проблемою, якою займався уряд ЗУНР у Тернополі, було об’єднання двох українських республік у єдину соборну державу. У Києві суспільно-політична ситуація мінялася калейдоскопічно, але потуги уряду ЗУНР до злуки дали свої результати.
14 листопада 1918 року Павло Скоропадський своєю грамотою оголосив про федералізацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Було призначено також новий уряд, сформований з російських монархістів на чолі з Сергієм Гербелем. Усе це викликало велике обурення в українських колах і прискорило повстання проти Гетьманату. Український національний союз (УНС), як координаційний осередок українських політичних партій, що утворився ще на початку серпня і вже в листопаді був визначальною політичною силою України, негайно створив Директорію в складі Володимира Винниченка (голова), Симона Петлюри (головний отаман), Федора Швеця, Опанаса Андрієвського та Андрія Макаренка, котрі очолили боротьбу проти Скоропадського.
19 грудня Директорія урочисто переїхала з Вінниці до Києва, де в короткім часі були відновлені всі закони УНР. Проте ще на початку грудня голова уряду ЗУНР Кость Левицький і державний секретар внутрішніх справ Лонгин Цегельський підписали у Фастові з Директорією УНР передвступний договір та угоду про товарообмін. Це був вагомий політичний акт, адже визнана світовим співтовариством ЗУНР, підписавши договір, фактично визнавала Директорію правонаступницею УНР.
8 грудня Левицький і Цегельський повернулися до Тернополя. З ними приїхав для подальших переговорів і узгодження всіх процедурних питань представник Директорії Григорій Сидоренко.
Питання порушувалося широко і на належному рівні. Десь у цьому часі прибули в Тернопіль і генерал Михайло Омелянович-Павленко та полковник Євген Мишківський, які в часи української Центральної ради займали високі пости у військовому керівництві УНР, але за Гетьманату були в опалі. Після зустрічі з главою уряду Костем Левицьким генерал Омелянович-Павленко був призначений командуючим (“начальним вождем”), а полковник Мишківський – начальником штабу армії ЗУНР. Саме на їх долю випало створювати боєздатну Українську Галицьку армію (УГА).
У той же час у Державному секретаріату ЗУНР постійно обговорювали умови злуки двох держав. В опублікованому урядовому повідомленні зазначалося, що внаслідок засідання 22-23 грудня .вирішено послати делегацію до Києва з метою завершення злуки обох українських республік”.
Тим часом ситуація в Галичині, як і на нашому Тернопіллі, почала докорінно мінятися. Вже наприкінці грудня 1918 року уряд почав переїжджати з Тернополя до Станіслава. Евакуація останніх установ завершилася 2 січня наступного року.
Внаслідок розходжень у керівництві Кость Левицький склав з себе повноваження глави уряду і його тимчасово очолив Сидір Голубович, який 4 січня 1919 року був офіційно затверджений Головою ради державних секретарів ЗУНР. Подальші реальні кроки до злуки споконвічних українських земель уже продовжувалися зі Станіслава, аж поки 22 січня з Софіївського майдану Києва про це не було проголошено на весь світ. Сесія Трудового конгресу, яка проходила в Києві з 23 по 28 січня 1919 року за участю 300 делегатів від усіх українських земель, у тому числі і Національної ради ЗУНР, під головуванням галичанина Семена Вітика затвердила Акт Злуки УНР і ЗУНР.
Григорій ГРЕЩУК.