“Петро Остап’юк, якщо можна робити висновки з того, що процитовано, розуміє всю складність ситуації. Це й додає впевненості, що наступна його книга ще більше зацікавить усіх. Опісля тієї, що вже відбулася”.
Поет знайшов троянду під снігом
Остап’юк Петро. Троянда під снігом. Поезії. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. 2015 – 80 с.
Перед нами – поетична книга «Троянда під снігом» Петра Остап’юка з Монастирищини, що на Тернопіллі. До неї увійшли кращі твори з попередніх збірок «Мелодії душі», «Торкаюся словом», «Велеснини» та нові вірші. Та поціновувачів красного письменства навряд чи цікавить цей нюанс, бо вони, зрозуміло, більше переймаються питанням справжності римованого слова.
Якщо з цієї точки зору оцінювати версифікаційний доробок автора, який він запропонував увазі читачів, то можна без перебільшення говорити про його вміння вразити образністю мислення, за якою зримо проявляється його орієнтація на класичну довершеність. Та все це не виглядало б так привабливо, якби у строфах не проглядалася вразливість душі, котру налаштовано на лицарськість.
Спробуємо поглянути на цю проблему крізь призму видання, вважаючи, що немає інакшого шляху. І для початку, для зручності літературно-критичного дискурсу поділяємо твори на поезії громадянського звучання, на пейзажну та інтимну лірику. Щоправда нерідко можна говорити про умовність такого поділу, оскільки переплетення мотивів стало визначальною рисою творчості поета з глибинки.
Спершу – про громадянськість мотивів. Саме про це думається, коли читаємо вірші «До батька», «Круки над майданом», «Пастораль», «Повернення», «Попелюшка». Та не менше ці твори говорять про превалювання громадянських мотивів у розділі «І карб на синьо-золотому». Мабуть, сюди варто зарахувати також твори «Не для похвал», «Травнева елегія». Не стримаємося, щоб не навести хоч декілька словосполучень, котрі найбільше сподобалися. «Малює травень повість гомінку. Туманить очі тепла завірюха» (вірш «Травнева елегія»), «Тин бутафорний нипає подвір’ям» (вірш «Кав’ярня «На майдані»), «Подейкують між хмар є грозова, що навесні сама стає весною» (вірш «Повернення Попелюшки»). І цей перелік вдалих рядків можна продовжити, бо, слава Богові, їх тут вистачає. А все це тому, що обрану тему поет перепустив через власне серце. Що вдієш, коли автор самостійно вибрав цей шлях? «Осінньота в гаях весни. Морозна тінь чужого слова» (вірш «Світанкові медитації»). «Ти, днинко, вже прокинулась? Ходім дорогою, котра мені не належить» (вірш «Вже осінь, доле»). Невипадково робимо наголос на цьому. Бо переконані, що тема громадянськості є дуже важливою для літератури. Але вона не відіграє позитивної ролі, якщо автор заримовуватиме прописні істини. Погодьтесь, що певні елементи своєрідного «перегинання палиці» вже можна спостерігати у віршах «До батька», «Малюнок з натури». Поки що це не є таким очевидним фактом, бо маємо рядки, котрі вирізняються глибоким внутрішнім змістом «Це ще Україна, чи вже Колима? Чи вже Україна стає Колимою» (вірш «Малюнок з натури»).
Окремо хочемо сказати про поезію «Велеснини», приурочені населеному пунктові, де він живе. Тут знаходимо чимало цікавих висловлювань: «З Трипілля виісторює село кремінними мужами і синами, на людський суд із Велеснева йдуть мої синівські щирі велеснини». Нам доводилося читати чимало віршів, присвячених різним поселенням. Але цей – чи не найпривабливіший. І насамперед тому, що автор вдало використовує неологізми та маловживані слова, котрі так органічно вплітаються у тканину вірша, що є дуже важливим.
Та не тільки для «Велеснин» є характерним шукання в цьому плані. До таких, безумовно, належать «опачина» (вірш «Життям, буває, плинеш»), «дрімотує» (вірш «Різдвяна»), «вишнево оксамитний» (вірш «Кав’ярня «На майдані») і т. п.
Коли вже зайшла мова про громадянськість лірики, та, либонь, не маємо права оминути ще один тематичний пласт, який пов’язаний з нею. Маємо на увазі ту обставину, що окремі вірші мають епіграфи та присвяти. Нічого дивовижного тут немає, якщо враховувати реалії нашого життя, або специфіку сприйняття автором навколишнього життя. Тому й не ставимо перед собою мету «розпливатися мислію по древу» з цього приводу, а маємо намір зосередитися на іншому. Автор повинен мати почуття міри особливо у віршах-присвятах. Якщо віршам «Велеснини», «Недокінчене інтерв’ю», «Соло знервованої землі» притаманне це відчуття, то такого не скажеш про поезію, котра починається рядком «Для вас оце місто». Занадто багато тут красивостей та банальностей: «Так знає замало народ, які Ваші строфи чудові», «Я не повірив – я це просто знав». Хоча, звісно, не будемо заперечувати того, що у вірші є цікаві висловлювання: «небо зорить Вам високо», «зірниченька у неба на крилі». Якого незбагненного шарму додають творові слівця на кшталт «небість», «любота». Та ці чарівності, на жаль, не дають можливості забути, що людина, якій присвячено вірш, є редактором книги. Чесно кажучи, вже навіть ця обставина мала б стати (якщо логічно поміркувати) підставою для недоцільності цього вірша у виданні, звісно, й при умові вправнішого написання твору. Бо вряди-годи може закрастися думка про нещирість почувань автора, що спроможна поставити його у незручне становище. Зрозуміло, що у цих рядках є глянець смаковості. Не приховуємо ймовірності такого, але водночас не хочемо нічого змінювати в своїй оцінці. Якщо поет переконаний, що він має право на особистісність у віршах-присвятах, то його не можуть бути позбавлені такою мірою і літературні критики.
До речі, про цей тематичний пласт можна мовити ще багато. Адже запам’ятовується висловлювання: «І моя захмеліла душа запливає в атлантів зіниці» (вірш «Любові проща»), «Ще такі завали на помайданнях правди і хули» (вірш «Соло знервованої землі»). Але не будемо більше акцентувати увагу на поетичних присвятах, а поведемо мову про пейзажну лірику Петра Остап’юка.
Більшість з них знайшла своє місце у розділі «Перед твоїм престолом». Але це зовсім не означає, що пейзажних творів немає у розділі «І карб на синьо-золотому», який відкриває книгу. До таких, зосібна, відносимо вірш «Зимова гора», «Лісове», «У мене троянда горить під вікном». Не може зір не вихопити чарівні малюнки: «У білизні штрихують шлях шпилі тополь осиротілі» (вірш «Зимова дорога»), «За мить до морозу. На крок від руки, що вміє зігріти крилом несхололим» (вірш «У мене троянда горить під вікном»). Гарно, правда ж? Хочемо того чи ні, а ці рядки чомусь повертають до думки про тематичне переплетення або може з’явитися якийсь інший розмисел, коли читаємо: «Пелюстки плинуть із ніде в нікуди» (вірш «Травнева елегія»). «…Пополудні ватага журавлів стрясала осінь зойками в узвишші» (вірш «Краплину тиші вечір заповів»). Як бачимо, є тема для роздумувань. І в тому числі те хвилює, що вірші громадянського звучання не такі важливі без елементів пейзажності, й усе це по-своєму доповнюють вірші «А літо минуло», «І все-таки», «Травнева ораторія». І знову доводиться згадувати про чарівність строф: «Зелена ораторія весни гаптує біллю біль білогарячий» (вірш «Травнева ораторія»), «Коли нап’ється днина суєти й зімкне блакить на зорі вечорові» (вірш «Опівнічна каватина»), «Вогкими туманами синь затягло» (вірш «А літо минуло»). Ця пейзажність не була б такою вражаючою, якби автор побачені ним картини щоденності не поєднував з особистісністю сприйняття. Саме ця обставина додає віршам неповторності та привабливості.
Ще ж можна сказати і про вірші Петра Остап’юка на інтимну тематику. «Я надто довго за тобою біг, немов за Вифлеємською зорею» (вірш «Моя бравада»), «…Є просто гріх благословенний, що досі пам’ятаю Вас» (вірш «Ретро»), «Молю, щоб не ступало зле й вороже до личка їй, у душу, на поріг… Коли це гріх, прости Великий Боже. Прости мені, коли це справді гріх» (вірш «Ця жінка – із живої плоті й крові»). Чимало цікавих роздумувань є також у поезіях «У цім вертепі бруду й глупоти», «Апасіоната», «Я вже не є луна твого вогню», «Мелодія».
…От і перечитана нова книга поета. Цікава по-своєму. Чи є у ній огріхи? Мабуть, що так, бо про окремі вади вже йшлося. І думається (звісно, після цього), що автор сам спроможний зробити належні висновки. «А як я мав чинити, клятий світе, коли душа – мов скіфська пектораль? Коли очей і рук – не зрозуміти? Не те що «важко» – неможливо геть» (вірш «Пішла в роботу книжка»). Петро Остап’юк, якщо можна робити висновки з того, що процитовано, розуміє всю складність ситуації. Це й додає впевненості, що наступна його книга ще більше зацікавить усіх. Опісля тієї, що вже відбулася.
Олег Василишин, кандидат філологічних наук,
Ігор Фарина, член НСПУ
Тернопільська обл.