На ІV конференції Міжнародної організації «Меморіал», яка відбулася наприкінці вересня 1994 року у Харкові, – згадує Інна Федущак, яка була головою пошукової комісії Львівського «Меморіалу», – мені вдалося записати спогади колишнього політв’язня, представника Казахського «Меморіалу» Едмунда Тер Погосяна.
Він розповів, що навесні 1941 р. був заарештований у Харкові та засуджений до вищої міри покарання. Понад місяць чекав він виконання вироку у камері смертників у спецкорпусі Холодногірської в’язниці, але вирок замінили і його перевели до загальної камери. У ній перебувало близько сотні в’язнів, переважно переведених із Чорткова. Вони розповідали, що наприкінці 1940 року у Чортківській в’язниці, найбільшій на Тернопільщині, вибухнуло повстання. Українські і польські політв’язні мали різних ватажків і різні гасла. Українці виступали за незалежну Україну, поляки – за повернення влади Польщі. Але мета у них була одна: вияв протесту проти більшовицького беззаконня, системи тортур і винищення народу.
Як ми тепер знаємо, лише у квітні 1940 року там було замордовано 800 громадян різних національностей, представників місцевої інтелігенції, політичних діячів.
З відомих причин прізвища організаторів тоді не називали. Зате п. Тер Погосян добре запам’ятав окремих однокамерників – учасників і свідків повстання. Серед них були старші і зовсім юні: українець Футрик, поляк Станіслав Бартошин. Із старших – поляк Чесак, у якого під час придушення повстання розстріляли трьох синів, йому присудили 10 років. Пригадує ще телеграфіста, прізвища не зберіг у пам’яті.
Чортківське повстання – незнана досі сторінка історії ГУЛАГувського опору.