Cе вже друга книга цього автора, який народився в Станіславові у 1929 році, а від 1945 року живе і працює у Польщі. Перша книга мала назву „Kresy Kresów. Stanislawόw“, яка вийшла 2008 року у тому ж видавництві, і яка майже моментально розійшлася між читачами. Початок тієї книги, яку я читав фрагментами в інтернеті, автор переніс у переднє слово «Нема вже Станіславова, але є станіславовʼяки!»: „Нема вже Станіславова. Є Івано-Франківськ. З дивною, штучною навіть для українців, а для нас, поляків взагалі порожньою назвою, в жоден спосіб не дотичною до мурів міста, яке колись було Станіславовом“…
Про Станіславів і станіславців
Tadeusz Olszański. Stanislawów jednak żyje. – Warszawa: Wydawnictwo Iskry, 2010. – 152 s.
Cе вже друга книга цього автора, який народився в Станіславові у 1929 році, а від 1945 року живе і працює у Польщі. Перша книга мала назву „Kresy Kresów. Stanislawόw“, яка вийшла 2008 року у тому ж видавництві, і яка майже моментально розійшлася між читачами. Початок тієї книги, яку я читав фрагментами в інтернеті, автор переніс у переднє слово «Нема вже Станіславова, але є станіславовʼяки!»: „Нема вже Станіславова. Є Івано-Франківськ. З дивною, штучною навіть для українців, а для нас, поляків взагалі порожньою назвою, в жоден спосіб не дотичною до мурів міста, яке колись було Станіславовом“.
Не дивлячись на такий вступ, з дещо ностальгійно-елегійним поглядом, – а для українців, попри всю штучність назви, вона є знаковою і актуальною в контексті ствердження українства у своїй державі, і постать Івана Франка, як жодна інша, працює на цю мету, – книга напрочуд жива і щира у своєму намаганні створити візію в чомусь романтичну для поляків і суголосну їхнім міжвоєнним уявленням про власне місце у Европі.
Сама книга складається з авторських спогадових нарисів: „Як Станіславів став польським“; „Бій під Крехівцями“; „Пілсудський в Станіславові“; „Президент Хованєц“; „Край Яворських“; „Атени Покуття“; „Гірка і Ревера“; „Слава Коломиї“; „Друг Жендзян – лідер юнаків“; „Орлики і орли“; „Питання чести – доктор Гутт Мостовий“; „Доктор Гошовський – не пережив власної смерти“; „Трагічна конспірація“; „Врятовані із Заглади“; „Пантелєрія“; „Відголоси Кресів“; „Як пан Татара врятував Міцкевича“; „Повернення до минулого“; „Станіславів все-таки живе“.
У кожному із цих нарисів є цікаві деталі, штрихи, які виповнюють наше явлення того, яким був Станіславів-Івано-Франківськ у міжвоєнне двадцятиліття і роки більшовицької та німецької окупації.
Особливість цих спогадових нарисів у тому, що в основі їх написання лежать домашні архіви. Багато людей, прочитавши першу книгу автора, надсилали йому листи із власними спогадами про своє життя у Станіславові.
Переповідати усі сюжети цієї цікавої книги немає сенсу. Однак, деякі з фактів я наведу. Бо їх навряд чи зустрінеш в інших джерелах.
Так, автор правильно пояснює, чому у Львові в листопаді 1918 року українці не змогли втримати владу: «Львів був наскрізь польським містом, з величезною перевагою кількісною людності польської над українською. Поляки блискавично зорганізували самооборону, відвоювали залізничний вокзал, на якому перебували транспорти зі зброєю та амуніцією» (с.10).
І це при тому, що після поразки Австро-Угорщини владу у містах австрійські бургомістри Львова і Станіславова передали українцям, а не полякам: «Остатній австрійський бургомістр Станіславова, Артур Німхін, 2 листопада віддає владу українцеві Петрові Чайковському, який наказав відразу вивісити українські прапори» (с.9-10). А вже 25 травня 1919 року поляки захопили владу в Станіславові: «Жовніри українці, переважно селяни з околиць Станіславова, кинули карабіни. А український комендант – як занотовує Гофмокль –засвідчив: – Пане лейтенант, ми кидаємо зброю, а ви дайте нам перепустки додому! Подібне стається у всіх стратегічних місцях, із залізничним вокзалом включно. Гине тільки один український жовнір» (с.12).
Під час Першої світової війни Станіславів п’ять разів переходив із рук в руки, двічі на його вулицях точилися бої. Важливу роль у черговому рятуванні Станіславова відіграв полковник Болеслав Мосціцький, який очолив загін польських уланів і під Крихівцями здобув перемогу над росіянами: «Чотириста польських шабель в сам полудень швидко увійшли в місто, просто під палаючий будинок ратуші» (с.17).
Декілька разів у Станіславові бував Маршал Юзеф Пілсудський («Коли 12 травня 1935 року помер наш Маршал , плакав ревними слізьми», с.22): «Неофіційно відвідував своїх стрільців значно частіше, щонайменше декілька, якщо не кільканадцять разів» (с.23). Цікавою є інформація про спробу українсько-польської співпраці наприкінці серпня 1920 року, коли в Станіславів приїхав Симеон Петлюра на зустріч із Юзефом Пілсудським. Коли ж українці потерпіли поразку, до інтернованих українських офіцерів в Щипьорні прибув Пілсудський, який свій виступ перед ними розпочав словами: «Я Вас перепрошую, панове, я Вас дуже перепрошую, не так мало бути!» (с.27). А рідний брат Петлюри Олександр залишився в польському війську на службі, а після вбивства брата в травні 1926 році, він змінив своє прізвище на Хорольский: «В часі окупації полювали на нього як Совіти, так і Німці. Не нав’язував контакту з бандерівцями. Переховувався в Холмі, Рівному, у Львові, у Варшаві. Перед повстанням вдалося йому виїхати до Братислави, а після війни до Канади. Ото небанальний приклад зовсім інших взаємних наших стосунків!» (с. 27).
Однією із найцікавіших історій, розказаних Тадеушем Ольшанським, є історія про збереження пам’ятника Міцкевича у період Другої світової війни. Памʼятник було встановлено 24 грудня 1898 року до століття від дня народження Адама Міцкевича. Автором пам’ятника є видатний львівський скульптор Тадеуш Блотніцький. Памʼятник виконано із італійського мармуру, копію памʼятника було поставлено у Вєлічках, на що погодився станіславський комітет. Завдяки цій копії вдалося відновити пам’ятник, бо в грудні 1918 року оригінал був знищений українськими вояками. Це сталося не навмисне, бо «потім українська влада міста навіть вибачилася перед Поляками» (с.130). Новий пам’ятник із бронзи, завдяки копії з Вєлічек, було відкрито 1930 року. Під час німецької окупації гестапо хотіло знищити пам’ятник, однак якоїсь ночі пам’ятник зник. Одним із рятівників пам’ятника був молодий поляк, станіславʼяк, Казімєж Татара (1904-1978). Разом із паном Беднарським, власником складу металолому при вулиці Вовчинецькій, і приятелем Юзефом Вонсіком, вони заховали пам’ятник, поділений на дві частини, під грудою металолому. Там він пролежав до визволення Станіславова, і коли прийшли радянські війська, пам’ятник знову зайняв своє місце на старім п’єдесталі.
Перед початком Другої світової війни, в 1939 році, в Станіславові жило понад 70 тисяч мешканців, з яких 28 тисяч були Поляки. У 1944 році місто було напівпорожнє, поляків залишилося близько 10-12 тисяч, а то й менше. Весною 1945року поляки почали масово виїжджати зі Станіславова, хто під тиском нової влади, хто самі їхали в пошуках рідних. Сьогодні в Івано-Франківську проживає заледве 2 тисячі поляків. Найбільше станіславців осіло в Ополю (близько 5 тисяч родин), Глівіцах, відтак Вроцлаві і Кракові.
І висновок авторський: «Так, маємо проблеми. З одного боку проблема ностальгії за тим, що втратили, з іншого – прийняття очевидного. І звіт. Бо в Івано-Франківську постійно найкращим є Станіславів, але все-таки то вже українське місто. Програли щось таке, чого і так не вдалося би виграти. Заплатили рахунок за шляхетську зверхність, пихатість та інтриги, не помітивши пробудження на переломі ХІХ і ХХ століття національних рухів, які перетворили Русинів в Українців. Реванш з їх боку був примітивний, невиправдано жорстокий, людиноненависний. А оскільки остання кривда завжди найбільше болить, то ми чуємося покривдженими. Існує також проблема історичних постатей, для нас ворожих, а які для України є героями, вписаними в пошуки самоідентичності і боротьбу за незалежність. Питання вибачення і прохання про вибачення все-таки між нами залишається відкрите. Але водночас не можливо уникнути рефлексії, що якби ми залишилися в старих кордонах Речі Посполитої, це привело би нас до того, що сталося в Югославії» (с.147).
Ще раз підкреслю, що ця книга написана мудро, виважено і з глибоким розумінням того, що минуле не повернеш, а тому треба жити новими реаліями і не передавати куті меду зі своїми ностальгійними дитячими картинками: «Для мене значно важливішим є той факт, що в Івано-Франківську є багато молодих Українців, які симпатизують Польщі… Івано-Франківськ перейняв естафету від Станіславова, продовжуючи традицію Атен Покуття і став містом університетським. Тут є три вищі навчальні заклади, вчиться багато молоді. В університеті є польське відділення, багато студентів вивчають польську мову. Для цього покоління ми є взірцем і щораз їм ближче до нас. В цім місті народився, живе і працює найвидатніший письменник сучасної України – Юрій Андрухович. Чудово, як колись Іван Франко, він розмовляє польською і не називає Івано-Франківськ інакше, як пестливо Сташком чи Фраником» (с.148). Пробачимо нашому авторові оцю ностальгійну невинну картинку, бо основна мета цієї книги інша – виповнитися любовʼю до міста свого дитинства і передати сю дитячу любов наступним поколінням: «І чуємо врешті фізично, що Станіславів все-таки живе. Чи тільки в нас?» (с.149).
Залишається тільки шкодувати, що подібної традиції сімейного літописання не було в українців. Хоча, все пояснюється просто: українці були підневільною нацією, і їм йшлося не про фіксування своїх родинних історій, а про виживання в непростих,часто нелюдських умовах політичних репресій та соціальної нерівності. Як відповіла колись моя мама на запитання, чому так мало ми знаємо про історію нашого роду, і чому ніхто нею не цікавився: «Дитино, коли було цікавитися?!. Ми жили в праці і вмирали в праці». В оцій простій і нехитрій відповіді й захована ота причина відсутності культурних умов, до якої, як це не гірко визнавати, були причетні й поляки. Зрештою, наш автор все це розуміє, і про всі ці проблемні вузли намагається говорити.
Євген БАРАН.