Степан Пушик – геніальний до простоти. Дуже часто ця геніальна простота шокує. Правда – євангелізує. Кривда – демонізує. Справжній письменник завжди ходить по лезу. Тільки одинаки не ходять по лезу. А товчуться по ньому своїм відкритим незахищеним серцем. І найтяжчі рани наносять собі.
Пушик – із цього ряду виняткових.
Світ міліє, міліють у ньому люди. Хтось намагається канонізувати власну велич власною нікчемністю, – суспільною, політичною, квазікультурною.
Пушик чинить інакше. Не продумано, а інтуїтивно. Він узаконює народну простоту, аби заховати відкрите серце.
Ми втратили відчуття великості. Всіх людей зводимо до міщанського рівня. Пушик – не вписується в рамці міщанської свідомості. Він є просто інтуїтивно геніальним й інтуїтивно великим.
У творчій біографії Степана Пушика є декілька індивідуальних вершин, які дозволяють мені говорити про Пушика не тільки в контексті радянського вчора і квазіукраїнського сьогодні, але й в контексті української вічности.
Вершина перша: пісні. Степан Пушик – класик української пісні. Він в ряді таких великих українських поетів-піснярів як: Андрій Малишко, Дмитро Павличко, Олександр Білаш.
Вершина друга: фольклор. Після Володимира Гнатюка я не знаю в ХХ столітті яскравішого і колоритнішого українського фольклориста поза Пушиком. Казки, легенди, бувальщини, тости (так, так, українські тости!) всі ці народні витвори позначені фантазією Пушика. І ми вже ніколи не зрозуміємо, де народна творчість, а де творчість Пушика.
Вершина третя: „Слово о полку Ігоревім“. Від першого публічного виступу в обласній газеті «Прикарпатська правда» у січні 1985 року ми знаємо, що автором «Слова…» є Володимир Ярославич, син Осмомисла. Хто сумнівається, се його рівень можливого нерозуміння. Але завдяки Пушикові ми маємо імʼя того автора, якого й досі не знають. Фанатична відданість Пушика зміцнена його фантастичною інтуїцією і фантастичним чуттям історії. Той факт, що Пушик не намагається закріпити свої інтуїтивні здогадки науковою аргументацією, не применшують вгадане ним. Просто він бачить пророчі сни. Історики, сі невдатні мольфари від науки, ніколи тих снів не бачать. Зате все описують згідно квазінаукового канону.
Вершина четверта: „Страж-гора“. Його роман з народних вуст, помножений на авторську уяву, перевернув можливості української прози. Фактично, Пушик зробив в українській літературі те, що десять років перед ним здійснив Маркес. „Сто років самотності“ і „Страж-гора“ – твори одного ряду і однієї естетичної вартости.
Нарешті, останнє, про що треба нагадати – се його громадянський Чин. Громадянська порядність Пушика спровокована його нестримністю емоційною. Але сьогодні маємо визнати, що Пушик – один із найпорядніших або й найпорядніший, при всіх перевитратах його неспокійної натури, політик, якого дало Прикарпаття за останні чверть віку.
Творчість Степана Пушика заслуговує незгасаючої читацької уваги і поваги. Він їх заслужив. Бо літературна нива Пушика – чесна і трудна. Бо Пушик – один із небагатьох сучасних українських письменників, в художньому Слові якого живе народна Правда.
Євген БАРАН, критик, літературознавець, есеїст,
голова Івано-Франківської організації Національної
Спілки письменників України,
доцент кафедри української літератури
Прикарпатського національного університету
імені Василя Стефаника