Мова піде про Варлама Шаламова — найтрагічнішого російського письменника минулого сторіччя. Сімнадцять років, проведені в сталінському ГУЛАЗі, не йдуть ні в які порівняння із засланням на каторгу до Сибіру декабристів: вони мали щодня видобути три пуди руди, в той час як бідолашні в’язні радянських концтаборів аж вісімсот пудів…
Уродженець давньої Вологди, син священика, котрий навертав у християнство аборигенів на Алеутських островах, Шаламов ще з дитинства пристрасно читав книжки від Дюма до Канта, готуючи себе до чогось великого. Однак те велике не справдилося. Студентом Московського університету його заарештовують за розповсюдження доповнення до так званого «заповіту Леніна», тобто за участь у підпільний троцькістський групі. А далі пішло-поїхало…
У травні 1943-го його знов засудили за те, що назвав емігранта Івана Буніна російським… класиком. Яку ж треба мати силу духу, щоб приректи себе за ці слова аж на десять років поневірянь! Пізніше в одному зі своїх есеїв він мовить: «Вірші Буніна промовляють кожним своїм рядком, що автор — незрівняний прозаїк».
Незрівняним прозаїком був і поет Варлам Шаламов. Саме поет. Адже свої перші вірші він надіслав з Колими Борису Пастернаку і той чудово про них відгукнувся. Але згодом, коли «капеесесний» уряд змусив Пастернака відмовитись від Нобелівської премії, перестав його шанувати. Пізніше він напише знамениті «Колимські розповіді» і наголосить: «Я сподіваюся сказати своє слово в російський прозі, а не з’явитися в тіні такого ділка, як Солженіцин… Вважаю його негідним доторкатися такого питання, як Колима. Після спілкування з Солженіциним я відчуваю себе обікраденим, а не збагаченим».
Як тут не згадати вірша Євгена Євтушенка, написаного уже після смерті обох письменників:
В литературе есть столько шаманов,
но в книжном шкафу воевать — это срам.
Стоящие там Солженицын, Шаламов,
пора помириться когда-нибудь вам.
Цей же вірш повертає нас до бібліотек, які так обожнював Шаламов: «Книжки — люди. Вони можуть нас розчарувати, захопити. Книжки — це наше найкраще в житті, наше безсмертя. Книги — це світ, що не зраджує нам». Він дивується, що в сталінські часи знищили книжкові фонди сотень бібліотек, однак це не стосувалось чудової Бутирської тюремної бібліотеки: «Я багато читав у Бутирках, намагався запам’ятати; здавалося, що вдалося досягти успіху, але нині бачу, що все наступне, колимське, геть-чисто стерло з пам’яті все, що я там читав». Вже мешкаючи у Москві, видаючи свої книжки, він не мислив свого життя без щоденних відвідувань Ленінської бібліотеки.
На відміну від Солженіцина, якому була виділена щойно споруджена двоповерхова державна дача, де він мешкав в оточенні своєї чисельної рідні, останні роки тяжкохворий Шаламов бідкався у Будинку інвалідів і престарілих Літфонду поблизу Москви, всіма забутий. Та, мабуть, його гірчила найстрашніше думка про те, що він «ніколи не мав своєї бібліотеки». Ця ним же написана думка гірчить шанувальникам письменника і досі.
Володимир САПОН