Письменниця з Тернополя Лілія Мусіхіна, яка шостий рік поспіль веде активну пошукову діяльність, є етнографом, фольклористом, вивчає культуру віддалених і замкнутих етнографічних регіонів України, видала у світ нині відомі дослідницькі роботи “Магія українців устами очевидця”, “Магія гір. Чарівне життя гуцулів”, “Звірослов. Міфологема тваринного світу українців”. Незабаром дослідниця привідкриє таїну сексуальної магії українців у книзі, яка готується у київському видавництві «Зелений Пес». А ще пані Лілія неабияк відзначилася на нинішній Революції гідності. Вона на Майдані з перших днів. Як і належить справжньому українцеві…
Чим став для Лілії Майдан, як змінив, до чого зобов’язав, – у цій розмові.
«РАДІЮ, ЩО ДУХОВНЕ КРІПАЦТВО ВРЕШТІ ПОЛИШИЛО НАС»
– Ліліє, двадцять третього листопада ще минулого року ти зробила свій перший революційний запис: «Що ж… іду на вулицю. Там сьогодні потрібна більше. Книжки і переклади почекають… Сьогодні о 18.00 – біля Пам’ятника Жертвам Голодомору на Руській, там де й минулого року… Люди, вставайте!» Більшість українців масово вийшли з протестами після кривавого розгону студентів на Майдані 30 листопада. Ти це зробила на самому початку. Чому?
– Власне, тоді, 23 листопада, йшлося про іншу акцію, присвячену Дню пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. Це був мій протест проти байдужості, проти забування трагічних сторінок історії.
Багато сімей цього дня ставлять на вікна свічки. Я роблю по-іншому – печу хліб і виношу його на вулицю, аби роздати перехожим. Спочатку більшість тернополян дивувалася, але були й такі, що плакали, цілували хліб, питали, за кого помолитися… Наступного разу на вулицю вже вийшла не сама. Відтоді щороку нас стає більше і більше. А завдяки соцмережам акція вийшла за межі міста й навіть країни. Чи політична це акція? Ні, вона людська. Люди з хлібом йдуть до інших людей, аби побажати ніколи не знати голоду і не терпіти політичного свавілля.
Так само на київський Майдан я вийшла не за євроінтеграцію, а за Україну, за людей. І тоді, 29 листопада, перед розгоном, була там. Здивувала наша молодь – вона грудьми закривала Майдан. Ніколи не забуду, як сотні хлопців виходили в перший ряд перед «Беркутом» і закривали собою інших. Тоді вперше відчула силу нашого гімну і плече побратима. І, як не дивно, – персональну відповідальність за кожного українця, як би пафосно це не звучало.
– Тридцятого листопада, саме коли стався цей фатальний розгін, ти змінила свою світлину у Фейсбуку на зображення червоно-чорного прапора. Скажи, чому ці кольори, а не, приміром, жовто-блакитний?
– Для мене жовто-блакитний прапор – прапор миру, прапор подорожей, літнього вітру над полем, трави, моїх дорогих бабунь, які відкривають душу і таємниці сакрального… Але зараз весь світ мусить зачекати. Україна під загрозою. Влада (нині вже колишня, – Ж.К.) і бандити утворили єдине угрупування, протистояти якому мусимо ми, звичайні українці, які прагнуть повернути собі свою країну. Я рада, що духовне кріпацтво, яке ми століттями не могли подолати, нарешті полишило нас. Мені для цього потрібно було нанюхатися газу й подивитися в очі «беркутят»…
А ще в мене є підстави як прагнути євроінтеграції, так і побоюватися її, бо хвилююся за культуру етнографічних регіонів, за втрату національної самобутності. Однак нічого я так не боюся, як внутрішнього кріпацтва і російського ярма. Червоно-чорний – прапор боротьби, коли треба йти до бою, бути готовим жити і вмирати за свій народ. Тільки так.
– Уже першої ночі по приїзді до Києва ти допомагала у Будинку профспілок робити, як зауважила, тисячі й тисячі канапок. А ще – за першим же кличем кидала все й мчала до барикад, разом із чоловіками, не маючи в руках навіть палиці… Боялася, але бігла… Про що ти думала в той момент? Чим сподівалася допомогти? Що рухало твоїми діями?
– Я була в Києві чотири дні до розгону, потім приїхала вночі проти першого грудня. Найстрашнішою для мене була ніч біля Михайлівського собору. Тоді чекали штурму, а я готувала чай і роздавала лимони проти газової атаки. Що сказати – трусилися коліна. Спали покотом на підлозі у соборі. Люди, обмотані карематами, з палицями в руках, готові боротися чи й умирати… Священики, які моляться… Пізніше мені казали, що такий настрій був не у всіх, що дехто почувався спокійно, спав, чекаючи на віче. А я навіть плакати не могла. Щось всередині стиснуло серце в кулак і так я ходжу досі. І пишу так, з серцем, затиснутим у кулак.
«ХЛОПЦІ ПРИЙНЯЛИ МЕНЕ ЗА СВОЮ»
– Коли ти збиралася в дорогу, на столичний Майдан, що сказала вдома, адже в тебе родина, одинадцятилітня донька?
– Я постійно їжджу на Майдан, щокілька днів. Що кажу дитині? Обіймаю, цілую, прошу, аби росла гарною людиною. Вона – все, що у мене є, залишати її завжди найстрашніше. Але коли не я, то хто? Ми самі мусимо міняти наш світ.
– Чи пам’ятаєш свої найперші враження від побаченого на Майдані? Як змінювалися твої думки та настрої з часом, після прожитих днів, чи навіть тижнів серед повстанців?
– Перші ночі – канапки в Профспілках, у Жовтневому палаці, вахта на барикадах (ще коли не було Самооборони), нічна варта. Жила в Будинку архітектора, у штабному наметі… На війні, як на війні. Кухня, допомога, ночі біля пічки в наметі з комп’ютером на колінах, коли пишеться зовсім не те, що планувалося, і довгі ночі з розмовами про те, як все розбудувати, перебудувати, не допустити знову того, що трапилося… І повстанці. Святі. Прекрасні. Величні. Жертовні. Справжній цвіт України. Щаслива, що вони трапилися мені в житті. Жодної секунди не була в жіночій сотні і маю сказати, що хлопці прийняли мене за свою. Я ніколи не відчувала особливого до себе ставлення чи зневаги. Така, як і всі. Рівна серед рівних.
Крім цього, тут завжди багато письменників, музикантів, журналістів, які теж одягали каски й тихенько стояли разом з усіма. У нас були випадки, коли на одній барикаді зустрічалося зо п’ятеро письменників та видавців і випадково одне одного впізнавали. Раділи, як діти, і жартували: «Завтра знову на цій барикаді»? Причому це був не Барбакан, а звичайна барикада, звичайні бочки, звичайні письменники. Так, певно, мали б чинити всі.
– Ліліє, тепер уже судячи з власного досвіду, яка найбільша поміч жінки на революції?
– На революції нема поняття жінки. Ти боєць. Стаєш плечем до плеча з іншими й робиш те, що наказує серце.
– Окрім того, ти ще й митець. Гадаєш, натурам «із тонкою душевною організацією» місце на війні? Як вплинув на тебе Майдан? Чим він став для тебе?
– Плачу. Пишу. Звісно, публікуватиму не все. Перепишу дещо з написаного, бо розумію, що насправді війна, про яку розповідала у творі раніше, не така.
Для мене, як для письменниці, це неоціненний досвід, хоч і тяжкий. Якщо доля закинула мене в цей час і в це місце, отже, я тут потрібна.
«МИТЦІ ЛЮБЛЯТЬ ВСІЛЯКІ ФЛЕШ-МОБИ. ДУМАЮ, ЇХ ЧАС МИНУВ»
– Усі ми були приголомшені загибеллю наших хлопців на вулиці Грушевського, коли зрозуміли – влада спроможна на жахливі злочини й повалити цей режим буде ой як непросто… Тепер ми маємо Небесну сотню… Які твої відчуття…
– Ні на мить не сумнівалася і не сумніваюсь, що все це – складно, криваво й надовго. Я була на Майдані ще до 30 листопада і якесь шосте чуття мені підказувало, що це початок чогось страшного. В усіх дворах довкола Майдану стояли автобуси з чорними вікнами, «беркутята» дивилися на нас зверхньо, так, ніби хотіли розчавити. Я була тоді на Грушевського, де вбили хлопців, бачила, що там робилось… Розуміла, що могла бути однією з них, однак за лінію барикад жінок не пускали…
А тепер ми маємо он скільки загиблих! Небесна сотня поповнюється і поповнюється… Плачу, як усі. Ніколи не думала, що буду обіймати своїх хлопців-майданівців і дякувати їм за те, що живі. Що доведеться радіти й плакати за тими, кого вважали загиблими, а вони знайшлися. Бої змінили нас усіх. Навіть тих, хто не постраждав фізично.
– Попри все, ти не втрачаєш оптимізму, віриш у перемогу…
– А що залишається робити? Попри Майдан, я й далі пишу, перекладаю, їжджу в села до респондентів. Якось перед Новим роком одна бабуся високо в горах сказала мені: «Я не можу благословити весь Майдан, але зараз ти тут переді мною і я благословляю тебе. Я молитимуся за кожного майданівця. Ви тільки стійте». Хіба можна тепер відступити? За нами – наші батьки, діти і цілі покоління предків, які влили нам по крапельці своєї крові. Всі вони зараз з нами. Відступити – це зрадити їх.
– А що ти думаєш про тих митців, зокрема, письменників, які жодним чином не проявили себе в ці революційні дні?
– Кожен сам вибирає свій шлях. Або шлях вибирає тебе. Я би теж була б рада зараз сидіти і писати. Але не можу! Ніяк не можу! Пишу хіба вірші, де прошу в Шевченка благословення на боротьбу. Коли в Тернополі, – телефоную побратимам до Києва, коли в Києві – телефоную чоловікові й доньці, бо переживаю за них.
Є митці, які змогли втримати для себе «внутрішній мир». Я не змогла. Україна починається не за вікном, вона починається з мене. І з тебе, Жанно. І з читача. З кожного. Є якийсь жар у грудях, який не дає залишитися осторонь.
І ще одне. Митці дуже люблять всілякі флеш-моби. Думаю, їх час минув. Влада не гідна, аби з нею загравати.
– Відомо, що не так давно ти на кілька днів їздила в гори, аби завершити якусь роботу… Привідкриєш завісу нових досліджень?
– Закінчила цього року художній текст. Писала його радше для розваги, але критики відгукнулися про нього дуже тепло, що стало для мене абсолютною несподіванкою. Я полюбила героїв і вони стали мені рідними. Про що твір, поки промовчу.
Закінчила переклад однієї дуже цінної етнографічної розвідки польського ученого Талько-Гринцевича «Народна медицина Південної Русі», сподіваюся, на Книжковому форумі у Львові читач із нею зможе ознайомитися. Ще є кілька тем у роботі, але яких саме – нехай залишається таємницею. Треба ж хоч у чімсь залишатися жінкою. (Усміхається, – Ж.К.)
– Все ж, чи правда, що Лілія Мусіхіна дослідила, або досліджує, таку тему як «сексуальна магія українців»?
– Так, я справді зібрала багато цікавих польових матеріалів, які просто вражають! Зокрема, бабусі розказали багато цікавого. Такого, про що досі не говорять уголос через страх чи сором. Бо як вам, наприклад, качелі-орелі на цвинтарі як форма спілкування з померлими?.. Ідеться про тему тілесності в українській культурі, яка охоплює не лише сексуальність, а й ставлення до тіла живого чи померлого, до статі, до біологічних речових, що природно пов’язані з тілом… Одне слово, розповісти є що. Ворогів, мабуть, побільшає, але працювати треба без рабського страху. Рабів до раю не пускають.
Страшенно затужила за роботою. Але коли на важелях Україна, то мусиш вибирати бути письменником чи патріотом.
– І про «Звірослова» наостанку. Яку тварину треба завести вдома, аби якнайменше зневіри та страху в ній оселялося? Може, й на Майдані треба якихось тваринок приручити, щоб пришвидшили таку бажану перемогу?
– Я дуже люблю тварин. Вдома у нас міні-звіринець: кішка, хом’ячок, равлики-ахатини. Страшенно хочу шиншилу або кімнатну фретку, але не зможу аргументувати своїм рідним необхідність такої покупки, тож доводиться чекати на подарунок від друзів. Найбезкорисливіша любов, яка тільки може бути – це любов до тварин і дітей. Той, хто здатний щиро і безкорисно любити, не може чинити зло.
Розмовляла Жанна Куява
Фото із Фейсбуку Лілії Мусіхіної
http://vsiknygy.net.ua/