Роксана Харчук. Двісті років без Шевченка?

Нещодавно Т. Гундорова висунула тезу про «двісті років без Шевченка». Авторитетний літературознавець хоче цим підкреслити, що українське суспільство й досі не розуміє свого поета-пророка.  Гадаю, це не зовсім так… 

Двісті років без Шевченка?

Нещодавно Т. Гундорова висунула тезу про «двісті років без Шевченка». Авторитетний літературознавець хоче цим підкреслити, що українське суспільство й досі не розуміє свого поета-пророка.  Гадаю, це не зовсім так. Спочатку треба внести певне уточнення: ідеться про «сто сімдесят чотири роки без Шевченка», бо перший «Кобзар» було опубліковано 1840 року. Саме від того часу можна говорити про вплив Шевченка на українців, вплив, який у ХІХ ст. російська влада обмежувала усіма можливими способами. Твори митця у Російській імперії перебували переважно під забороною: або поширювалися у списках, або видавалися за кордоном, принаймні ті, в яких нещадно висміювалися російські царі й абсурдні імперські порядки. Картину кругової поруки зажерливих і безвідповідальних російських аристократів, начебто християн, під п’ятою «батюшкі-самодєржца» у «комедії» «Сон» описано так переконливо, що ця картина, відома з легкої руки І. Франка як сцена «генерального мордобою», поширюється й на сучасного російського диктатора і на його маріонеток, які у ХХІ ст. виглядають просто дико. У совєтські часи пропаганда зробила усе можливе, аби перетворити живе слово Шевченка на музейне, занафталінене. Створювалася ілюзія: якщо немає такого явища, як цар, то й слова поета про царів утратили актуальність. Одначе Шевченкова пересторога: «ростуть і висяться царі» остаточно не забулася.

З одного боку, поет опановував уми й душі українців поступово. З другого, він супроводжує українців на всіх етапах формування української нації аж до сучасної моделі політичної нації. Недаремно на Майдані «Кавказ» читав Самвел Нігоян, вірменин, що почував себе не просто українцем, а громадянином України, відповідальним за все, що у ній відбувається. Коли дивишся на чисте обличчя й глибокі очі Нігояна, думаєш про Христа. Ми завжди знали, що «Кавказ» — це слово Боже.

Сучасні літературознавці, зокрема шевченкознавці здійснюють комплексний аналіз текстів Шевченка, розглядають найтонші нюанси змісту, але при цьому, пишучи про поему «Кавказ», стверджують, наче у ній ідеться про кавказців – добре, що хоча б не про осіб кавказької національності. Це свідчить, що совєтська фаза шевченкознавства, можливо, й професійна з погляду літературознавства, не скінчилася. Ще й досі жива традиція прочитання Шевченка крізь призму російської історії та російської душі. Унаслідок такого прочитання у ХІХ ст. сформувався образ Шевченка-фольклорного кобзаря, мужичого поета,  у ХХ ст. — співця наймитів, предтечі більшовиків і сталіністів, нарешті іпостась Шевченка-інтернаціоналіста у часи розвиненого соціалізму.

Теза про «двісті років без Шевченка», на жаль, не розкриває механізму конструювання образу Шевченка-атеїста, кращого друга російських революціонерів-демократів, який закликав українців до кривавої революції і помсти. Саме такий брехливий образ створювала радянська, тобто російська пропагандитстська машина. Нині, коли ми є свідками не завуальованої, «то порної» роботи цієї машини, варто звернути увагу на перекрученого, перелицьованого Шевченка, якого у совєтські часи фактично перетворили на українського Леніна. Російська імперія пам’ятники поету забороняла, СССР навпаки скрізь їх ставила, але при цьому знищувала і моральний авторитет Шевченка, і сповідувані ним християнські ідеали любові, і його образ як пророка. Шевченко насправді пророкував не соціальну революцію й не громадянську війну. Він пророкував кінець Російській імперії, кінець безмежній владі її тиранів, що спираються на маси російського народу, й майбутню перемогу українського братерства: «Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата».

Російська пропаганда робила усе можливе, щоб замаскувати пророцтво Шевченка, вкорінене у його глибокому розуміння феномену Росії, її імперського механізму. Серед сучасників Шевченка глибоко зрозуміли Росію не так вже й багато людей. По-перше, маркіз де Кюстін, автор славетної книжки «Росія у 1839 році», який без прикрашання показав Миколаївську Росію й постать освіченого монарха Миколи І, що увінчав російське суспільство рабів-вельмож і рабів-плебсу. Кюстіна Шевченко не читав, натомість його улюбленцями й братами по духу були А. Міцкевич і М. Лермонтов — поети, які вловили страх Росії перед свободою і вільним вибором. Їхні вірші сповнені моторошного відчуття її приреченості на рабство. У даному разі ідеться не лише про еліти російського суспільства, а й про сам російський народ, бо кожен черговий російський тиран-самодержець — не випадковість. Кожний із них — колективний витвір і колективний вибір російського народу: «Прощай, немытая Россия, / Страна рабов, страна господ, / И вы, мундиры голубые, / И ты, им преданный народ», або: «Kraina pusta, biała i otwarta / Jak zgotowana do pisania karta. / Czyż na niej pisać będzie palec Boski, / I ludzi dobrych używszy za głoski, / Czyliż tu skryśli prawdę świętej wiary, / Że miłość rządzi plemieniem człowieczem, / Że trofeami świata są: ofiary? / Czyli też Boga nieprzyjaciel stary / Przyjdzie i w księdze tej wyryje mieczem, / Że rуd człowieczy ma być w więzy kuty, / Że trofeami ludzkości są: knuty?», або: «І од глибокої тюрми / Та до високого престола — / Усі ми в золоті і голі». Навіть шкільний курс літератури може навчити багатьом речам.

200-ліття Шевченка збіглося з українською антикримінальною, антикомуністичною й антиімперською, за висловом А. Іларіонова, революцією, яка яскраво виявила найістотніше поетове пророцтво: якщо зло Російської імперії не буде покаране, зникне Україна і людство. Містично, але російський занепад, який розпочався на київському Майдані, збігся із Олімпіадою на геноцидних землях, звідки було вигнано рештки адигів та черкесів, на землях, куди росіяни й досі не пускають нащадків вигнанців, землях, які мав на увазі Шевченко в поемі «Кавказ». Ще у ХІХ ст. митець чудово розумів, що вузлом російської імперської політики є Кавказ і Україна. Шевченко показав, що світовий корінь зла — це російські царі, тирани, згодом вони називатимуться генсеками і президентами керованої демократії. Пишучи про сучасних йому російських володарів, поет брав за взірець біблійних Давида, Саула або й літописного Володимира Великого. Завдяки цьому образ огидної, безмежної влади російських монархів від Петра І й до Олександра ІІ, влади, що суперечить здоровому глузду й людському в людині, під пером Шевченка поширюється й на сучасну російську диктатуру. Це до нас, сучасних звертається поет: «О люди! люди небораки! / Нащо здалися вам царі? / Нащо здалися вам псарі? / Ви ж таки люди, не собаки!»  Від того, чи зрозуміє людство злу природу Російської імперії та її царів, від того, чи покарає це зло, за поетом-пророком, залежить існування людського роду і самої землі: «Чи буде правда меж людьми? / Повинна буть, бо сонце стане / І оскверненну землю спалить». Пам’ятаймо й інше пророцтво Шевченка: «безверхий» козак розтрощить трон, порве порфіру, роздавить кумира «дядьків отечества чужого» без сокири. Частково воно уже здійснилося: у героїв з Небесної сотні, що йшли Інститутською 20 лютого цього року, жодної зброї, окрім дерев’яних щитів, у руках не було. Не було навіть коктейля молотова. Дивовижно, але поет знав про наших героїв іще 154 роки тому, коли було написано вірш «Бували войни й військовії чвари». Нині Шевченко промовляє до нас дуже виразно. Він — із нами. Це засвідчив Майдан.

Роксана Харчук