Ті, хто обстоює різноманіття українського гуманітарного простору, мають усвідомити, що це різноманіття чомусь завжди обертається домінуванням на українському ринку російського сегменту. Подивіться уважно на полиці наших книгарень: де ви бачите англійські, польські чи німецькі видання? Нема їх там та й не буде, зате, якщо не змінити правила гри, там завжди будуть тисячі російськомовних книжок.
Наш гуманітарний простір має бути українським:
до дискусії про квотування іноземної книжки на «Українській Правді»
Питання ліцензування й квотування іноземної книжки — це лише частина проблеми формування українського гуманітарного простору. Наївно думати, наче в умовах, коли руйнуються досі найтісніші російсько-українські політичні та економічні зв’язки, гуманітарний простір залишиться без змін. Так не буде. І зміни ці мають реалізовуватися усіма можливими способами, адже гуманітарний простір прямо пов’язаний із інформаційним, тобто є питанням безпеки. Недаремно ж нещодавно заборонили ряд російських телеканалів. Росія дуже жорстко захищає свою гуманітарну сферу, радо вдаючись до табу, підтасовок й відвертої брехні. Ніхто при цьому не називає її некультурною. Ми ж чомусь вирішили, що агресорові з дубинкою можна протистояти із голими руками.
Книговидання попри всі крики про специфічність такого товару, як книжка, — це такий же бізнес, як і будь-який інший. Отже, усі проблеми тут мають вирішуватися переважно ринковим способом. Безперечно, імпортна продукція має обкладатися митом задля збереження власного виробника. Хто захоче, той завжди купить потрібну книжку, навіть якщо вона дорогувата. В умовах книжкових інтернет-мереж для читачів-інтелектуалів про якийсь книжковий дефіцит чи голод говорити взагалі не доводиться. Загалом ми маємо задовольнятися тим інтелектуальним продуктом, який самі виробляємо. Аналогічно маємо їздити на тих автомобілях, які продукуємо, носити штани, пошиті в Україні. Це — найпряміший шлях до виживання. Скажете, що люди прагнуть кращої якості, мають право вибору. Ні, не мають, якщо самі не здатні зробити щось класно. Однак я переконана, що українцям цілком під силу заспівати пісню на три ноти про шльопки, дівчатко і його ніженьки, як і створити серіал про вічну любов серій на 30 зі зрадою, сльозами й сексом, що не переходить меж добропристойності.
Треба наголосити, що у випадку гуманітарного простору першорядне значення має саме масова література, попсова пісня, різного роду серіали й серіальчики, які вконують пропагандистську функцію вже тому, що озвучені мовою окупанта, мовою імперською, яка завжди мала на меті знищити українську й не визнавала жодного різноманіття. Російське мистецтво завжди було таким. Російське письменство – чи не єдине у світі, яке піднялося так високо, що перебрало на себе функції релігії, тобто взялося за виховання людини. І потерпіло у цьому повний крах. Жорстокішого суспільства, аніж російське, знайти неможливо. Хіба що китайське складає йому конкуренцію. Великий привіт Достоєвському з його бєсамі і Льву Ніколаєвічу, від якого, здається, лишився саменький Хаджи-Мурат. Навіть Кайдашева сім’я й Мавка виявилися живучішими порівняно із найрозтиражованішими російськими класиками. Шевченків «Сон» («У всякого своя доля») чи «Кавказ» ось уже 200 років, як безпомильно б’ють у десятку. А от любий інтелектуалам Бродський явно промазує.
Ті, хто обстоює різноманіття українського гуманітарного простору, мають усвідомити, що це різноманіття чомусь завжди обертається домінуванням на українському ринку російського сегменту. Подивіться уважно на полиці наших книгарень: де ви бачите англійські, польські чи німецькі видання? Нема їх там та й не буде, зате, якщо не змінити правила гри, там завжди будуть тисячі російськомовних книжок. Тому не треба вкотре втирати про різноманіття. Я відкрию страшну таємницю: без російської попси можна жити. Живуть же без неї поляки і чехи, литовці і хорвати. Можна жити й без високої російської культури і – головне – літератури, термін придатності, якої, за дотепним визначенням Невзорова, вже давно сплив. Наукові книги можна перекласти, а можна й не перекладати, бо ще раз підкреслю: науковець, який захоче придбати певну книгу, може легко зробити це через інтернет-магазини. Наші книговидавці бояться образити російських літераторів, друзів України. Та скільки тих друзів є насправді? На пальцях однієї руки можна перелічити. Тому їх ми ніколи не образимо, а шануватимемо і читатимемо.
Як на мене, то головна проблема полягає не в тому російському гуманітарному продукті, що імпортується, а в тому, що виробляється всередині України і називається українським. Ідеться не тільки про такі транснаціональні й виразно російські гіганти, як «Эксмо» й «АСТ-пресс». Маю на увазі передусім видавництво «Фоліо», яке у першому півріччі 2014 року реалізувало 68 видань українською мовою загальним тиражем 125 957 примірників, у цей же час російських — 205, тобто у 3 рази більше, й із пропорційно більшим накладом у 489 188 примірників. Українське видавництво не може працювати за принципом, коли українська література, що є цілком самостійним і своєрідним явищем, виявляється доважком до імперського, рафінованішого порівняно із ним російського письменства і головне — російської мови, що у каталогах так званих українських видавництв реалізується у сотнях попсових видань на найрізноманітніші теми: від молитовника до «лечения керосином». І не треба кивати у даному разі на споживача. Споживач купуватиме те, що йому розрекламують і грубо кажучи втюхають ті, хто на цьому заробляє. Книговидавець отакими квотами на українськомовні і російськомовні видання утверджує думку про меншовартісність книжкового продукту українською мовою. А це зовсім не сприяє вирішенню дуже складної психологічної проблеми — відмови українців від мови окупанта. Так, тепер російська є мовою окупації. Насправді вона завжди такою була, але ж наші видавці й досі бояться про це сказати вголос. Усі ми до недавнього часу вимагали санкцій щодо Росії з боку ЄС. А я тепер вимагаю санкцій до російської книжки з боку наших книговидавців і книгорозповсюджувачів, і мене зовсім не переконують твердження пана Афоніна, який десятиліттями розповідає про стратегію українського книговидання, стратегію, якої насправді немає. Якби вона була, то в Україні не почувалися б так вільно ні «Эксмо», ні «АСТ-пресс». Пан Афонін висловив думку, наче російська наукова книжка — це світло зі Сходу. Одначе українська молодь уже вміє читати англійською, німецькою, тому може користуватися і західними джерелами. Крім того, необхідно налагодити якісне перекладання українською іноземних книг. Таким шляхом ідуть ті держави, які захищають свою мову і свій гуманітарний простір, не забуваючи при цьому про потреби нацменшин.
Дивує, що експерти виступають проти квот, які український уряд може увести на російськомовну книжку, розцінюючи їх як заборони, але при цьому не помічають усю неприродність тих квот, що їх реалізують так звані українські видавці, начебто популяризуючи українську книжку (ви бачили, як це робиться на прикладі «Фоліо»), а насправді добряче заробляючи на російській попсі, серед якої і «Евроремонт своими руками», і «Рукоделие», і «Энциклопедия анекдота», і «Фен-шуй», і «Капуста», і «Лук», і «Чеснок» і т. д. Прикметно, що серед видань такого типу немає жодного українською мовою. Невже українська мова є непридатною для того, аби нею написати про капусту, що вирощується в Україні? Чому мешканець тієї ж Київської області змушений читати про цибулю і часник російською? Хіба це не дискримінація? Чому поважні експерти не захищають українського споживача? Я знаю, чому серед книжок «Фоліо» є історичні романи українською, але немає українського варіанту попси про капусту. Російський гуманітарний простір в Україні буде зруйновано лише завдяки масовому українськомовному книговиданню. Тому так звані українські видавці допускають маргінальне українське продукування книжок й блокують масове. Треба змінити існуючу досі пропорцію: 80 відсотків книжкової продукції видавництв чи їхніх філій, зареєстрованих на території України, має бути українською. Українськими авторами видавці в Україні прикриваються, як фіговим листком, і підтримують вони їх теж символічно — у найкращому разі виплачують гонорар у розмірі 5 тис. грн. Невже книжкові експерти уважають такий стан справ нормальним? Хто з них хотів би за свою роботу пером отримати такий гонорар? Думаю, ніхто. У змінених умовах так званим українським видавцям і книгорозповсюджувачам таки доведеться відмовитися від російськомовної книжки, цього стратегічного продукту, що, пригадую, ще десять років тому був одним із найприбутковіших поряд із газом. Тепер у зв’язку із розвитком інтернету ситуація, напевно, дещо змінилася. Однак це не відміняє аксіоми про те, що виробляючи, поширюючи й купуючи російськомовну книжку, навіть вироблену в Україні, ви не тільки емоційно, духовно, але й матеріально підтримуєте окупанта. З окупантами треба боротися усіма можливими способами, шляхом заборон теж.