Не хочу засмучувати Дереша, але його писання навіть у мирні часи не були обов’язковими. Нині ж — і поготів. Дивує нічим невмотивоване почуття власної обраності цього досить таки посереднього письменника й людини, що, як на мене, зовсім втратила совість, або, що вірогідніше, ніколи її й не мала. Неприємно, що Дереш з куцою уявою уважає себе другим Пєлєвіним.
Новітні рупори культури
проти українського інстинкту самозбереження
В Україні іде війна. Лише немудрі люди, серед яких начебто інтелектуалам не місце, цього не розуміють. Одначе почитайте на Insider-i інтерв’ю з Любком Дерешем й побачите — ви помилились. Після сотні невинних смертей на Майдані, після сотень загиблих українських вояків й цивільних людей на Сході України тридцятирічний нетравмований чоловік, у якого є руки, ноги і голова, чомусь вирішив, що у війні він зовсім неефективний, зате в культурі, яка, як ви вже, напевно, здогадалися, потрібна завжди, а в умовах нашої неповноформатної війни з Росією її роль взагалі неоціненна, він — фігура ключова і навіть її наріжний камінь. Не хочу засмучувати Дереша, але його писання навіть у мирні часи не були обов’язковими. Нині ж — і поготів. Дивує нічим невмотивоване почуття власної обраності цього досить таки посереднього письменника й людини, що, як на мене, зовсім втратила совість, або, що вірогідніше, ніколи її й не мала. Неприємно, що Дереш з куцою уявою уважає себе другим Пєлєвіним. Огидно, що Дереш з відносними знаннями про філософію й релігію уважає себе другим Ніцше. У згаданому інтерв’ю Любомир Мирославович поблажливо поставився до політиканства Ірени Карпи, хоча саме послідовна антиросійська позиція останньої виправдовує її так звану літературну творчість й усю бурхливу діяльність. Дереш радить митцям не мачати руки в політику. Видно, сподівається, що українсько-російська війна омине його стороною, коли насправді вона не омине нікого.
Інший представник нашого славетного письменства Сергій Жадан нещодавно випустив відеозвернення, суть якого полягає в тому, аби ми даремно не паплюжили населення українського Сходу. Адже це дуже креативні люди, за якими, як твердить Жадан, майбутнє нашої культури. Мистець не забув нагадати, що у цих людей такий же паспорт, як і в решти громадян України. Жадан завжди був лжепророком, досить послатися на його осанну «запашному» індастріалу й ненависть до смердючого сільського господарства. Взагалі тяжко бути українським співцем східного сектору нашої економіки, що заточена під Росію. Насправді у східних людей з українським паспортом й російською душею мав би бути вовчий білет за те, що вони були електоратом комуністів і яників протягом усієї історії нової української незалежності, за те, що вони були ґрунтом для російської влади в Україні, тобто антимайданом. Саме з їхньої вини загинули найкращі українці, наші сучасники. Хай звичайні люди не розуміють, яка це страшна річ — колективна відповідальність. Одначе письменник мусить це розуміти. Ще зовсім недавно Жадан писав, що його цільова аудиторія — тітушки. Можливо, але цих тітушок Жадан вигадав, як у «Ворошиловграді», де всі вони всуціль україномовні й не мають нічого спільного зі справжніми героями Донбасу зразка Мотороли. Саме тому в часі харківських протестів реальні пацани відмовилися читати Жадана й начистили фейса своєму оспівувачеві. Здається, цей випадок письменника так нічому й не навчив. Він продовжує давню пісню про незбагненну таїну культури так званого українського Сходу. Та немає там жодної культури, окрім російської зеківської і попсової. Є іще, звичайно, аеропорт імені Прокоф’єва і золотий пам’ятник Солов’яненкові у центрі Донецька, символічні в культурі речі, що до болю нагадують пшонку головного мозку.
Новітні рупори культури в силу власного атеїзму не низивають себе ані богонатхненними, ані богоспасенними. Вони уважають себе, як Дереш, митцями високої проби, коли насправді є безвідповідальними словоблудами, або, як Жадан, людьми, які солідаризуються начебто із пролетаріатом, а насправді — із електоратом Януковича. Звичайно, мене звинуватять у радикалізмі й чорно-білій барві. Одначе у часі війни сірого кольору не існує, а всі люди діляться на своїх і чужих. В останньому інтерв’ю Суворов написав, що Європа втратила інстинкт самозбереження не через свою любов до комфорту і грошей, а через толерантність, яка поширилася навіть на злочинців. Україна не може в теперішніх умовах бути ані толерантною, ані політкоректною. Навіть Голландія після відомого теракту з літаком, де на борту переважно були голландці, ці ідеали втрачає. Втрачає не тому, що жорстока, а тому, що їй шкода своїх людей, тому що хоче жити. Митці ж намагаються замилити суспільству очі черговою політкоректністю. Кому що, а письменникові — гранти. Гидко за цим спостерігати в часі боротьби між Україною і Росією не на життя, а на смерть. Було б чесніше, якби новітні рупори культури, якщо вони нездатні воювати зі зброєю в руках, помовчали. У такій ситуації для них мовчання — золото.