Одного дня 1933 року в селі Королівці (Борщівський район Тернопільської області) в хаті голосно закричала новонароджена дитина. Маленький хлопчик, що народився у “голодний рік” ще не знав, що йому доведеться жити у часи війни і пристосовуватись до сірої радянської дійсності, коли кожне необережне слово позбавляло людину права на життя.
Він ріс, набирався сили, старанно вчився і вступив на фізико-математичний факультет Чернівецького університету. Відслужив у лавах радянського війська, успішно завершив навчання на факультеті журналістики Львівського університету ім. І.Франка. Однак прославився не роботою за фахом, а літературними творами. Так, ви не помиляєтесь, це романіст Роман Андріяшик.
Перший його прозовий твір – “Люди зі страху” вийшов друком у 1966 році. Літературознавці часто вбачають в його основі поєднання філософських концепцій К. Ясперса, книга котрого (“Духовна ситуація часу”) вміщує розділ “Страх перед життям”. Справа не в тотожності слів, а в акцентах. Ключове слово – “страх” виражає психологічну проблему людей того часу. Вови втомились брати участь у війнах, революціях. Невже вони вічно житимуть в страху?
Роман “Люди зі страху” присвячений подіям Першої світової війни, Персонажі твору – українці, котрі захищають політичні амбіції Австро-Угорської імперії. Автор невипадково говорить про те, що його земляки воюють не за свої інтереси, заохочені ідеєю про те, що саме війна гартує силу волі чоловіка, виховує його героєм. Вояком якої держави? Звісно ж, чужої… Устами звичайних людей, які постійно чогось бояться, Р. Андріяшик твердить, що талант і велич особистості розкривається лише за сприятливих суспільних обставин. Ці думки не відповідали радянській доктрині про випробування людини обставинами. Однак прозаїк не опинився за ґратами, бо в цьому ж творі прослідковувалась не зовсім адекватна оцінка національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, що імпонувало радянським критикам.
Звичайно, можна сперечатися щодо значення сентенцій написаних Р. Андріяшиком у творах “Полтва”, “Додому нема вороття”, “Сад без листопаду”, “Кровна справа”, “Сторонець”, однак важко не погодитись із тим, що наскрізною темою праць письменника є переживання національної трагедії українців. Його герої втомлені політикою і сподіваннями на те, що колись все буде добре, вони пригнічені споконвічним невільницьким становищем українців, котрі ніяк не можуть стати господарями на рідній землі.
У1969 році в журналі “Прапор” (№8-9) був опублікований роман “Полтва”, в якому гостро критикується тоталітаризм. Саме після цього твору автор зазнав політичних звинувачень, йому заборонили друкуватись і забезпечили можливість не стати відомим для сучасників. Якщо бути об’єктивнішим, то й тепер в контексті вивчення літератури XX століття, рідко звучить ім’я неперевершеного борщівського романіста.
Роман Андріяшик пішов на певний компроміс із владою і, прислухаючись до соціального замовлення, зображаючи “героїчну добу пролетарів” у романі “Кровна справа” (1978 р.). Але пише саркастично з підтекстом.
Найбільша слава прийшла до талановитого прозаїка після написання книги “Сторонець” (1989 р.), присвяченої особистості Юрія Федьковича. Він служив у цісарській армії і, повернувшись на українські землі, народився вдруге як обдарований український письменник. За художню майстерність та ідейно-психологічну неординарність цей твір був удостоєний у 1998 році премії Т.Шевченка. А в 2000 році митця не стало.
Розквіт творчості Р. Андріяшика припадає на 60-ті роки XX століття, але філософська й художня особливість мислення письменника, витонченість ідеї особистісного бачення суспільства, роздуми над проблемами людини, що живе непевністю, виокремлюють автора із течії “шістдесятників”. Він, як і герої романів, самотній, непристосований до буденності та непокірний, а тому стоїть осторонь тих, хто пристосуванством здобували лаври за будь-якої влади, нехтуючи світоглядними пріоритетами нації.
Ольга Пуйо.