Їй 42 роки, але вона почувається молодою та надзвичайно щасливою. Тамара Іванівна – жінка енергійна, приваблива, розумна і заможна. Нещодавно вона народила першу дитину. Власне, в цьому б не було нічого сенсаційного (наприклад, майже одночасно з моєю співрозмовницею народила сина відома телеведуча Алла Мазур – їй також 42, і це теж перші її пологи). Проте історія Тамари справді неймовірна. Адже батьком її Тарасика став… син чоловіка, якого двадцять років тому вона кохала понад усе.
Кавомани
Тоді їй щойно виповнилося 22. Відмучившись у політехнічному (ну дуже вже дістало те навчання, ніяк не могла дочекатися, доки зможе сама нормально заробляти гроші!), красуня Томка влаштувалася на роботу. Взагалі, ніхто з подруг не вірив, що її прийняли одразу — без усілякої протекції. Проте сталося саме так — вона просто завітала на прийом до великого начальника й попросила його посприяти молодому перспективному фахівцеві. Іван Семенович уважно поглянув на нахабне дівчисько і несподівано погодився. Тож незабаром Тамара з ентузіазмом заходилася виконувати свої нові обов’язки.
Вона не шкодувала ні сил, ні часу, часто засиджуючись на роботі до пізнього вечора. Їй таланило — спочатку молоду працівницю обережно хвалили, а потім уже відверто ставили за приклад іншим. Запропонували подати заяву про вступ до КПРС. Звісно, Тамара охоче погодилася — вона прагнула зробити кар’єру.
Втім, як і кожна людина, ця симпатична та наполеглива дівчина мала одну ваду (в усякому разі, вона вважала саме так, але нічого не могла вдіяти) — Томка обожнювала каву, причому могла пити цей чарівний напій у необмеженій кількості. Звичайно, кава мала бути нерозчинною і найкращої якості. І хоч, попри досить престижну посаду, зарплата у Тамари була більш ніж скромною, грошей на свою пристрасть вона ніколи не шкодувала і завжди (хоча би п’ять разів на день) заварювала духмяний напій.
Колеги знали: в цей час відволікати Тамарочку не можна, адже до свого кавування вона ставилася, наче до якогось давнього магічного ритуалу. Це було щось зовсім незвичайне — дівчина втрачала відчуття реальності, відсторонено усміхалася, а її очі звабливо блищали.
Нею милувалися, доброзичливо жартуючи: «Тихше, наша юна фея знову на сьомому небі пурхає! Як там, Томко, янголів бачила?» «А зате я не курю! — «відбивалася» Тамара. — І взагалі, не чіпайте святого…» — «От дивачка! Кайфувати потрібно від чоловіка, а не від філіжанки з якоюсь водичкою. Нічого, ось вийдеш заміж, почнеш гроші заощаджувати, то й станеш людиною…» — «Не стану! — вперто промовляла вона. — Бо закохаюся лише у кавомана. Він мені щодня увечері та вранці в ліжко горнятко з божественним напоєм приноситиме».
Звісно, такі «заяви» сприймалися з гумором. Проте одного дня на фабриці з’явився новий працівник — високий шатен із проникливими карими очима, такий вишукано люб’язний і сонячно усміхнений. «Який мужчина!» — замріяно зітхали не лише молоді робітниці, а й деякі заміжні, досвідчені жіночки. Аркадію було 23. Про таких кажуть: «Молодий, та ранній». Адже сам Іван Семенович вітався з ним за руку. Ще б пак! Місцевий начальник переманив «майбутнього генія» зі столиці, наобіцявши «золоті гори».
«Він не був чванькуватим — навпаки, завжди вітався, міг зробити комплімент, побажати щось гарне, — розповідає Тамара. — Але це була звичайна вихованість — є такі чоловіки (правда, їх дуже мало, це — можна сказати, вимираючий вид), які шляхетно ставляться до всіх жінок, незалежно від віку, професії та вроди. Отож я не сумнівалася, що невдовзі «наш красунчик» (так ми його між собою називали) одружиться з донькою Івана Семеновича. Можновладець час від часу телефонував Аркадієві, цікавився його справами, а згодом познайомив зі своєю «дорогою Вірунькою». Відтоді ця примхлива й розбещена панянка постійно нагадувала моєму колезі про себе — дзвонила, зустрічала біля прохідної, навіть на фабрику приходила. «Ну, — міркую, — чому б йому не поріднитися з високопосадовцем? Адже це —неабиякий шанс вибитися в люди! Мабуть, чи не кожен звичайний юнак так би вчинив, аби стати великим цабе». Сиджу, п’ю каву, блаженствую — забула двері причинити. Аж тут він заходить: «Даруйте, ви не вділите дещицю, а то у мене кава закінчилася?» — «Будь ласка, беріть скільки треба…» — «О, це ж моя улюблена!» — «Справді? Моя теж…»
Виявилося, що Аркадій, як і Тамара, обожнює каву. Відтоді вони влаштовували спільні ритуали. «О, нам було про що помовчати! — пригадує вона. — Та, власне, ті балачки — ні до чого, коли ти знаєш, що поряд — людина, котра переживає ті ж самі відчуття. Я ще тоді не була жінкою, навіть не уявляла, що це таке — сексуальний екстаз, однак у ті хвилини з Аркадієм мене охоплювало настільки сильне емоційне піднесення, що буквально отримувала інтимну насолоду. Я була йому так вдячна! Він став для мене справді рідною людиною. Тож одного разу, коли ми залишилися на самоті, від душі накавувалися й він раптом мене поцілував, я сама запропонувала йому позбавити мене цноти. Чому ні? Я вже зустріла свого мужчину, якому хочеться віддати найдорожче! Мені було надзвичайно цікаво, як він відреагує. Аркадій відреагував правильно… І зараз пам’ятаю, як я боялася зойкнути, щоб не збіглися колеги. Адже хтось би міг просто подумати, що мені стало зле. Та це була би така ганьба! Втім, усе минулося — він допоміг мені одягнутися, потім відпоював кавою, а далі ми вже з ним разом ліквідовували докази нашого шаленства».
Розлучниця
Це стало їхньою таємницею. На роботі Аркадій і Тамара поводилися, мов давні приятелі, котрих об’єднує лише кава. Власне, втративши цноту, Томка не сумнівалася, що коханий неодмінно одружиться з нею. Однак поки що зайві плітки їм — ні до чого: Аркадій був уже головним інженером, восени мав отримати квартиру. Ось справить новосілля, тоді вдома у милого й заночувати можна… Втім, побачення в Ялівщині, посеред лісу, куди вони добиралися поодинці, — це так романтично! Як там у Станіслава Рибалкіна, її улюбленого поета:
Ой, веди меня, Еловщина,
Злая баба уголовщина!
Якось закохані навіть разом купалися оголеними вночі і Тамара захоплено декламувала «свого» Рибалкіна:
На душе моей безбрежно,
Хоть и мокро…
Благодать!
Знаешь, я умею нежно
Ночь дыханьем согревать…
Навколо панували тиша (вересень!) і тепло бабиного літа. Він тішився її вродою. Вона пишалася собою, урочисто цитуючи:
Если это бабье лето,
Ох и баба же была!
Проте вечори ставали все прохолоднішими, так і застудитися недовго. «Звісно, любов гріє, але в затишній оселі, на ліжку, встеленому трояндовими пелюстками, можна кохатися ще неймовірніше й палкіше!» — мріяла Тамара.
Єдине, що її засмучувало — все зухваліша поведінка Віри, доньки Івана Семеновича. «Спочатку та дівуля привселюдно зажадала: «Аркашо, у мене, між іншим, личко є! Що ти мені лише руки цілуєш?» (була у нього така дурна звичка — вітаючись, цілувати руки навіть малознайомим жінкам). Він, звичайно, обернув усе на жарт, ледь доторкнувшись до її щоки. Але мені було неприємно! Потім вона принесла два квитки в кіно — на останній сеанс, а почувши ввічливу відмову Аркадія (мовляв, термінова робота), зневажливо пхикнула: «Знаємо ми цю роботу — з Томкою каву пити!» Я так і зашарілася, подумки навіть уперіщила чимось по самовпевненій мармизі. Можливо, вона саме тоді здогадалася, що у нас — не просто кавування. Почала шпигувати і, хоч ми були дуже обережними, все-таки нас вистежила. І (це ж треба бути такою потворою!) кілька разів клацнула фотоапаратом…»
Охоплені пристрастю, Тамара з Аркадієм нічого не бачили й не чули. А на ранок наступного дня весь фабричний стенд із передовиками виробництва біля прохідної був обклеєний їхніми оголеними тілами. Спалахнув грандіозний скандал. Аркадія негайно викликав до себе Іван Семенович. Благодійник лютував: «Я до тебе — з усією душею, можна сказати, людину з тебе зробив, а ти ганьбиш честь радянського інженера!».
Томка від сорому не знала куди подітися — щодня вчувалися за спиною якісь дошкульні перешіптування та хихотіння. А від отих красномовно-глузливих поглядів ладна була крізь землю провалитися. Аркадієві було кепсько, та він тримався — заспокоював і себе, й кохану. «Нічого, подамо заяву, вийдеш за мене заміж і все владнається. Правда?» «Так, — схлипувала Тамара, — знала б, хто це вчинив, їй-Богу, вбила б!»
«Зараз я стала стриманішою, — зітхає вона. — А тоді… Віра проїжджала повз мене на татковому авто й навмисне обляпала багнюкою. Пригальмувала, причинила дверцята. «Начувайся, мишеня, це — лише початок! Ти у мене ще не так запищиш! Будеш знати, як чужий сир цупити!» — «То це — ти? — я поглянула їй просто у вічі. — Ти?!» — «А хоч би і я, — гмикнула вдоволено Віра. — Треба ж було одну сіреньку зайду провчити…» Вона ще хотіла покепкувати, та я мерщій підбігла до неї, вчепилась у фарбоване волосся й витягла з машини. Віра не розгубилася — й собі вхопила мене за коси… Це була єдина бійка в моєму житті. Але яка! Ви бачили коли-небудь, як жінки тягають одна одну за патли, скажено кусаються, несамовито дряпаються кігтями і шматують одяг, вигукуючи несусвітні прокляття?! Випадкові перехожі — чоловіки — стояли мов укопані, ошелешено спостерігаючи за цим видовищем. І тільки тоді, коли Віра, вся закривавлена, впала навколішки, а я кинулася її добивати, нас розборонили… Це був чесний двобій, проте до психіатрички потрапила лише я. З мене зробили такого собі монстра, що ні сіло ні впало розтерзав бідолашну дівчинку».
За кілька місяців її випустили. Іван Семенович не прагнув зайвого розголосу, тим паче, що «дорога Вірунька» швидко оговталася, познайомившись у кримському санаторії з привабливим і тямущим юнаком, який одразу збагнув усі переваги майбутнього шлюбу. З Тамари взяли обіцянку, аби хутенько зникла з Чернігова. Погодилась, адже Аркадій був уже за тридев’ять земель — начебто поїхав шукати щастя до Тюмені…
«Я намагалася розшукати його. Ми ж навіть не попрощалися! — сумно розповідає вона. — Де там… Хтось потурбувався, щоб ми більше ніколи не побачилися. Як-то кажуть, ні собі, ні людям».
Народила… онука
Минали літа, але Тамара так і не вийшла заміж. Звісно, вона зустрічалася з чоловіками, та свідомо уникала довготривалих стосунків. Пояснює: «Я боялася закохуватися. Надто вже болісними були спогади про пережите! А може, мені просто не пощастило познайомитися з таким мужчиною, в якого мимоволі закохалась би по самісінькі вуха? Взагалі, знаєте, мені надто дорогою ціною дістався нинішній добробут! Я хотіла повернутися до Чернігова на білому коні, тож трудилася вдень і вночі, аби лише примножити свої статки. Втім, бізнес — дуже підступна річ! Раз спокусившись ним, досягнувши чогось, ти вже не можеш зупинитися — прагнеш будь-що видертися на наступний щабель. Поступово ти втрачаєш друзів, бо вони не сприймають твоїх проблем. З голови вся лірика вивітрюється — мусиш бути жорсткою, ощадливою, цинічною… До речі, я помітила, що саме бізнес-леді найчастіше й бувають самотніми. Зазвичай чоловіки не наважуються підступитися до такої жінки, не усвідомлюють, що, можливо, вся ота зовнішня залізобетонна «броня» — лише омана. Бо насправді ця горда і незалежна «тигриця» — звичайна жінка, котрі неймовірно страждає від самотності й підсвідомо прагне домашнього затишку. Вона здатна бути «білою та пухнастою», адже у неї — стільки нерозтраченої любові! Проте цього ніхто не бачить і не розуміє. Що залишається? Відповідати іміджу — часом грізно рикати і за потреби демонструвати пазурі…»
Якось хлопчина, котрий працював у неї програмістом, вирішив переїхати до Києва. Отож потрібно було терміново підшукати заміну. Дізнавшись про вакансію, Ліна, її секретарка, несміливо запропонувала: «Мій молодший братик зараз без роботи. Раптом вам знадобиться?» «Ну якщо старатиметься, хай приходить, — кивнула Тамара. — Тільки ти ж знаєш вимоги — ненормований робочий день і жодних тут мені службових романів. Лише дізнаюся про якісь шури-мури — одразу вижену!»
Того ж дня Ліна зазирнула до кабінету начальниці. «Я покликала свого молодшого. Приймете? Ромцю, ходи-но сюди». Перед Тамарою постав… її Аркадій — такий же юний та спокусливо привабливий. Вона розгублено дивилася на юнака, не в змозі вимовити бодай слово.
— Що з вами? — затурбувалася Ліна. — Вам недобре?!
— Ні, — спробувала оговтатися Тамара, — все гаразд…
— То Рома може залишитися? Ви його берете?
Не знаю… — і стиха, одними губами мовила: — Боже, скільки ж можна знущатися з мене? Я двадцять років його забувала! — раптом спохопилася: — Ну, так, звісно, хлопче, працюйте… Як вас звати? Ага, Роман… А прізвище? А, у вас же з Ліною одне прізвище… — безпорадно знизала плечима. — Це мені ні про що не говорить… Та я вас любитиму. Дуже любитиму! — і помітивши, як округлилися очі секретарки, вже спокійніше додала: — Материнською любов’ю…
Юнак виявився напрочуд тямущим, вихованим і працелюбним. Тамара втратила спокій: щодня просиджувала на роботі мало не до опівночі, вигадуючи для Романа все нові завдання. Він не скаржився, тільки зачудовано усміхався у відповідь, відчуваючи її збентеження та дивне зацікавлення подробицями його життя.
І невдовзі приголомшена начальниця дізналася правду. «Мене та Ліну виховував вітчим — наш тато раптово помер від серцевого нападу. Спочатку ми мешкали в Тюмені, а коли не стало батька, мама з малечею повернулася на свою малу батьківщину. Вона, як і тато, з цих країв, просто після інституту вирішила на кілька років поїхати до Сибіру — хотілося романтики, та й гроші тоді можна було там нормальні заробити. А згодом познайомилася з татом — вони працювали разом, на одній будові. Якби не трагічна батькова смерть, можливо, й досі в Росії мешкали б. Як звали тата? Аркадієм. Ліна ж по-батькові — Аркадіївна. І я — теж. Правда, в Чернігові мама вдруге вийшла заміж, узяла прізвище чоловіка і нас також Сидоренками записала. Вітчим уже рік як помер, та ми вирішили нічого не змінювати — він був хорошим, ніколи не дорікав мамі, що взяв її з двома дітьми. Таткове прізвище? Звичайно, пам’ятаю! Онищенко…»
Вона мовчки підвелася — навіть не помітила, як опинилась у своєму кабінеті. Рвучко зачинила двері. Шарпнула верхній ґудзик — забракло повітря. Безсило схилилася над столом. Сльози затуманили очі.
У двері постукали — спочатку ледь чутно, ввічливо, потім наполегливіше. Нарешті він наважився порушити її самотність. Завмер на порозі — такий схвильований і рідний:
— Тамаро Іванівно, будь ласка…
— Що тобі, Ромчику? — лагідно поглянула, притуливши до очей хустинку.
— Ви щось знаєте… Я думаю, ви колись були знайомі з моїм татом…
Сльози знову мимоволі набігли на очі. Підійшла до розгубленого юнака, пригорнула:
— Я була його нареченою… Ми кохалися… У мене міг би бути такий син…
Відтоді вона часто розповідала хлопцеві про його батька. До Романа ставилася з надзвичайною ніжністю, тривожилася, коли він занедужав — щодня телефонувала десятки разів, передавала Ліною ліки та продукти.
«Я весь час переконувала себе, що повинна стати йому другою матір’ю, — говорить Тамара. — Адже він теж стільки пережив! Нарешті Бог змилувався й подарував мені таке щастя — хай власних дітей не маю, зате дбатиму про синочка свого коханого. Та мимоволі все частіше ловила себе на думці: «Як шкода, що не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку! Адже Рома, як і його тато, — такий красень! Як це його досі ніхто ще не звабив? Господи, та я ж тоді від ревнощів помру…» А потім сиджу і сама себе картаю: «Схаменися, грішнице, що ти верзеш? Він же ще зовсім дитина, а ти, стара корова, ніяк угамуватися не можеш!» Однак Роман усе зрозумів. Коли ми з ним пили каву в моєму кабінеті і я вкотре сказала: «Хлопчику, ти ж знаєш як я до тебе ставлюся, ти мені — як син», він рішуче похитав головою: «Будь ласка, не називайте мене хлопчиком. І я не хочу бути вашим сином. Знаю: ви мене кохаєте. І я розумію свого тата — він просто не міг не закохатися в таку жінку!» Зізнаюся — тієї миті страшенно злякалася, розуміла, що не зможу боронитися. «Ромчику, — кажу, — схаменися! Ну, що це ти таке вигадав?» Але тут він заплакав: «Будь ласка…» І мене охопила така хвиля ніжної, світлої, лагідної любові!»
У 42 роки Тамара народила первістка. Вона вмовила Романа не реєструвати шлюб. «Хочу, щоб він завжди почувався вільним і будь-якої миті, покохавши іншу жінку, міг піти від мене. Адже усвідомлюю: наші інтимні стосунки не можуть тривати вічно. Та це й ні до чого — я просто не прийму від нього такої жертви. Досить того, що він зробив мене щасливою, подарував океан насолоди. Після стількох довгих, змарнованих років я нарешті відчула себе справжньою жінкою. А ще у мене є Тарасик — це таке маленьке чарівне диво! Колисаю його, милуюсь і просто молодшаю на очах. І хай я не змогла народити дитину від Аркадія, проте все-таки продовжила його рід. Знаєте, яке прізвище у мого сина? Онищенко!»