Таке ще раз подумалося, коли до наших рук втрапило видання «Розп’ятиий промінням» Степана Алича. Чесно кажучи, якби не особистісні контакти з його упорядником Ярославом Гевком, то з’ява книги на обрії наших читацьких уподобань була б неможливою.
«Шукає думка слова, щоб жити»
Степан Алич. Розп’ятий промінням. – Тернопіль. Лілея. 2011. – 184 с.
Колись було так, що книги кожного видавництва після того, як їх благословили у світ, без особливих проблем можна було придбати у книгарні чи скористатись послугами бібліотеки. Пам’ятаємо і про те, як справжні книголюби буквально влаштовували «полювання» на друковані новинки, якщо ті набирали розголосу. Нині ж ситуація різко помінялася. Навіть прискіпливі читачі точно не знають, скільки видавничих центрів тепер маємо в Україні. Вже і проблемою стала можливість хоча б потримати у руках варте уваги видання й не мріяти його купити. Та що вже про це говорити, коли майже недоступною виявляється й звичайнісінька інформація про появу таких книг.
Таке ще раз подумалося, коли до наших рук втрапило видання «Розп’ятиий промінням» Степана Алича. Чесно кажучи, якби не особистісні контакти з його упорядником Ярославом Гевком, то з’ява книги на обрії наших читацьких уподобань була б неможливою.
Як бачимо, проблема існує. І в даному випадку дуже важко знайти вихід зі скрути. Однозначного рецепту просто не існує. Тому давайте не ламатимемо списи навколо цього питання, а більше поговоримо про книгу, яка потрапила до нас таким незвичним способом. Тим паче, що вона заслуговує на похвальні слова, бо містить чимало рядків, які привертають увагу до себе своєю небуденністю.
Книгу відкривають записи із робочих зошитів передчасно згаслого літератора. Зауважимо, що упорядникові вдалося зосередити тут афоризми, образки та інші висловлювання, намагаючись оминути банальності. Наведемо хоча б деякі з них, аби в нікого не виникало бажання базікати про голослівність тверджень. «Відходячи все далі від життя, усе частіше повертаємося у початок, шукаючи заспокоєння», «Від єдиної усмішки сонця вмирає ніч», «Шукає думка слова, щоб жити», «Чим більше золота в душі, тим довше вона непідвладна часові», «Чим більше доброти в душі народу, тим більший цей народ». Погодьтеся, що після знайомства варто далі перечитувати книгу, бо відчуття такі, «немов щось рідне руку подає». Бо хіба про щось інакше думається, коли після цих розмислів натикаєшся на глибокодумні «квіти людського серця». Не хочеться вірити, що вони датовані далеким 1977-им.
В окремому розділі зібрані листи, написані Степаном Аличем у 1981-1984 р. р. Більшість з них була адресована Орисі Василівні Бурак-Довгань з Теребовлі, яка теж вже пішла за вічну межу. Нам здається, що в цьому є й символіка. Адже обоє належали до людей з творчим мисленням і були покаліченні долею. Вдало доповнюють цю епістолярію листи Степана Алича до видавництва «Каменяр» і до письменника Бориса Харчука.
А далі маємо аж шість розділів віршів: «Рівновага», «Осколок райдуги в мені», «Крізь голубі скалки вікон», «До отчих порогів», «Не затихає в серці сум», «Журавлі з тернового поля». Про кожен з них, напевне, можна написати чимало добрих слів, та не будемо цього робити, а загостримо увагу на декількох вельми істотних, як нам здається, моментах. Вірші, зібрані у книзі, дозволяють сказати, що маємо справу неабиякої творчої потуги. Не можна без зачудування перечитувати, скажімо, таке: «Лиш твердість духу, а не камінь спраглий, народжує вогонь, що не вмирає», «Вірю, що й мудрець стає дитям, ввійшовши у кохання», «Злі слуги єлеєм під ноги впадуть та зречення шляху від нас не діждуть». Та облишимо це цитування. Зрештою, кожен сам може вибрати найближчі до душі строфи. Поговоримо ще про один аспект поезії Степана Алича. У книзі є чимало віршованих присвят. Більшість читачів звикла до того, що такі твори несуть у собі щось посутнє людям, кому вони приурочені. Так воно, мабуть, і має бути. Не секрет, що є це і у віршах передчасно згаслого поета. Але таке твердження – напівправда. По-перше, вірші-присвяти приурочені тим людям, які близькі йому за духом чи тим, з якими пов’язали зустрічі на перехрестях життєвих доріг. Через це виправданими нам здаються присвяти Андрієві Малишку, Миколі Руденку, Борисові Демкові, Олегові Герману, Василеві Драбишинцю. Окремо варто, очевидно, поговорити про вірш «Запис у щоденнику», присвячений Миколі Руденку. Давайте, мабуть, не забувати, що твір написаний у тоталітарні часи, коли система жорстоко переслідувала відомого письменника за правдолюбство. У своїй поезії Степан Алич відверто говорив: «Любов до ніг вклоняється тобі». Знаєте, на цьому фоні ще більше стає зрозумілим схвильований запис в одному із робочих зошитів: «Як можна спокійно їсти, спати, кохати, знаючи, що такі, як Микола Руденко мучаться за гратами»?
По-друге, вірші-присвяти за силою свого звучання, на нашу думку, стоять окремішньо у доробкові поета, істотно додаючи йому позитиву. Ось, приміром, декілька цитат, які можуть свідчити про це. «Щем прозорий думку плутає срібним дзвоном, б’є в дивний, далекий, загублений голос», «Свята любов, що обіймає Всесвіт, веде на подвиги, у смертний бій і править світом, розумом і серцем», «Лиш в останню хвилину мені поверни ці палючі вікна, це Сонце і небо». (І знову мусимо говорити, що перериваємо цитування, бо творчих знахідок справді вистачає у цій книзі).
Натомість поговоримо ще про один розділ видання. Є певна логіка у тому, що упорядник зібрав тут вірші-присвяти Орисі Бурак-Довгань, Тетяни Фролової, Олега Германа, Людмили Литвинчук… «А до вас не кричали крізь віконну броню повні очі печалі, повне серце вогню?» (Людмила Литвинчук), «Для мене завше урочиста була ота блаженна мить, ота розмова» (Олег Герман). Відрадно, що пристрасні і виважені думки поетів доповнюють прозові рядки Ольги Слоньовської з Івано-Франківська, Миколи Ільницького зі Львова, Михайла Слабошпицького з Києва, Гаврила Чернихівського з Кременця та інших.
А завершують книгу світлини з архіву Ярослава Гевка одинадцять репродукцій фотознімків так багато додають до портрету людини.
А все це велить ще бережливіше ставитися до оприлюднення спадщини людей, творчість яких заслуговує на увагу майбутніх поколінь. Невипадково наголошуємо на цьому. Адже у книзі є моменти, повз які не можна байдуже пройти. Гадаємо, що тоді, коли йдеться про доробок поета, то ліпше вже з них починати. А вже потім слід говорити про записи у робочих зошитах та епістолярію. Або таке. Заради справедливості зауважимо, що обласна письменницька організація і в тоталітарні часи ніколи не мала свого компартійного осередку і покійний Георгій Петрук-Попик не міг бути партійним секретарем. Уточнимо, що він у ті роки був головою обласної організації письменників. Двояке враження може у майбутніх читачів, напевне, складеться і про Михайла Слабошпицького, коли упорядник на одній сторінці цитує письменника у позитивному плані, а вже через декілька сторінок сам критикує цю думку.
І на завершення. Книга вийшла накладом у 400 примірників. Тому й може стати бібліографічною рідкістю. Адже потреба, очевидно, є більшою, та не будемо робити якісь прогнози. Невдячна це справа. Адже усе знову повертається до теми, з якою й починалися ці нотатки.
Олег Василишин,
Ігор Фарина