В одному із інтерв’ю Богдан Мельничук зізнався, що взявся за прозу в уже зрілому віці, коли набув певного життєвого досвіду, який нині позначається на творах. Отже, передусім поговоримо про малу прозу. Скажімо, у «Прильоті голуба» увазі поціновувачів красного письменства запропоновано 7 новел. Давайте до плюсуємо сюди ще 5 казок для дорослих. Бо є щось спільне у стилі викладу.

Шукання з успіхом і без

Мельничук Б. І. Приліт голуба: Нові новели, казки для дорослих, поезії, пісні, статті, бувальщини, гумор, пародії, п’єса для дітей, радіоп’єса, казки для дітей, переклади, дещо про автора, листи, вітання. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф»: 2013. – 440 с.

Наше знайомство випало на початок 80-х років минулого століття. І сталося це завдяки поетові Олександрові Астаф’єву, який звів нас на одній із велелюдних вулиць обласного центру.Вже не пригадую про що ми говорили (скільки часу спливло?), але мені подобалося спілкуватися з молодиком, добірки віршів у періодиці ще раніше припали до душі. Молодість, звісно, позначилася на наших буднях. Нині ж усі подорослішали, але залишилися вірними тяжінню до слова. Про це, зокрема, яскраво свідчить той факт, що Богдан Мельничук з Теннополя є автором багатьох кних поезії, прози, драматургії, краєзнавства, лауреатом престижних премій та конкурсів. Вже навіть починає ставати традицією, що іменитий письменник щороку радує поціновувачів художньої літератури новими виданнями з різножанрових творів, одне з таких – «Приліт голуба», про яке і піде мова. Але перед тим, як говорити про цю книгу, згадаємо про «Дорогу до себе» – своєрідне вибране, яке побачило світ у 2012-ому. Це про нього відомий письменник Левко Різник зі Львова сказав, що видання – «то не просто дорога, а дванадцятирядний гайвей – і, звичайно ж, не тільки до себе, а й до читачів, які вміють пошановувати творця жертовної потуги». Доповнила цю думку письменниця Тетяна Дігай з Тернополя, ствердивши, що твори книги «відкривають перед читачем особистість митця на нелегкому шляхові самореалізації в літературі». Справді, що саме про це найбільше думається, коли читаєш книгу. Але будемо відвертими, що не тільки «Дорога до себе» є зібрано-вибраним, бо ще раніше в цій іпостасі виступили книги «Пес і коралі» та «Ваша пре світлосте, Дамо»… Богдана Мельничука, в основу яких теж ліг принцип різножанровості. Отже, мабуть, є раціональне зерно у тому, аби «Приліт голуба» розглядати через призму уже вищезгаданих книг. Є щось символічне у тому, що нове видання починає новелістика. Адже в цьому жанрові Богданові Мельничуку вдалося найліпше творчо розкритися. Мені, до речі, неодноразово доводилося розмовляти з людьми, які теж знайомі з доробком цього автора, і вони в один голос підтверджували думку, висловлену в попередньому реченні. Та давайте більше не будемо акцентувати увагу на цьому твердженні. Тимпаче тоді, коли не дає спокою одне питання: що живить новелістику письменника? Між іншим, він сам якось спробував дати відповіть на зацікавленість. В одному із інтерв’ю Богдан Мельничук зізнався, що взявся за прозу в уже зрілому віці, коли набув певного життєвого досвіду, який нині позначається на творах. Отже, передусім поговоримо про малу прозу. Скажімо, у «Прильоті голуба» увазі поціновувачів красного письменства запропоновано 7 новел. Давайте до плюсуємо сюди ще 5 казок для дорослих. Бо є щось спільне у стилі викладу. До речі, з цими творами дещо перегукуються 6 бувальщин. Чесно кажучи, враження від такого масиву творів неоднозначне. Звісно, можна говорити про певну тяглість традицій української новелістики. Принаймні, ліпші новели з книги вказують на це. Зокрема, такі думки виникають, коли читаєш твори «Хто що знайшов» і «Ті, які пішли по хвилях». Тут навіть спадає на думку теза про афористичність і притчевість, котра характерна для багатьох новел з циклу «Меридіан крізь серце і село». Часто-густо в основі оповідей маємо традиції шекспірівського ґатунку. Як тут не провести паралелі з новелами «Льох, а в ньому штирі» та «Манюнина манюня». Але водночас є моменти, над якими варто замислитися. Приміром, автор цих рядків не може примиритися з тим, що окремі новели дуже подібні на розтягнуті бувальщини. Якщо твори «Хто що знайшов» і «Ті, які пішли по хвилях» мають у собі певні узагальнення і тому помітно виграють, то цього не скажеш про новели-бувальщини. Одна з таких – «Номер на двох або Блуд без блуду». На мою думку, маємо банальне переповідання почутого сюжету. Не заперечуватиму, що він є цікавим сам собою, але автор, забувши про художнє осмислення, як мені здається, зазнав творчого фіаско. Щось подібне маємо і з новелою «П’ять царських рублів». Чи не тому, що з осторогою ставлюся до творів, серед героїв яких виступає письменник у різні періоди свого життя? Або таке. Перед нами – новела «Захланна». Цей твір вартий уваги. Тут усе начебто на місці. Суворий реалізм впереміш з художністю. Є тут також окремі елементи гумористичності та іронічності. Але… Чомусь згадалася новела «Куниця» з циклу «Майже зоологічні новели». Чому? Та мова про подібність сюжетів. Адже в обох випадках автор розповідає про жінок, які забувши про інтереси сімей, прагнуть будь-яким чином досягти успіху у житті. Зрозуміло, що існують і певні розходження. Та суть полягає в іншому. Хіба не виникає думки про своєрідні повторні кола? Скажу так: мені, як літераторові, було б нецікаво вдаватися до такого прийомчику. Вважаю, що з новелістикою тісно пов’язані радіоп’єси. Зумисно не говорю лише про «Приліт голуба». Не дозволяє цього зробити ситуація з деякими попередніми книгами. Приміром, у збірці «Суд без суду» є новела «Конокради на джипах». Твір із такою назвою існує й у виданні «Дорога до себе». Але вже у якості радіоп’єси. Дозволю собі повторити думку висловлену в одній з попередніх рецензій. Двояко ставлюся до такого способу вираження думки. З одного боку переконаний, що автор має право на такий вчинок. А з іншого? Чомусь гадаю, що навряд чи є потреба вдаватися до подібного, якщо немає новизни. Саме про таке думається, коли читаєш «Дисертацію із сексуальним ухилом» та «Портрет зблизька в різних інтер’єрах». Нагадаю, що новели з такими ж назвами читачі могли прочитати в книзі «Дорога до себе». Окремо слід поговорити про поетичний і пісенний доробки Богдана Мельничука. Адже й у даному випадку не все є таким однозначним, як може здатися спочатку. Автора без будь-якого перебільшення можна віднести до ліриків із традиційними сповідальними нотками. Хіба про щось інше подумаєш, коли читаєш рядки на кшталт: «… І обпекла мене сльоза, – хоч не своя, та не чужа. Була вона, як тінь гріха, що душу завжди обпіка» (вірш «… І обпіка мене сльоза»). Цікаві висловлювання маємо також у творах «Приліт голуба», «Ні, ти не поранена пташина», «Портрет коханої», циклі «Чотириряддя». Але, як не прикро, іноді маємо справу з банальною спробоюзаримування прописних істин. Звернімося хоча б до вірша «Розвіймо туман зневіри», навіяного поезією Марії Влад. Не маю наміру ще раз доказувати актуальність теми, бо не бачу потреби в цьому. Справа полягає в іншому. Чи вдалося авторові, сказати щось окрім того, що ми вже і так знаємо із різнихЗМІ? На жаль, тут відповідь буде тільки негативною. Цей «феномен» навряд чи потребує коментарів. Та все ж… В тоталітарні часи такі «твори» зневажливо називали «паротягами», потайки підсміюючись над ними. Складається враження, що автор намагається відродити колишню «моду». Є зауваги і тоді, коли перед нами постає пісенний доробок. В новій книзі Богдана Мельничука зібрано 40 творів цього жанру. Окремі із них, як можна дізнатися з книги, покладені на музику І. Вовчаком, Я. Злонкевичем, Л. Попернацьким, Я. Горішним, Л. Мацьків (Горлицькою). Не заперечую, що тексти пісень мають деякі відмінності від ліричної поезії. І поети-піснярі це добре знають. Й поле для висновків тут є надзвичайно широким. Що там не кажіть! Та заувага – в іншому. Уважно перечитав усі тексти (як, до речі і ті, що свого часу були вміщені у «Словах від серця») і, як не прикро, не знайшов межи ними таких оригінальних рядків, як, скажімо, у пісенних текстах незабутнього Бориса Демківа. Якщо воно так, то виникає цілком закономірне запитання: чи варто взагалі братися за перо? Розумію, що це запитання непросте. Але що вдієш, коли воно постає з усією серйозністю? Ще про таке. Чимало сторінок «Прильоту голуба» присвячено відгукам про творчість письменника. Нічого оригінального! Нині багато письменників так роблять. Це вже навіть стало своєрідною модою. Але, як мені здається, і тут можна посіяти зернини несподіванок. Маю на увазі вміщення рецензій та відгуків з критичними нотками. Так скажімо, недавно зробив відомий письменник Юрій Коваль зі Львова. Не будемо кривити душею: така відвертість ще більше приваблює до книги.

Ігор Фарина