1944 року фронт перейшов через наші села на захід. Німці відступили, а до нас знову прийшли «визволителі». У нашому селі Шульганівка стояла якась частина Червоної армії. Та через деякий час пробивалася частина оточених німців і застала зненацька ту частину червоних. У паніці вояки залишили кулемет – стрічковий, на ніжках. Посередині села була яма в річці від бомби (навіть не пам’ятаю, хто її скинув, ту бомбу). А жінки взяли кулемет і кинули до тієї ями. Уже восени я дізнався, що там, в ямі, є кулемет.
Закликав свого сусіда Михайла Романіва і пішли ми його витягати. Хоча то була осінь і вода досить холодна, я роздягнувся і поліз діставати. Сусід не хотів лізти, то я сам поліз і якось насилу витяг кулемета. І так був промерз, що потім вдома ледве відігрівся. Принесли ми кулемет додому і наступного ж дня зайнялися чищенням. За день почистили, а ввечері пішли в поле пробувати.
Він у нас один раз вистрілив, а серії не дав. Принесли ми кулемета додому і наступного дня знову зайнялися чищенням. Почистили добре, тоді сусід і каже:
– Йдемо до мене і в криївці попробуємо.
Так ми й зробили – пішли до криївки. Криївка була з двох приміщень і, на моє щастя, перше досить вузьке, так що лягти не було як. Тому я вкляк на коліна і через отвір внизу направив дуло кулемета. А там, у криївці, перед тим перебували повстанці і залишили гранату. Я вистрілив і попав у гранату, граната вибухнула і мене через отвір ранило по ногах та в руку. Першу поміч надала сільська медсестра Марія Плецан. Однак без операції не можна було обійтися, тому нам порадили звернутися до лікарні. Пішла моя тітка, мамина сестра, Стефанія Пельвецька (родичів у мене не було) до Чорткова. У лікарні тоді був завідувачем головний лікар Довгалюк – людина добра і хороший спеціаліст.
Занесла йому тітка якогось когута і він сказав, щоб мене привозити. Як тільки я втрапив до лікарні, відразу був прооперований і Довгалюк навіть не розпитував мене, як так сталося, де я дістав поранення. Та тоді таких випадків було немало – багато траплялося поранених і енкаведистів, і сільських жителів, а поміж них бандерівців.
Після операції мене скоро виписали, бо лікарня на той час була переповнена. Вдома мені робили перев’язки підпільні медсестри, одна, як стало відомо вже за часів незалежності, була жителька села Біла Люся Кульба. Пролежав я зиму, а навесні 1945-го, ще й рана на руці добре не загоїлася, іду в повстанці. Бо як то так: війна скоро закінчиться, а я не буду учасником. На той час ходили такі чутки, що та імперія скоро розвалиться, що американці не допустять, аби комуна розширювалася. Це вселяло упевненість. Однак вийшло по-іншому. Через те багато молоді тоді пропало…
Євген ФЕДОРЦІВ,
політв’язень