Життя цієї нескореної жінки може слугувати взірцем для усіх нас. Свої молоді роки вона, як і багато тодішніх її побратимів- патріотів, поклала на вівтар свободи і майбутньої незалежності України. Вона любила Україну понад усе. Витримавши нелюдські випробування у таборах і катівнях, ця любов залишилась для неї однією-єдиною на все життя.
Про своє життя пані Софія написала книгу «Така моя доля», де описала таке важке, але правдиве, вольове життя, роки заслання, переслідування українців Борщева та мордування їх в Умані, боротьбу рідних за волю України.
Немає уже з нами цієї мужньої жінки. Але я встигла записати нашу розмову ще за її життя. Це було буквально за рік до смерті пані Софії. Ми розмовляли із Софією Михайлівною, про проведені роки у таборі «Абезь» під Воркутою, про те, як вдалося їй не зламатися і вижити…Пропоную вашій увазі цю розповідь.
«Енкаведисти закатували найкращих учнів Борщівської гімназії, серед яких була сестра мого майбутнього чоловіка Ганнуся Саган»
Коли Софія Михайлівна згадувала цю трагічну подію, на її очах бриніли сльози. Із Ганнусею Саган, або просто Нусею, як її усі називала, вона дружила в дитинстві. Ганнуся була старшою за неї на сім років, проте дівчата разом брали участь у постановках шкільних вистав, декламували вірші на свята, ходили до церкви.
До 1939 року в Борщеві було чотири навчальних заклади: українська «Рідна школа», яка містилася в Народному домі, польська і єврейська школи, гімназія. Після «визволення» усі ці заклади об`єднали в одну гімназію (нині це будівля загальноосвітньої школи № 3 у Борщеві). У випускному десятому класі гімназії тоді навчалися учні з Борщева і ближніх сіл. Своєю поведінкою, активною участю в громадському, релігійному та національному житті гімназисти були хорошим прикладом для ширшого кола молоді. Це добре бачили і розуміли представники тодішньої влади.
22 лютого 1941 року двадцять двох учнів гімназії по одному викликали до кабінету директора Максима Марунчака, де на них уже чекав енкаведист Дмитрук із міліцією. Всі вони були арештовані і вже ніколи не повернулися ні до школи, ні додому, де на них чекали згорьовані батьки.
Усіх арештованих відправили до Чортківської тюрми. Частину з них по-звірячому закатували там таки, а частину, ще навіть не засуджених, погнали пішки до Умані, де вони знайшли свій вічний спочинок 20 липня 1941 року.
Після цих арештів в гімназії був справжній траур. Не чути було на перервах співів пісень, як це зажди було раніше, не йшли вже діти організовано в одностроях до церкви.
Однак репресії більшовиків ще більше гуртували молодь Борщівщини до боротьби. Юнаки і дівчата масово почали вступати до лав повстанців проти існуючого режиму.
Зі своїм майбутнім чоловіком Теофілом Софія Саган познайомилася, коли працювала у військовому комісаріаті. Він походив із патріотичної родини. Батько його – Степан Саган був австрійським офіцером, прослужив 25 років у війську. Після поранення його демобілізували і відправили до Борщева будувати тютюново-ферментаційний завод. Згодом він став директором. Вдень виконував обов’язки на заводі, а ввечері в його хаті, у спеціально облаштованій кімнаті, збирались бойовики УПА та підпільники. Конспірація тривала недовго, позаяк «добрі люди» видали енкаведистам місце збору вояків. Теофіл утік, а Софію Саган заарештували наступного дня. Міліціонери знали, що молоді люди зустрічаються, тому допитувались у дівчини про Теофіла. Відпустили її лише тоді, коли дівчина пообіцяла, що повідомить про його приїзд. Звісно, цього вона не зробила б ніколи, але їй хотілося на волю, до коханого.
Дівчині сказали, що її хлопець у Золочеві, і вона, не вагаючись, поїхала до нього. Тут впродовж 1947-1949 років діяла організація студентської і шкільної молоді «Наша зміна», яку очолив Теофіл Саган (псевдо – «Тур»). Організація сповідувала ідеологічні засади ОУН, мала чітку структуру, програму вишколу, джерела надходження підпільної літератури. Свою діяльність поширювала на Львів, Золочів і Зборів.
У Золочеві молоді вирішили одружитися . До Борщева повернулися уже як подружжя.
Усього півтора місяця щасливого сімейного життя відміряла доля цим двом закоханим. Чи думали тоді, що чекає на них вдома? Таке навіть у страшному сні не могло наснитися. На початку червня діяльність організації «Наша зміна» було розкрито, і 3 червня 1949 року було арештовано усіх її членів, у тому числі і молоде подружжя Саганів. Теофіла засудили на 25, а Софію – на 10 років таборів.
Табір «Абезь», або «Прірва смерті»
Спочатку Софія Саган думала, що їх арешт – це просто якесь непорозуміння. Потримають трохи у камері, все з`ясують, і відпустять. На допитах у Львівській тюрмі вона трималася мужньо, навіть вказала у жорсткій формі воєнному прокурору, щоб не кричав на неї. А слідчому Примаку прямо заявила: « Чого ви радієте? Знайшли дітей, що бавилися у війну і висуваєте їм звинувачення?» Це дуже обурило слідчого. Із шухляди він витягнув учнівський зошит і кинув дівчині в обличчя зі словами: « На, читай, що ті діти пишуть про твого чоловіка. А ти кажеш – бавилися у війну…». Софія Михайлівна розуміла, що це звичайна провокація, тому мовчала.
Після Великодня 1950 року політв`язнів Львівських в`язниць почали готували до етапу. Виводили на велику площу, куди підганяли товарні вагони і заганяли по 50 осіб в один вагон, забивали дошками віконця. Понад тисячу українських каторжан везли у Сибір, Заполяр`я, на копальні, лісоповали…
Софія Саган подумки молила Бога про те, щоб опинитися в одному таборі зі своїм чоловіком. Але чоловіків з їх етапу повезли далі, жінок же згрузили у селищі Абезь, що на півночі Росії, у Республіці Комі. Тут знаходився один із найбільших післявоєнних санітарних таборів для політв`язнів-інвалідів, хворих і немічних. Потрапила туди, бо після року допитів і знущань у Львіській тюрмі стала інвалідом у 22 роки: захворіла на гіпертонію і порок серця. Та чи хтось зважав на хворобу молодої жінки? У сорокаградусний мороз Софія Михайлівна разом з іншими жінками, тягнула важкі бочки із нечистотами, влітку возила воду в їдальню.
– Якось я гуляла по території табору і до мене підійшов начальник управління всіх таборів, – пригадувала Софія Саган. – «Скажи, чи могли б ви поставити якусь українську виставу чи концерт? А то мені тут кажуть, що українці дуже сумують за своєю культурою, мовою…» Я остовпіла. Не пригадую, що я тоді відповіла. Але побігла в барак, розповіла це дівчатам і ми почали готувати Шевченківський вечір. Він вийшов на славу. Нас довго не відпускали зі сцени, аплодували. Цей концерт так сподобався в`язням, що ми ставили його кілька разів у своєму таборі. Пізніше я дізналася, що той начальник, який просив підготувати концерт, був українцем. Боже, де тільки не було нашого українського люду! Тут, на «зоні», ми були із цим наглядачем по різні боки барикад, але єднала нас ота материнська згадка про рідний край.
У травні 1956 року із Софії Саган зняли судимість. Та вона одразу не поїхала додому – чекала на висновок комісії по справі свого чоловіка. Таки дочекалася. І через два місяці вони вже разом збиралися в дорогу.
Та рідний край не зовсім тепло зустрічав таких, як вони. Довго Саганів не хотіли прописувати у рідному місті, важко було влаштуватися на роботу. Але минулося. Світ не без добрих людей. Життя помалу налагоджувалося. У них народилося троє дітей, і щастя, здається повернулося до них обличчям.
– Хочу ще розповісти про свою найкращу подругу молодості – художницю Марію Роженко, з якою я відбувала покарання у таборі в Абезі, – хвилюючись, продовжувала свою розповідь Софія Саган. – Той випадок, про який я розкажу, є прикладом людської жертовності, безкорисливості, благородності. Марія була такою і залишиться у моїй пам`яті навічно світлим Ангелом долі. ЇЇ вчинок врятував мені життя. Ми були з одного міста і тому здружилися. Наді мною нависла загроза розстрілу. Робота, яку примушували виконувати, була непосильною для мого ослабленого організму. Аби мене врятувати, Марія за одну ніч намалювала картину і віднесла її наглядачеві. Він змилостивився і перевів мене на легшу роботу. Той вчинок людяності, очевидно, вразив і його, розтопив холодне серце. Немає уже серед живих Марійки, але я завжди розповідаю молоді про цей епізод з мого життя і згадую її жертовність. Молюся за неї.
У 2011 році за вагомий внесок у відновлення історичної пам`яті про уродженців району, які загинули за волю України, активну громадську діяльність, рішенням Борщівської районної ради Софії Саган присвоєно звання «Почесний громадянин Борщівського району» і нагороджено пам`ятною відзнакою (орденом). Також у 2009 році жінка нагороджена Почесною грамотою кабінету міністрів, медалями «60 років УПА» та «100-річчя провідника ОУН Степана Бандери». А ще пані Софія довгі роки очолювала районну Спілку політв`язнів і репресованих, до останніх днів свого життя брала активну участь у громадському житті краю. Вічна пам`ять Вам, нескорена Софіє Саган!
Ірина Мадзій,
м. Борщів
фото авторки.
На фото: Софія Саган.