Сотвори собі свято
Щонайперше – для душі. Власної. А відтак – будь-чиєї, та неодмінно чутливої, здатної «уловлювати» прекрасне крізь призму націлених граней. Здається, так задекларували своє життєве кредо Тетяна та Михайло Витягловські – подружжя митців, що живе і творить неординарні взірці краси зовсім поруч з нами, на чортківських теренах. Зрештою, краса ніколи не була й не буває ординарною…
Тетяна та Михайло Витягловські – єдині на наших теренах і взагалі поміж мешканців провінційних містечок члени Національної спілки художників України. Їх імена добре знані в мистецькому світі: Тетяна професійно вправляється в текстилі, Михайлова стезя – модернова пластика в дереві. Їх творчість – справді високого карбу, з філософським підтекстом. Виставлялися не лише в Україні, а й у Німеччині, Польщі, США та ін. Та чи не найбільш поціновані ними оглядини їх творчості у місті Лева. Адже Львів – то їх студентська юність…
Розкрилля серця злинуло дуетом
Що ж за іменем Витягловських? Зазірнімо до їх творчої майстерні.
Здається, усталена істина: дерево живе, доки росте, п`є соки із землі. Виходить, не тільки: оживає й мертва деревина, втрапивши до рук Майстра. Гілки, зрізи стовбурів черешні, горіха, липи дістають друге життя під Михайловим різцем. І як звучать! Словесно не передаси кольорову гаму, а жаль. Бо вона – один із складників мовлення. Інша, чи й не важливіша, – прямолінійність форм. Промовистіша – то без сумніву.
Мистецтву художньої обробки дерева Михайло Витягловський навчався у Косівському технікумі народних промислів. Відтак – факультет «Інтер`єр та обладнання» Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер – Львівська академія мистецтв). Та жоден вуз таланту не додасть, не засіє Божої іскри, коли її немає від Творця. Скільки дипломованих митців губилося у вирі життя, осівши на мілину творення! «Найголовніше – самоудосконалення, постійне прагнення творчої самореалізації», – розмірковує Михайло, поринувши десь у глибину власних думок.
Схоже, він завжди у творчому пошуку. У внутрішньому, невидимому стороннім оком. Просто людина вміє бачити: у звичному, буденному угледіти якийсь філософський зміст і донести це бачення іншим. І все-таки, попри банальність, звідкіля беруться образи, сюжети? У відповідь Михайло усміхається: хіба ж можна пояснити непояснюване? Відчуте, пережите, побачене мимоволі спонукає на емоції – злість, сміх – і згодом «відкладається» в якихось творах. «Ангел, що після стрімкого лету втратив голову», «Гра в дурня на щиглі старими картами, або Червоні прагнуть взяти реванш». Багато робіт, може, й не соціальні, але пропущені крізь призму сьогодення і тому набрали соціального відтінку. Зрештою, чистим, тобто відірваним від життя, мистецтво бути й не може, інакше то – не мистецтво…
Композиція з двох предметів, переважають трикутники, вони ж символізують крила. Образ – «Окрилені почуттям». А ось прямі кути, їх багато. І якась відчайдушна розчахнутість в невідомість. Це – «Вікно до мого ангела». Надзвичайно великих розмірів яйце, – дерев`яне, відполіроване як слід. Як гадаєте, що воно символізує? Правильно, зародження життя. Ось і назва: «Трішечки тепла – і я народжусь». А ось уже суцільна тобі філософія: «Чорний квадрат, який від власної пихатості став кубом, а подившись в люстерко, настрашився». А ось цілковита несподіванка: «Несе дівка …в понеділок». Ще в одній скульптурі домінує обтічність форм. І – виразна гострота водночас. Розгадкою стає назва: «Мандрівник або подорожній». Автор композицій не надто охоче вдається до коментарів. Пояснює: це стилістика, не реалістичне мистецтво, котре передає усе, що бачимо…
Маленький Ермітаж у Заводському
Без сумніву: осягнути подібне власним рівнем світобачення спроможний не кожен. Ті ж, кому дано такий інтелект, не раз поціновували на персональних виставках подружжя й до сотні робіт. А загалом у майстерні Витягловських, такому собі маленькому Ермітажі в Заводському, їх десь утричі більше. Йдеться про роботи серйозні, виставкові.
Скажімо, про персональну виставку у Львові подружжя Витягловських мріяло давно. Властиво, й підстав до того було більш ніж достатньо: там, у місті Лева, визрівали, врунилися та галузилися їх мистецькі обдарування. У Львові митці, так би мовити, визрівали серцем. Через те львівські мотиви повсякчас присутні у творчості і Тетяни, й Михайла: у їх творчій майстерні – кілька чоловікових бачень виконаних в олії пейзажів старого міста зреалізовані засобом ручного ткацтва дружиною.
Той же богемний Львів, було, розкривав перед нашими земляками найбільший, найкращий, найпрестижніший виставковий зал у тамтешньому палаці мистецтв, де побувало чимало друзів Витягловських по творчому цеху, не менше – мистецтвознавців і просто шанувальників їх неординарного таланту. «Львів нас виховав і благословив», – мовить Тетяна. І недарма: підтвердження тому – їх участь у Міжнародних салонах.
Мрія виростає з плетива прагнень
Сказати, що Тетяна від народження художниця і ткаля – так ні. Серйозно захопилася цією справою вже студенткою, навчаючись на відділенні художнього ткацтва Вижницького училища прикладного та декоративного мистецтва. Була, щоправда, ще до того Бучацька дитяча художня школа. Проте там Таня тільки малювала. А пізніше захопилася ниткою і мистецтвом її мови. Після училища – відділення художнього текстилю Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, де доля поєднала її, Тетяну Слободян, з Михайлом Витягловським.
З ниток вона творить диво, запалює палітру кольорів. Колір домінує в її процесі творчості: ще в ескізі насамперед «осідає» колір, плями, а вже потім народжується сам малюнок. Іноді сюжет виникає в техніці творення, зважуючи на об`єм нитки. Колекція гобеленів, якщо так можна «охрестити» рукотворні дива Тетяни Витягловської, – справді унікальна. Кожна робота – згусток її душі. До того ж, з філософсько-романтичним забарвленням – «щоб кожен поціновував, що це створила жінка». Ось деякі назви робіт: «Силуети», «Розгублена», «Літній спокій», «Діалог». Ностальгійні нотки за Львовом – «Тривожні тіні покинутих осель», «Звична погода для старого міста», «Молодий контраст». А це – щось на грані високого філософствування: «Ідучи крізь віки», «Хвилини вчорашньої юності», «Приємний сон засмученого хлопця», «Пісня квітів, або Сестри, які ще не спізнали долі».
Та філософія філософією, а все ж байдужа до земної краси, нещира душею людина не зможе сотворити такого дива, «упіймати» такий розклад кольорів. Де побачила Тетяна подібне, як відчула? Запитуючи про це, плекаю потаємну надію почути хоча б міні-розповідь про справді казкове зеленими, квітковими принадами обійстя Слободянів-Витягловських у Заводському. Тетяна вдячно усміхається у відповідь: квіти, в яких кохається мама, дійсно знаходять відображення в її творчості. Крокуси, мальви показувала в роботах, одну навіть так нарекла – «Квіти надії»…
Намалюй мені диво
Працює над гобеленами Тетяна в основному під ніч, коли завершуються денні клопоти – на роботі, по господарству. Мені пощастило побачити, як на її ткацькому верстаті творилося наступне диво. Попередня або робоча назва – «Вечірній натюрморт». Роздивляюсь ескіз: глек, за ним – віконна рама, до якої зазирає місяць. Тут же, на столі, розкраяний навпіл хліб, десь віддалік – колосся. Над глеком – листок від соняха, а ось і він сам, символ доріддя. Он яблуко, теж символ, уже добробуту. Обіч усього – рушник. Робота над гобеленом надто кропітка, довготривала, адже все бажане слід завчасу «схопити» уявою. А що вже відтворити – то й слів немає. У хід іде й синтетика, і вовна, і акрил. Це Тетяна мовить про нитки. Усі вони потребують попереднього фарбування, бо де ж віднайти таку гаму кольорів – до сорока відтінків? Гобелен надто різниться від попереднього ескіза – засобом текстилю художниця намагається передати фактуру малюнка.
Танині філософські роботи різняться між собою не тільки гамою кольорів – сіро-сріблястою, золотисто-сонячною, чорно-червоною, а й засобом передачі думок. Одні з них – стилізовані постаті, сонячне проміння, дощ, веселка. Інші передають настрій не фігуративно, а через абстракції – плями, тональність. Як і властиво митцеві, котрий повсякчас самоудосконалюється. Має її творчість ще одне крило малюнок по шовку, батік. Й воно теж поціноване мистецькими колами.
Фанати, врятуйте світ!
Тетяна Витягловська не лише творить сама – вона ще й навчає композиції, живопису майбутніх митців у Заводській школі мистецтв. І щиро тішиться, що число дітлахів, охочих до малярства, більшає: «Добре, що пішла нова хвиля: батьки прагнуть долучати дітей до мистецтва».
Цікавлюся баченням Витягловськими, що ж таке поняття «художник» у їх розумінні: професія чи покликання? Напівжартома-напівсерйозно Михайло Витягловський стверджує, що в ідеалі ці поняття уособлюються воєдино. Звісно, коли лише професія, то вже неодмінно викочуються на обрій інші поняття: «ремісництво», «заробітчанство». На грані почутого й мовленого спливає на поверхню думок та слів інший постулат: у наш меркантильний, надто прагматичний час важкенько живеться митцям, людям від пензля, а не від гаманця. У підсумку Михайло видає «на гора» майже крилатий фразеологізм: «Немає епохи для поетів і художників, у будь-яку народжуються титани». І мусять вони, мовляв, пройти свою хресну дорогу. «Але ж їх страдницькі долі?» – намагаюсь заперечити. І чую філософське, мабуть, в унісон до стилю творчості: «Тим ціннішими вони є тепер для нас, нащадків. Візьміть для прикладу Ван Гога, візьміть Шевченка. А Рубенса не люблять, і Веласкеса теж, бо вони були придворними…».
Витягловські – у доброму розумінні фанати своєї справи. Майстри з великої літери. Люди, які жертовно (і в матеріальному плані теж, а може, й насамперед) творять красу. Ту красу, яка, як відомо, врятує (і вже рятує!) світ. Особливо тепер, коли він надто хиткий, ненадійний. Така місія – рятувати наші душі, сповнюючи їх Добром, Вірою, Взаєморозумінням, визначена митцям, подібним до Тетяни й Михайла, вже самим Творцем. Талант, вроджена вимогливість до своїх творів, надзвичайна працездатність поєдналися в цьому подружжі, чия творчість звучить розкриленим дуетом…
Анна Блаженко.