Гарна традиція є у моєму селі. Після святої вечері усі разом ідуть на цвинтар і несуть також вечерю, кладуть маленьку ялиночку і запалюють свічки. Коли померла моя мати, ми також ішли на цвинтар, який палав у світлі свічок. Клали ялинку, молилися, тихенько колядували і верталися додому.
Присвячую дорогому батькові
Спогад мого дитинства
Я дуже часто (далеко від рідного дому) згадую своє дитинство. І так хочеться хоч на хвильку стати маленькою і чекати Святого вечора і Різдва. Мені це свято особливе із всіх свят, які я дуже люблю і святкую.
Я згадую про Свят вечір і лину думкою в рідну домівку. Після усієї поробленої за день роботи, батько, святково вдягнений вносив у хату велику в’язку соломи, яку ми називали “дідух”. Нам, з молодшою моєю сестрою радості не було меж. Ми його розстеляли по підлозі, стелили рядно чи верітку і спали цілі свята. Стіл був застелений вишитим обрусом, під ним настелено пахучого сіна, на ньому стояла кутя. Біля печі стояла моя мила матуся і щасливо дивлячись на нас, усміхалася (цей красивий образ лиця, я запам’ятала на все життя). Батько вітався словами “Дай, Боже, добрий вечір” і ми разом йому відповідали “Дай, Боже, здоров’я”. Я ставала біля батька і теж віншувала свою милу родину “Сів хлопчик, на стовпчик, на дудочку грає, Ісусика вітає, дай, Боже, добрий вечір”, мені також відказували “Дай, Боже, здоров’я”.
Натішившись якусь мить дідухом, ми усі разом клякали до святої молитви, де кожен мав своє місце перед Святими образами. Після закінчення молитви щиро дякували Господу, що допоміг нам дочекати святої вечері і просили його ласки і помочі і до другого року. Батько запалював свічку, і ми сідали до вечері. Після вечері хрестилися, дякуючи ще раз Господу, і тішилися чудовою ялинкою, яка у нас була кожного року разом із стаєнкою-вертепом з новонародженим дитятком і пастушками. Колядували колядки, які батько вчив нас незадовго до свята, їх я пам’ятаю і зараз.
На столі залишали пшеницю і ложку аж до ранку, це була вечеря для померших.
Гарна традиція є у моєму селі. Після святої вечері усі разом ідуть на цвинтар і несуть також вечерю, кладуть маленьку ялиночку і запалюють свічки. Коли померла моя мати, ми також ішли на цвинтар, який палав у світлі свічок. Клали ялинку, молилися, тихенько колядували і верталися додому.
Дуже часто до нашої хати сходилися сусіди на вечорниці. Матуся моя дуже гарно вишивала, і в нас завше було багато жінок. Вони шили, співали побожних пісень, розказували і згадували минуле. Біля батька збирався гурт чоловіків, які згадували війну, свої життєві дороги, інколи розказували і небилиці, які ми з сестрою дуже любили. Найчастіше я була біля мами, вчилася молитви, вишивання, заслуховувалася в різні оповіді, які ще тоді, мені хотілося викласти на папір. Найулюбленішою темою для мене було слово про Господа Бога, про тяжке терпіння Ісуса Христа. Я пам’ятаю Катехизм, який був у нашому домі, навіть сторінки, де були малюнки. Я читала і перечитувала багато разів його і завше гірко плакала, жаліючи Господа. В моїй уяві змальовувався образ Господній, який я зараз відтворюю у своїй творчості. Ми ніколи не лягали спати, щоб не мовити молитву до святого образа.
Після цвинтаря збиралися чоловіки і йшли з колядою по цілому селу. Спочатку заходили до священика, якого в селі моєму шанували і любили. Ми лягали спати, бо досвідком треба було йти до Святої Церкви на Різдвяну Службу Божу. Як я любила той для мене блаженний час. У Святому Храмі я відчувала сильну насолоду і любов, вдивляючись в образ Божий, і схилялася, щоб ніхто не бачив, тихенько плакала, а очима цілувала Ісуса Христа, по ногах і руках якого стікала кров, Мені так завжди хотілося доторкнутися до цього болючого місця своїми руками. Але образи висіли високо, і я не могла доторкнутися до них. Ця палка і щира любов до Господа іде зі мною кожного дня через усе моє життя.
Після Служби Божої ми поверталися додому. Колядували, ходили в гості. На третій день свят до нас приходила родина і віншувала з його іменинами.
Кожного святого вечора я згадую цю святкову вечерю і лину в своє село і дитинство, в свою милу і рідну домівку, найдорожчу для мене Святу Церкву, і освітлений свічками вічний спочинок моєї молодої матері.
Пригадую і Новий рік, як збиралася і ходила Маланка, як ми розсівали зерно на щастя і добро у кожній хаті.
Другий Святий вечір був для нас, дівчат, особливим. Особливим тому, що ми ходили щедрувати. У моєму селі так заведено, що з колядою ідуть чоловіки, а з щедрівкою жінки. Як і першого вечора, після усіх справ збиралося пару дівчат і ми йшли до сусідів і родини на щедрівки. Ранком, як завше, ішли на Святкову Літургію до Божого Храму.
Після Різдва, я дуже чекала Великодних свят. Їх чекали усі люди, а особливо діти.
Більшість свята випадали у весняний час, коли уже цвіли сади і солодко розносився запах пасок і цвіту по всьому великому селу. Моє село поділене на Старий і Новий Вербів, є також два хутори.
Мені розповідала покійна моя бабуся, коли я ще була маленькою, що на місці Нового села був густий болотяний ліс. Село було невелике, але під лісом стояла гарна церква, яку люди дуже любили. Одного разу, а було це в неділю, у селі гуляли весілля. Священик якраз давав шлюб і благословення молодій парі, всі хто тільки міг були у церкві. В цей час до села увірвалася зграя татар. Страшний крик і плач вчинився у Божому домі. Молодого вони вбили, а молода з розпачем кинулася до дверей. Силою двері відчинилися і вона побігла у ліс. Недалеко пробігла. Між деревами впав її віночок і відрубана шаблею голова. Понині це місце називається Ганина долина, в честь дівчини, яку звали Ганною. Казала бабуся, що кожного року сходять там квіти у вигляді віночка.
Після нападу татарів багато людей повтікали у ліс. Поволі вирубували його і висушували непрохідні болота. Розпочалося будівництво нового села. Тепер — це велике і багате село з новими магазинами, школою, гарною церквою і працьовитими та побожними людьми. Через усе село протікає потік, який був колись засаджений густими вербами, тепер їх уже немає, мабуть від цього і походить назва мого рідного села Вербів.
Цілий тиждень перед Великоднем ми йшли до церкви. Для мене в дитинстві це була найбільша насолода. Я йшла з батьками і бабусею на поклони, страсти, до плащаниці, у суботу — на Божий гріб.
Раннього ранку, ми одягалися у все святкове, в нашому домі так було заведено, щоб кожного року до Великодня мати нову річ, батько брав гарно вбраного кошика з усілякими ласощами, накритого вишитим рушником, де красувалися вишиті слова “Христос Воскрес”. Ми всі разом поважно, якось урочисто виходили за браму і йшли центральною дорогою до Святої Церкви. З усього села сходилися люди, віталися, підходили одні до одних і заходили на подвір’я церкви. Клали кошики і йшли, щоб помилитися і взяти участь у святковій Службі Божій та виносу плащаниці. Після того всі виходили на подвір’я, де відбувалося освячення пасок. Мелодійно дзвонили дзвони. Сходило весняне сонечко, кидаючи теплі проміння на людей, всміхалося голубе небо і приймало щирі молитви і дяку Всевишньому.
Після посвячення усі розходилися до своїх домівок. Я любувалася людською красою, українським одягом, гарними вишиваними рушниками, багатими кошиками і різнокольоровими хустками. Все це згадкою залишилося у моєму житті.
Заходили в хату промовляючи дорогі слова “Христос Воскрес”, молилися і сідали до сніданку. Батько благословив багатий стіл, дякував Господу Богу, що ми усі дочекали разом поснідати в цей урочистий день і давав нам по кусочку свяченого яйця, смак якого відчуваю і зараз.
Після обіду всі люди збиралися біля Святої Церкви. Відправлялася Вечірня, і до пізньої ночі виводили гаївку. Два наступні дні після Служби Божої священик відправляв на гробах, а вечером знову допізна лунала гаївка.
Я ось уже кілька років стараюся приїхати у рідне село на Великодні свята. Приїжджаю з дочкою і зятем і своєю маленькою любою внучкою Наталочкою. Я приїжджаю, щоб побути у Святій, дорогій для мене церкві, покуштувати свяченого яйця з рук свого доброго батька і побути на відправі на могилі матері. Хочу щиро і сердечно подякувати своєму дорогому батькові за всю його доброту і щирість серця, за вірне слово Боже, за любов, яку я зуміла пронести через своє життя до Господа Бога і Святої Церкви. Низько вклонитися людині, яка нам замінила матір і з усією добротою ставилася до нас, бажаючи тільки добра і гаразду, сказати тепло: дякую Вам, мамо, за все, що зробили і робите Ви, а найбільше за батька, якому Ви стали доброю порадницею, гарною і вмілою господинею, щирим другом, зуміли ділити ось уже багато років з ним усі свої болі, радості і тривоги. Щастя Вам, хай будуть благословенними всі дні Вашого довгого життя. Благословення Вам у рідну хату.
Я лину думками кожного разу у своє рідне село, а найбільше на свята. Чи то на Андрея, де ми уже дорослими Дівчатами збиралися і ворожили, вгадуючи свою дівоцьку Долю, чи на Святого Миколая коли так чекали гостинця. Батько мій — людина великої доброти і побожності, завше робив для нас усі свята пам’ятними і дорогими, що залишилися для мене і по нині. Він перебирався на Миколая, робив довгу бороду, брав у руки палицю, натягав кожуха і приходив у хату. Ми чемно стояли, відповідали на всі запитання Святого Миколая і обов’язково промовляли молитву. За це отримували подарунки (маленькі спечені миколайчики, які ми дуже любили і смакували). Дякували Миколаю і запрошували його на другий рік прийти ще. Через пару хвилин заходив до хати наш батько. Ми йому розказували все, що запитував нас Миколай, і показували гостинці. Батько садив нас на коліна і цілував, хвалив, що ми гарні діти.
В пам’яті моїй збереглося і святкування Зелених Свят, де після Служби Божої освячувалося різне зілля, яке тримали в хатах і використовували його коли помирала людина, клали біля голови покійного, і розносився запах м’яти чи чебрецю що змішувався з горінням свічок.
Дуже маленькою я любила празник, який святкують мої земляки на Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня кожного року. Мені дуже подобалося, коли все було приготовлене до цього дня, відновлено, побілено. Усі разом ми йшли на святкову Службу Божу, а після неї біля церкви зустрічали свою родину, гостей і поверталися додому і сідали за багаті пишні столи. Мій батько уродженець села Поточани цього ж таки Бережанського району. Його сестри і брат з своїми родинами фірою приїжджали до нас на празник. Яке то було щастя. Дуже гарна і мила родина батькова, я їх усіх дуже люблю і щиро поважаю. Вони привозили нам гостинці, розпитували нас, чи ми слухняні, і сідали до столу. А ми, дітлахи гасали до пізньої ночі біля ставка, по горах, тішилися святами і празником. Потім прощалися, цілувалися усі і нас запрошували до себе у гості, де ми з батьком багато разів були. Пам’ять людська, жива пам’ять, яка приносить задоволення, смуток і радість людського життя.
Село моє рідне, я завжди буду линути в думках і насправді до порога батьківської хати, до своїх добрих і працьовитих односельчан, до рідної і ніколи незабутньої Святої Церкви з її добрим і шанованим парохом о. Михайлом Немелівським, до всього рідного і до болю знайомого. Я горджуся своїм селом, люблю його і низько кланяюсь Вам, мої шановні і милі односельчани.
Ганна Гультай (1994)