Перечитуючи мемуари воєначальників, політиків, класиків літератури, не всьому сказаному віриш. Усі вони виставляють себе безгрішними, всі їхні дії були виваженими, обдуманими, безпомилковими. Якщо й траплялись якісь “проколи”, то не з їхньої вини. Я не політик, не воєначальник, не лауреат, не, не, не. Тому в своєму житті наробив чимало дурниць, за які сьогодні соромно. Розповім дві історії про моє перебування в УПА.
Підстрелили свого
Після розпуску сотні ГУКА я опинився в боївці Голуба. Не знаю чому, але ми не підпорядковувались вищому командуванню, районному проводові ОУН, не користувались повстанським зв’язком, а лишень час від часу зустрічались з окружним реферантом пропаганди Кіндратом Грицаком, що мав псевдо БІР. Цей освічений і вродливий парубок, який закінчив військову школу в польській армії, забезпечував нас літературою, усними порадами, був він, як і всі п’ятеро боївкарів, із села Мізюринці. Зізнаюсь, що хлопці з боївки “Славка”, “Мухи”, “Па- зінського”, “Карого”, що діяли тоді у Дедеркальському районі, жартома називали нашу боївку “дитсадком”. Підставою було те, що Кармелюкові виповнилося п’ятнадцять років. Стрісі – шістнадцять, Воронові – сімнадцять, мені – вісімнадцять, а Голубові – дев’ятнадцять.
За намовою Стріхи ми стали виходити на Ямпільський шлях. До лісу – три кілометри полем. У разі невдачі не було де заховатись. Перешкоджало ще й те, що на широкому, 50-метровому, шляху завжди було повно пастухів з худобою, і як ми не намагались замаскуватися у збіжжі чи кущах ліщини, дітлашня нас виявляла. Почали ми виглядати “страпаїв”; проїжджали машини, але в кабінах були цивільні водії, в кузовах – зерно, цегла, цемент, дошки, і ми їх не чіпали. Тільки четвертого дня дочекались “страпайні”. З боку Кременця виднілась автомашина, в кузові якої були солдати. Коли вона порівнялась з нами, відкрили вогонь. Машина різко звернула вбік і перекинулась. Ми підбігли і швидко розправились зі “страпаями”, що ще дихали. Вбитих було вісім солдатів, два офіцери і… важко поранений хлопець Євген Станчук, родом із с.Татаринців. Навчався хлопець у Кременецькому педучилищі, вирішив поїхати додому по харчі, попросився на цю військову машину, бо в той час автобуси ще не курсували, і потрапив під наш вогонь. Лишилось проїхати сто метрів до роздоріжжя Дедеркали-Ланівці, зійти і йти 2 км додому. До тієї халепи з кабіни вибрався неушкоджений шофер і дружина пана Яворського, начальника Дедеркальського МГБ, з малим синочком. Жінка впала перед нами навколішки і залементувала: “Не убівайтє нас, пожалєйтє хоть ребьонка!”
– Ніхто вас не збирається вбивати, – відповів “Голуб”, ми не такі кровопивці, як ваш чоловік. В жінки був великий білий шарф, ми ним перев’язали рану Євгенові, зупинили дядька з возом, що, на щастя, нагодився, і попросили завезти всіх до Дедеркал. Євгена вилікували, закінчив педучилище, вчителював. Коли він повернувся, ми його відвідали вдома і попросили вибачення:
– Вибач, друже, ми тебе не помітили серед солдатів.
– Щоб вам повилазило! – сердився хлопець.
Замах не вдався
Коли боївка СБ Баняка почала мордувати зовсім невинних людей, навіть маленьких діточок, виникла небезпідставна підозра, що це більшовицькі провокатори, навербовані з місцевих мешканців, і районний провідник ОУН Муха дав наказ її знищити. Знищив, але не всіх. Командир боївки Баняк вирвався і опинився в Дедеркальському МДБ з погонами майора під справжнім прізвищем Стрєльцов, його найближчий помічник Ґедзь.
– Федір Лавренюк – у Кременецькому МДБ в чині старшини. Оскільки Ґедзь був родом із мого рідного села, то командир боївки Голуб доручив мені його знищити. Дізнавшись від мізюринецьких хлопців, що навчались у Кременецькому медучилищі, де квартирував цей запроданець, я вирушив на операцію. То була дурниця, але й тоді я вважав це геройством. Взявши за пазуху пістолет, у кишеню – гранату, вийшов удосвіта на дорогу, що веде з Великих Загаєць до Катеринівки, а далі до Кременця, попросився до дядька на фіру, що віз до Кременця конопляне прядиво в так званий “Заготльон”, і без перешкод добрався до міста. Ґедзь квартирував у свого родича, теж родом із Мізюринців, Тимофія Лавренюка, що, виказавши криївку з двома повстанцями, утік до Кременця, де в нагороду поставили його завідувати райфінвідділом, а згодом – суддею в Дедеркалах. Навпроти будинку, де мешкав Ґедзь, у маленькому скверику завжди стояла бочка з пивом і товпилось багато охочих тамувати спрагу, бо кременецьке пиво вважалося кращим в області. Знайшовши вільне місце на лавчині, я всівся і спостерігав за будинком. Помешкання було старе (стоїть і досі на вишневецькій рогатці), багатоквартирне, сюди-туди вешталися жильці, але Ґедзя не бачив. Вже після обіду продавщиця пива зв нулася до мене:
– Ти, хлопче, мабуть, студент маєш грошей на пиво, дам тобі безплатно гальбу.
Випивши жадібно трунок, запитав:
– А ви часом не знаєте, чи в цьому будинку може хтось взяти на квартиру?
– Знаю, хлопче, всіх мешканців. Тісно там, навіть завфінвідцілом випрова свого квартиранта.
– Якого квартиранта? Теж студента?
– Якого там студента! Бандерівської есбіста, що здався, свого родича.
– І куди він подався, нещасний?
– Дали казьонну квартиру біля тюрми.
Почувшвши таку інформацію, подав “додому”. Пішачком. Минув Великі Фільварки, тепер Плоске (перейменували комуністи), Рибчу. Оглянувся – доганяє мене фіра, а на фірі тільки старий фірман і череватий ігумен Малозагаєцького монастиря.
– Підвезіть, дядечку, студента, бо ноги заболіли.
Нуль уваги. Під горбочок віз стишив хід, і я спритненько вискочив на нього і всівся посередині.
– Стой! – скомандував ігумен.
Фірман зупинив коней.
– Слєзай, негодяй! – крикнув до мене ігумен.
Сиджу, як квочка.
– Застав єго слєзть! – крикнув ігумен фірманові.
Дядько повернув батога і скомандував:
– Злазь, паршивцю, бо дістанеш матні!
Діватись нікуди, виймаю з-за пазу пістоль і заявляю:
– Або поїдемо утрьох, або я сам.
Вйо! У Загайцях я зліз, подякував і чув напутнє слово:
– Йди до чорта.
Андрій Б0Б’ЮК,
Лановецький район