Сьогодні, 1 січня, виповнюється 104 роки з Дня народження Провідника Організації Українських Націоналістів Степана Бандери – однієї з найяскравіших постатей української історії ХХ століття.
Всі ми неодноразово чули слово «бандерівець». Хтось вимовляє його з пошаною, хтось вимовляє, ніби плює: «бендеравец!». Всім нам вже набридли нескінченні і беззмістовні лайки-суперечки навколо питання про визнання Степана Бандери і бандерівського руху. І це не дивно, бо суперечки з історичних питань сьогодні інспіруються політиками – виключно з метою самопіару. Все, що попадає в руки нинішніх «народних обранців», дуже швидко брудниться і починає викликати огиду з санітарно-гігієнічної точки зору. Якщо ми дійсно хочемо в чомусь розібратися, слід думати своєю головоюі ,звертати увагу на реальні історичні факти.
ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ УКРАЇНІ
«Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії» – такими словами починається автобіографія Степана Бандери. Батько Бандери був священником і добре дбав про освіту сина: відучившись у Стрийській гімназії, Степан Бандера планував виїхати у Чехо-Словачину для навчання в Українській Господарській Академії у Подебрадах. Але польська влада відмовила йому – «під поляками» український патріотизм, яким вирізнявся Бандера, тільки ускладнював життя.
Дитинство Бандери було важким – Галичина потерпала від воєн та польских репресій. «Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами» – згадував Бандера в автобіографії.
Коли на початку 1929 р. було створено ОУН – Організацію Українських Націоналістів – Бандера одразу вступив в організацію. Виявивши організаторські та лідерські здібності, в 1932 р. Бандера став заступником Крайового Провідника і референтом пропаганди на Західно-Українських землях. А вже в червні 1933 р. на берлінській конференції ОУН Бандеру обрали Крайовим Провідником ОУН.
Бандера ніколи не був «кабінетним лідером» і брав активну участь в практичній діяльності ОУН. Так, в 1933 р. Бандера особисто спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти полонізації українських шкіл. В 1934 р. він підготував замах на міністра закордонних справ Польщі Пєрацького – одного з найзапекліших україноненависників.
Активна діяльність ОУН дуже сильно налякала польську адміністрацію. В червні 1934 р. польська влада заарештувала Бандеру -його було засуджено до смертної кари, але потім вирок змінили на довічне ув’язнення. З польської тюрми «Святий Хрест» Бандеру визволила… війна. Після розвалу Польської держави у 1939 році він вийшов на волю і одразу включився у боротьбу за Україну.
На той час в ОУН сформувалися дві течії: одні були налаштовані на співпрацю з німцями, а інші виступали за боротьбу як зі Сталіним, так і з Гітлером – за Незалежну Українську Державу. Пронімецьки налаштовану фракцію очолив Андрій Мельник, а прибічників боротьби на два фронти – проти Сталіна і Гітлера- очолив Степан Бандера. Все це призвело до розколу ОУН на ОУН (М) і ОУН (Б) – «мельниківців» та «бандерівців».
30 червня 1941 р. ОУН (Б) проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави. Німецька окупаційна адміністрація одразу заарештувала Бандеру і ще кілька його соратників і поставила ультиматум: або ви скасовуєте Акт відновлення Української Держави, або ви загинете. Бандера і його соратники вибрали останнє. Їх відправили до концтабору Закзегаузен. Щоби морально зламати Бандеру, нацисти схопили і вбили в Освенцимі двох його рідних братів…
Бандері довелося жити в іміграції. Там його було обрано Головою проводу Закордонних Частин ОУН. Німцям не вдалося зламати дух Бандери: навіть в іміграції він продовжував активну діяльність: намагався досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном, налагоджував зв’язки з націоналістичним підпіллям в Україні, допомагав розбудовувати нелегальну мережу ОУН. Продуктивна діяльність Бандери непокоїла радянське керівництво – радянські спецслужби буквально полювали за ним. В 1959 р. у Мюнхені агент КДБ Сташинський убив Бандеру…
Ім’я Степана Бандери на завжди увійшло в історію українського визвольного руху. Талановитий організатор і принциповий лідер, він явив собою живий приклад, як слід боротися і як слід жити. В той час, коли одні хотіли іти «під Сталіна», а другі марили рівноправним союзом з Гітлером, Степан Бандера проголосив війну обом диктаторам – війну за Українську Соборну Самостійну Державу.
ЗА ВИЗНАННЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ!
Визначення пантеону національних героїв – внутрішня справа будь-якої нації. Природньо, що одні і ті ж особистості, події, явища часто набувають протилежних оцінок з боку різних націй. В середовищі європейських націй вже давно існує дистанція взаємоповаги. Вона полягає в тому, що за іншими народами визнається право на незалежну оцінку історичних подій. В той же час, розвинені нації визнають за собою право на власний погляд на історію.
Ми, українці, маємо визнавати право на власну оцінку бандерівського руху за всіми народами світу: росіянами, поляками, білорусами. В той же час, ми повинні усвідомлювати і своє право на власну оцінку нашої історії. Це не тільки наше право, а і наш національний обов’язок – обов’язок перед самими собою.
Втім, оцінка Бандери є неоднозначною і всередині української нації. Для одних Бандера – герой, для інших «фашистський поплічник»… Чому так різняться оцінки однієї особи?
Відповідь проста. Відомо, що дискусії навколо найгостріших питань активізуються у передвибочий період. У вищіх ешелонах влади постійно точиться боротьба між трьома політико-економічними кланами: київським, донецьким і дніпропетровським. Для структурування електорального поля і мобілізації виборців ці клани використовують різні прийоми маніпуляції масовою свідомістю. Апеляція до «історичної пам’яті» є одним із таких прийомів. Діяння минулих поколінь раз по раз стають розмінною монетою в політичних іграх.
Сьогодні перед українською нацією – перед кожним з нас – стоїть питання: чи буде створено дійсно самостійну і соборну Українську Державу, чи українці так і залишаться другорядною нацією – вассалом Москви, Брюселя чи Вашінгтона. Таке саме питання стояло і перед бандерівцями. І за ними не було держави «Україна», яка вже є у нас з вами. Вони почали свою боротьбу з нуля, спираючись тільки на власні сили, бо ні Гітлеру, ні Сталіну, ні «союзникам» не була потрібна українська держава. Але вони все одно стали до боротьби – боротьби за наше з вами майбутнє.
Прес-служба ГІ « Права Справа»