Отець Іван (Гуня) – священик греко-католицької церкви, живе у Тернополі. Правда, останнім часом він більше живе у дорозі. Він возить допомогу українським військовим на сході. Приїздить в першу чергу як священик – привозить ікони, намети, в яких можна облаштувати каплички, спілкується з бійцями. А також о.Іван допомагає волонтерам доправляти гуманітарний вантаж, розшукувати необхідні речі для солдат. Він не вперше бачить війну, Іван Гуня пройшов Афганістан. Каже,що сьогоднішній конфлікт в Україні – значно жорстокіший. Проте має поради, як допомогти суспільству впоратися із наслідками війни.
Ми познайомилися під час чергової відправки вантажу в зону АТО. Виїждждали із Дніпропетровська пізно ввечері. О 3 ночі приїхали на базу, де планували ночувати. А вже о 7 ранку зустрілися на порозі повні сил, аби о 8 отець Іван відслужив літургію в місцевому храмі. Каже, служби проводить щодня, незалежно від того, в якому місті перебуває.
Тут у храмі із ним відслужив священик із Донецька. Просить, його не знімати і не називати, бо вже неодноразово потрапляв у полон до донецьких терористів. Попри це не припиняє свої поїздки до столиці Донбасу і проводить там богослужіння. Його церква потрапила під обстріли бойовиків. Але священик не втрачає оптимізму: «Молю Бога, щоби дощ не йшов, бо там все без вікон, позаливає», – жартує.
Ще один колега о.Івана потрапив у полон під Амвросіївкою. Терористи понад тиждень тримають його, сподіваючись обміняти на своїх.
Чому терористи захоплюють в полон українських священиків отець Іван пояснює так: «Ідеологічно їх так налаштовують, що у всьому винна Америка. А греко-католики зв’язані з Римом, відповідно, вважають, що це якісь агенти Заходу. Це така стара КГБістська пісня».
Священик для військових, як психолог, прагне допомогти їм бачити майбутнє, а не лише смерті й розруху. А як людина цивільна, він може прокладати місточок між покаліченими солдатськими душами та сподіваннями суспільства, яке на них чекає. Він вважає, що в армії замало уваги приділяється внутрішньому стану військових.
Після спілкування із солдатами о.Іван поділився своїми думками та порадами, що суспільство може зробити для українських вояків.
«Війна є війною. Але мені здається, що у нас не звертають уваги на внутрішній стан вояка. Він робить свою роботу, робить все, що треба. Але він хоче відчути десь доброти, теплоти. Він знайде це вдома, йому ніхто в армії не буде казати: «Синочку, дитинко». Бо це є армія. Тим більше зараз війна.
Вони всі змучені. Офіцер навіть не хоче говорити. Кожен день обстріли, йому не до того, щоби говорити. А солдати, і він сам, можливо, хочуть поговорити. Їм бракує відкриття душі. Мені здається, зараз потрібно, щоби в армії звернули на це увагу. Чи це будуть капелани, чи це просто волонтери приїдуть, чи якісь військові, але зі сторони, щоби людина могла виговоритися, відчути себе людьми.
Звичайно треба, щоби їхні батьки, дружини, наречені, зрозуміли той стан, бо вони так само зраняться. Вони чекають їх і хочуть всю теплоту на них вилити, але не знають, що рідні їхні будуть мати страшенний депресивний стан. Між ними може створитися стіна.
Дуже важливо допомагати розуміти нашому суспільству, що ми всі живемо в стані війни. І тому маємо навчитися правильно на це реагувати.
Сьогоднішня війна є дуже жорстока в Україні. Вона не має аналогів. По-перше це на своїй землі. По-друге, це кожноденні обстріли, це обстріли «Градом», це жорстокість з боку обколених, накачаних тих сепаратистів, які проявляють крайню її особливо чомусь до мирних людей.
[Коли сам повернувся з Афганістану] у мене все боліло, я не знав, що зі мною робиться. Шлунок болів, голова боліла… Ходив до лікарів, лікарі щось лікували, нічого не допомагало. Проблема була не в тому, що у мене шлунок болів, бо він у мене болів, а що я був у стані глибокої депресії. Мене ніхто не розумів, не міг сприймати. Я не розумів, як маю поводитися. Бо суспільство є не таким, яким я хотів би щоби воно було. Там було все, чітко, чесно, правильно, справедливо. А тут кругом брехня. І ти не розумієш, чи бити це все, сваритися, стріляти, як дати цьому раду.
Наші вояки фактично продовжують те, за що ми боролися на Майдані. Вони продовжують боротися більш жорсткій формі, коли вже використовується зброя. І тут важливо, щоби суспільство ці цінності утверджувало, щоби викорінювало усе це зло проти якого боролися: корупція, несправедливість, брехня, хитрості, підкупництво.
Ми не зможемо допомогти нашим воякам вийти з тої депресії, і повернутися до нормального стану, доки ми суспільство не створимо таким, яким воно має бути. Внутрішньо ми маємо позбутися ненависті, агресії, злоби, позбутися всякої несправедливості і нечесності та максимально вимагати від нас самих, і тих, що є біля нас, такого чистого суспільства, за яке боролися на Майдані.
Людина, яка бачить смерть, вона не може вже байдуже ставитися до такого життя мізерного, нечесного. Людина хоче, щоби життя було життям – правдивим, добрим і світлим.
Те, на що я орієнтуюся, що Бог їх любить. Я хочу, щоби кожен солдат, з яким я можу зустрітися, говорити з ним про будь-що, не має значення, але я намагаюся завжди допомогти цьому воякові мислення повернути з того нещастя війни, агресії і депресії на те, за що варто боротися, що ця боротьба є важлива, – але тоді, коли вони борються світло: за мир, добро, цінності.
Справа є не в тому, щоб бути на війні, а справа в тому, щоби робити спільну справу. Вони на передовій борються в один спосіб, а ми собі маємо – у свій. Скільки ще є несправедливості, нечесності, корупція. Хлопці воюють, боряться, а тут немає кому порядок навести?
Є в Тернополі хлопець, поранений був на Майдані. Йому прострелили ногу, він не може бути військовозобов’язаним. Йому так боляче від того, що він не може бути з друзями на передовій, що він не може ні з ким про це говорити. Але він стільки робить роботи, щоби забезпечити їх на передовій. Він з ранку до вечора постійно на телефоні, шукає амуніцію і різні речі, які потрібні. Він став стержнем, навколо якого всі крутяться, щоби допомогти. Це теж хтось мусить робити, бо не можуть бути всі на передовій.
Бо це саме легше зробити когось героєм, а самим умити руки і нічим більше не займатися. Тому якщо є можливість побувати в АТО, то не задля того, щоби хтось тебе рахував героєм, або боронь Боже, щоб ти сам себе рахував героєм. А щоби відчути правду і мати силу за неї боротися.
Кожна моя поїздка на Схід це такий великий приплив енергії, сили відстоювати правду, молотися за цю правду, жити задля цієї правди і взагалі жити, щоби ця правда була. Знаходиться зміст життя».
Зоя КРАСОВСЬКА
http://dniprograd.org/