Чортківчанина Володимира Погорецького, поета, письменника, громадського діяча широкому загалу особливо представляти не треба. Його ім`я є відомим в мистецьких колах, адже пан Володимир – автор п`яти книг, редактор журналів «Золота пектораль» і «Золота Пектораль плюс. Нові імена», літературного альманаху “Сонячне гроно”, організатор багатьох літературних заходів, має низку престижних нагород. Завдяки старанням цієї людини, закоханої у слово, невеличке містечко Чортків здобуло славу літературної столиці Тернопільщини, адже фестиваль українського художнього слова «Словія-2013», що відбувся нещодавно тут, зібрав у своє гроно найвідоміші поетичні і письменницькі імена.
Давно вже хотілося розповісти читачам про цю людину. І ось нещодавно ми таки зустрілися і поговорили про життя, творчість і найболючішу сторінку його життя – Афганістан. Володимир Антонович подарував мені свою повість «Афганський синдром», яку я прочитала на одному подиху. Десь у книзі знайшла міркування автора, де він переймається тим, що мало написано про цю війну документалістики, спогадів солдатів, а це, мовляв, неправильно. Тому напередодні річниці – 25-річчя з дня виведення військ із Афганістану пропоную читачам разом погортати сторінки повісті, щоб почути із перших вуст про усі жахіття тієї безглуздої бійні.
Повість «Афганський синдром» є невеликою за обсягом, всього 95 сторінок. Але глибина міркувань, бажання розповісти правду, а не завуальовану і підсолоджену брехню, проглядається у кожному слові. І від тієї правди стає моторошно на душі. Мимоволі запитуєш себе: а якби тобі отак два роки Афгану, витримав би? І сам собі даєш відповідь: та не дай, Боже, нікому більше такого…
Спогади з війни завжди гіркі, як пам`ять про тих, хто поліг серед розпечених сонцем долин і непролазних гір.
«Не збагну й досі: за що і за кого проливали ми свою невинну кров там, в Афганістані? А крові нашої і сліз пролито цілі ріки. Хто понесе за це відповідальність? Хто спокутує усі гріхи? Одна справа – жертвувати життям за свободу і незалежність своєї Батьківщини, а зовсім інша – гинути на чужині, у неоголошених локальних війнах».
Як і кожен випускник школи, юний Володя, мріяв відслужити в армії. У сільських парубків села Полівців, звідки він родом, була переконлива думка: не може називатися чоловіком той, хто не служив у війську. Це якась шмата, а не чоловік. Тож коли отримав повістку до армії – зрадів. Тільки бабця, передчуваючи біду, дала онукові як оберіг медальйончик із зображенням Матері Божої і наказала молитися у скруті. Саме цей медальйон, переконаний мій співрозмовник, і зберіг йому життя у тому пеклі. Тоді, коли на його очах гинули молоді товариші, склав обітницю собі і Богові, що як повернеться додому живий, то стане священиком і побудує церкву. Обітницю він виконав: закінчив Богословський інститут, хоча священиком так і не став через певні переконання, і церкву почав будувати. А коли і там почались перешкоди, взявся за спорудження меморіалу пам`яті полеглим на афганській війні землякам. Поблизу моста у центрі міста подорожніх зустрічає Богородиця, яка покриває Своїм Oмофором пораненого солдата – воїна-«афганця». Поруч збудовано і величну каплицю.
«Смерті в Афгані я не боявся, боявся лише втрапити «духам» у руки живим. Бо як спіймають, то випечуть п`ятикутну зірку на грудях або відріжуть усе, що можна відрізати у людському тілі, й залишать шакалам на поживу.» « Афган…Афган… Солдатські біль і тривога, свинцеве сонце на крутих поворотах життя. Тодішні керівники ніяк не могли зрозуміти, що той шістнадцятимільйонний народ фанатично вірить Аллаху, а не теоретикам наукового комунізму, що ми для них «невірні» люди…»
Ті, хто не знає що таке війна, не зрозуміють солдата. У повісті автор описує блюзнірство чиновників, які не бажають і не хочуть розуміти потреби «афганців». «Не раз доводилось чути від чиновників різних рангів хорову: «Ми вас туди не посилали». Але вибачте, шановні, і я туди не просився… Ми перейшли через митарства і смерть. Тож принаймні не глузуйте з нас… Бо все до пори, до часу…». «Хто був на війні, той знає, що герой помирає один раз, а живе все життя. Боягуз помирає десятки разів і не залишає після себе пам`яті. В Афгані ніхто не проявляв жалю до боягуза, той, хто хотів ховатися за спини товаришів, спасти своє життя ціною інших людей, того переслідувала загальна ненависть. Це було жорстоко, але це було необхідно, торжество справедливості війни брало верх над упадком людського духу». «Афганці живуть у своєму особливому світі, під постійним, і навіть не завжди їм помітним «афганським синдромом». Що то за синдром такий? – запитаєте ви. Це, якщо можна висловитись так, туга за часом, коли жив ти по-справжньому. А по-справжньому, як це не прикро визнавати, ми жили в Афгані.»
У повісті Володимир Погорецький наводить приклади того, з якими проблемами живуть вдови, діти-сироти, матері солдатів сьогодні, як важко і пекуче розпирає їм груди той біль втрати. І роки не лікують! «Не можу заснути… Постійно крутяться у голові слова Валерія Луб`янського. У листі він писав: «Бабушка, береги себя, не переживай, мыещё на моейсвадьбепогуляем»… Погуляли… Пустився Валерій у танок, але зі смертю… Завжди після того, коли жінка похоронила сина, коли пролітали над рідно краєм перші журавлі, старенька, зронивши у зарукав`я пекучу сльозу, вичавлювала слова, глибоко заховані в її душі: «Журавко-журавко, принеси мені сина…» . Бачачи, переживши це, я нині маю моральне право заявити: «До сраки мені, що думають про афганську війну поспіхом «висвячені» генерали, для мене важливо, що про неї думаю я – самітник, на устах якого вже багато літ тому зів,яла посмішка».
То що ж усе-таки ми винесли із тієї війни, які уроки? Автор аргументує: «Ми вийшли з Афгану не переможцями, але й непереможеними, ми не розгубили там ні своєї честі, ні совісті. Виходили і забирали з собою скромні обеліски нашим загиблим солдатам, щоб над їхньою пам`яттю не глумилися душмани.»
Наприкінці травня 1987 року вчорашній «афганець» Володимир Погорецький повернувся до рідних Полівців. Дякувати Богу, живими повернулися і всі хлопці-односельчани, які теж пройшли через це пекло. Збулась ще одна його мрія – пройтися селом в солдатському кітелі з блакитними погонами. А далі почались будні, тривожні будні, бо пам`ять ніяк не стирала пережитого, нагадували про себе старі болячки і рани. Але жити треба, заради себе, сім`ї, і своєї справи – літератури, якій Володимир Антонович присвятив усе своє життя. З-під його пера вийшла і поетична збірка «Шураві», яка теж присвячена темі Афганстану. Ця тема болить його і досі, але біль той автор тамує по-особливому – виливаючи душу на папері і сповідаючись віршованому слову.Минулого року до нього прийшло заслужене визнання – В. Погорецький став лауреатом літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.
«Пам`яте… стокрила, сторука, стоока пам`яте…Не тривож більше мого серця, не баламуть мого вицвілого розуму, не смійся наді мною, таким немічним і майже безнадійно хворим…нині і повсякчас не баламуть і не тривож душу раба божого цивільного схимника Володарка…Гріхи цілого світу, суспільної драми нашого життя нехай ляжуть на урядників тієї доби – провісників зла і жорстокості… Їхні кривди я не можу від плакати й досі, хоч вже минуло двадцять чотири роки, як повернувся з пекла війни. Не смій, збаламучена пам`яте, топтати польові квіти моїх задушевних мрій, запльовувати чисті озерця слів».
Ірина Мадзій
Біографічна довідка
Володимир Погорецький народився 30 березня 1967 р. у с. Полівці Чортківського району. Поет, письменник, громадський діяч. Член Національних спілок письменників (2008) та журналістів України (2009). Засновник, видавець, головний редактор літературно-мистецького журналу “Золота Пектораль” (2007), упорядник літературного альманаху “Сонячне гроно”. У 1985-87 pp. проходив військову службу на території Афганістану, нагороджений орденом “За заслуги III ст.”. Навчався в Івано-Франківських медичному (нині медична академія) і Теологічному інститутах. Живе й працює у м. Чортків.
Видані книги:
“Спалах сльози” (1994), “Великодні дзвони”, “Афганський синдром”, “До стіп Зарваницької Матері Божої”‘ (усі – 2003), “На крилах молитви до Погонської Матері Божої”” (2004), автор-упорядник мартиролога “Книга пам’яті. Афганістан (1979-1989). Тернопільська область” (2002, перевид. 2004), “Під крилом вечірньої зорі” (2006), “На призьбі літа” (2007), “Обпалені війною” (2009), “Шураві” (2010), історико-краєзнавчий путівник “Чортківщина” (2007).