Шістдесят літ – то своєрідний рубікон, лінія, котра умовно розділяє життя на два відтинки: прожите (в розумінні вибудуване) і те, що попереду, де, за множинними уявленнями, вже можна спочивати на лаврах, коли їх, звісно, досягнуто. У шістдесят вже безпомилково можна угледіти, хто перед нами – людина-діамант чи просто брязкальце. Та через це, власне, й усі складнощі: адже писати про особу настільки публічну, як Іван Войцишин, важко.

Здається, всі грані його душі й таланту так достеменно «висвітлені» на публіку, що годі й віднайти щось нове, досі не знане, оригінальне. Через це й чиниться спроба видобути оті зернятка новизни, власне «родзинки», в думках про нинішнього ювілянта його колег, земляків, підлеглих, людей, споріднених по духу.

  Стратег і новатор

Найперша бесіда – з начальником управління агропромислового розвитку райдержадміністрації Іваном Бабієм. І зовсім не за старшинством, аби, так би мовити, дотриматися посадової ієрархії, ні! Просто Іван Васильович ще задовго до ювілейної дати Івана Адольфовича дружньо рекомендував журналістам районки у нарисовій формі розповісти про нього, мовляв, заслужив на те чоловік своїми довголітніми трудами та своєю життєвою позицією.

На зачин розмови головний аграрій району показує взірці документів, котрі напередодні «пішли» на Київ – щодо представлення до присвоєння звання «Заслуженого працівника сільського господарства України». То – і рішення зборів трудового колективу ПАП «Довіра», й рекомендації управління АПР РДА. Хоча таких відданих землі людей, як І.А.Войцишин, вже не один десяток літ можна й без формального присвоєння звань безпомилково іменувати заслуженими, бо вони такими вже є. Тридцять сім років трудового стажу у нього за плечима.

– Знаю його з січня 1986-го, – мовить І.Бабій. – Тоді Іван Адольфович дістав призначення заступником голови РАПО-начальником відділу механізації. А я через два тижні був призначений начальником групи організації оплати праці. До речі, мене обрали головою профкому і ми разом, пригадую, організовували для працівників РАПО поїздку в Карпати. Вже тоді на загал проявлялися його суто людські риси  товариськості, комунікабельності, взаємовиручки. Через неповних два роки був обраний головою колгоспу ім. Шевченка у Старій Ягільниці і в його безпосередній, повсякденній прив`язаності до землі, до поля, так і проминуло відтоді майже чверть століття.

Мій співрозмовник на якусь мить замислюється і чинить спробу віднайти, так би мовити, особливі особливості Івана Войцишина поміж колег-аграріїв: як ніхто з керівників, одразу зважує і прораховує в умі будь-які пропозиції чи виробничі ризики. «Ось і днями, під час наради з керівництвом цукрового заводу, буквально за кілька хвилин опрацював в умі пропонований договір, всі його плюси й мінуси, – усміхається І.Бабій, поціновуючи «хватку» керівника «Довіри». І продовжує: – Не раз добродушно піджартовуємо над ним, що все через те, що родом він з Милівців, села, яке в народі звуть «циганським» – тому й прицінюється, зважує…».

Та вже цілком на серйозній ноті очільник аграрної галузі поціновує, що директор «Довіри» займається такими сільгоспкультурами, котрі приносять прибуток. Тому й культивуються у господарстві і цукрові буряки, й соняшник, і соя. Картоплю почав вирощувати, бо вважає, що в окремі роки вона є дохідливою культурою. Планує розвивати садівництво – це свідчення наявності жилки, що все має бути прибуткове. Як господарник має багато сортових випробувальних ділянок для визначення сортів, які надалі культивуватиме. Одне слово, стратег у цьому відношенні. Та й талантом економіста не обділений: так передбачає технологічний процес щодо вирощування культур, щоб завжди були у наявності оборотні кошти – адже треба щодня і пальне, і зарплату щомісяця виплачувати. По селах та відділках так побудовано виробництво, що завжди є щось вирощене, котре можна реалізувати і рідше заходити до банківських установ у пошуках непосильних кредитів. Одне слово, виробниче кредо Войцишина – взяти прибуток, щоб виробництво не було збитковим.

Є в біографії Івана Адольфовича ще одна поки що не згадана позначка: у квітні 2000 року на базі господарства ім. Шевченка було утворено Чортківську МТС. І то була насамперед його заслуга. Головний аграрій району поціновує Войцишина у тій ролі насамперед як новатора, котрий, упіймавши віяння часу й скориставшись діловими зв`язками у Тернополі та Києві, зумів запровадити цю визнану у світі форму надання аграріям сільгосппослуг повного циклу виробництва – від оранки й посіву до збирання врожаю. «Можливо, у майбутньому вона ще й повернеться», – розмірковує.

– По життю це є добра людина, – мовить лаконічно й однозначно. – Та доброта – не в «заграванні» з підлеглими, ні: вимогливий до себе й до інших, він може пожурити за нерадиве ставлення чи прорахунки, навіть день-два, доки не переконає у правоті. Селяни звертаються до нього з різних питань, буває, що й паї виплачує наперед, як треба допомогти – і в горі, і в радості. Бо це є люди, це є село, де все на виду, все разом…

                                                                            Людина слова, людина діла

– Який як людина? – перепитує мене Наталія Бойчук, головний бухгалтер ПАП «Довіра», і вмовкає лиш на коротку мить. А відтак формулює думку чітко й скупо, та слова ті – високого карбу: – Людина слова, порядності, принциповості, сильного характеру. Людина діла: коли сказав, що зробить так, то обов`язково виконає. Це приваблює керівників фірм, з якими нам випадає працювати. Економічно обгрунтовано підходить до кожного питання: все попередньо підрахує, зважить. Ніколи ми не мали заборгованості із виплати зарплати чи зі сплати податків. Хто б за чим не звернувся, неодмінно піде тій людині назустріч.

Головбух принагідно деталізує структуру «Довіри»: через територіальну розпорошеність підприємство об`єднує сім відділків у дванадцяти (!) селах нашого та сусіднього Заліщицького районів – Староягільницький, Білобожницький, Милівецький, Босирівський, Криволуцький, Шульганівський (віднедавна) та Лисівецький, котрі мають свої керуючих. Загалом у ПАП трудиться півтораста осіб.

– Ми починали працювати з Іваном Адольфовичем ще у травні 1977 року в господарстві «Радянська Україна» славного Івана Маланича, – пливе рікою спогадів моя співрозмовниця. – Маланичів досвід керівництва передався Войцишину – принциповість, вимогливість до себе та до інших. Його, молодого керівника, запримітили в районі і 1986 року з головного спеціаліста забрали заступником начальника РАПО з механізації. На той час це була помітна структура, яка об`єднувала і сільськогосподарську, й переробну галузі. У 1987 році, коли постало питання про роз`єднання на господарства ім. Шевченка та «Радянську Україну», жителі бригадних сіл Стара Ягільниця і Черкавщина обрали собі головою Войцишина. З тих пір і донині його трудова стежка простелилася у Старій Ягільниці.

З 1 січня 1988-го починав він головою колгоспу ім. Шевченка. У 90-і роки тільки завдяки наполегливому творчому пошуку керівника господарства це село із бригадного ввійшло в число перших сіл району. За три початкових роки його очільництва Черкавщину та Стару Ягільницю газифіковано, поставлено телефонну станцію, завершено будівництво будинку культури, споруджено пам`ятник Шевченку, великі кошти вкладено у ремонт церкви, яка роками була закрита і використовувалась як музей. Споруджено й ряд виробничих об`єктів: тракторну майстерню, гараж, контору.

– З виходом президентського указу про реорганізацію сільського господарства, перебудовою аграрних підприємств почалась робота керівника на правах оренди земельних паїв, – продовжує оповідь Наталія Михайлівна. – На базі колишнього колгоспу ім. Шевченка виросло потужне підприємство «Довіра», яке тепер обробляє близько 7 тисяч гектарів землі, орендуючи паї у селах двох районів. Придбано багато власної техніки, застосовуються новітні технології обробітку культур, що дало змогу колись забідовані землі колгоспу ім. Кірова із забур`янених вивести у придатні для сучасного обробітку.

– Знаєте, яка це робота у аграрія-керівника? – риторично запитує Н.Бойчук. І тут же не бариться з відповіддю: – Ні тобі суботи, ні неділі, без вихідних, без нормованого робочого дня – від молодості до старості. Все життя у полі, весь час з людьми, з різними характерами. Це нелегко й непросто…

Сходимося в думці, що виручає, мабуть, ота несамовита відданість землі, котру вже й фахом не назвеш – звучить надто банально. Скоріш за все то – присвята. Цілковита, до самопожертви. У Івана Войцишина, за словами його головбуха, є два крила щастя: поле й сім`я, де зорять два лагідних сонечка – онуки. Шестирічний Арсен з нинішнім Першовереснем торує стежку знань, ставши першачком однієї з київських шкіл, і дідусь викроїв зі свого щільного графіка день-другий, аби побувати у столиці на тому торжестві. А двома днями пізніше привітав з уродинами й чотирирічну Ангелінку. Бо далі – знову виробнича проза, в котрій, проте, здається, він вчуває музику…

                                                                                    Крізь призму довіри

Василь Андрейків, керуючий Староягільницьким відділком (по суті, центральним на підприємстві, бо звідсіля техніка відправляється на інші зони) з героєм нашої оповіді в одній «упряжці» ще зі студентських років – посередині 70-х їх об`єднала одна alma-mater, Кам`янець-Подільський сільгоспінститут. Ще за Маланича у «Радянській Україні» трудилися один інженером, другий – заступником по кормах. Відтак – у господарстві ім. Шевченка, МТС.

– Будували разом тік, контору, тракторну бригаду. Потому – газифікація села, дорогу робили – все своїми силами…

Василь Антонович відразу зазначає, що з Войцишиним працюється легко, навіть попри його вимогливість, бо, як треба, то той і «соки тисне». Керівник «Довіри», за словами Андрейківа, є в одній особі й інженером, і агрономом, знає всі «ази» й охоче ділиться тими знаннями. А ще все й завжди робить не абияк, а від душі. До поля – в першу чергу. «Всі клапті землі знає напам`ять – кожну площу, розмір, що сіється, що очікується, – доповнює. – Примітна риса ПАП «Довіра» – це те, що вся техніка у нас оновлена відповідно до вимог часу: маємо трактори й комбайни «Джон Дір», «Сlaas», оборотні плуги, нові культиватори, дискові борони».

Директор Милівецької ЗОШ І – ІІ ст. Богдан Скриник порушує тему благодійництва – справу для І.Войцишина, здається, кровну, бо, як не переставали доводити усі без винятку мої співбесідники, спонсорство, меценатство у нього «в крові». Погляньмо на той «послужний список»: протягом останніх трьох років розмір благодійних допомог, наданих підприємством ПАП «Довіра», становить 492 тис. грн. Зокрема: 137 тис. грн. – допомога школам, дитячим садкам, самотнім людям та багатодітним сім’ям; понад 30 тис. грн. виділено на ремонтні роботи у Чортківській ЦКРЛ; 82 тис. на   освітлення сіл Стара Ягільниця та Черкавщина; 21 тис. на ремонт Староягільницького СБК; 35 тис. на спорудження дзвіниці у с. Милівці;        30 тис. на ремонт та перекриття даху церкви в с. Босири; 127 тис. грн. на реконструкцію церкви у Старій Ягільниці. Не забута й школа, котра виколисала нинішнього керівника ПАП «Довіра»: за словами Б.Скриника, традиційно першокласники та випускники отримують цінні подарунки, а всі учні, попри проживання у сусідніх Капустинцях, де господарить ПАП «Березина», – новорічні подарунки. Вшановував Іван Адольфович свою alma-mater і на 25, 30 років її уродин, пообіцяв замінити вікна на енергозберігаючі. До слова, така турбота – не виключно про цю школу, через те, що вона його рідна. Директор Милівецької стверджує, що подібної опіки діждалися школи і в Кривенькому, і у Криволуці, й інші. А щемну залюбленість у вітцівщину Іван Войцишин виявляє у ревному ставленні до садиби, де зростав, до рідних оберегів…

Якось так вже склалося, що в редакційному активі дописувачів до районки маємо найчисельніше позаштатних авторів зі Старої Ягільниці – навіть жартома іменуємо їх «староягільницьким земляцтвом». Так от, один з представників того земляцтва, вже довголітньо чортківчанин вчитель-пенсіонер Мар`ян Старовський, котрий є почесним жителем села, незадовго до ювілею-уродин другого почесного жителя Старої Ягільниці, Івана Войцишина, мовив так: «Дай, Боже, щоб земля наша побільше народжувала таких Українців, таких Патріотів, таких Господарів!». А мене, опісля всіх інтерв`ю, мучила невдоволеність, що не допиталась у жодного, чому ж ПАП нарекли «Довірою»? І вже у процесі написання цієї публікації сама по собі прийшла відповідь: бо довіра, як найчутливіша струна людських стосунків, слугує базисом, на котрому громадиться все на тому підприємстві. І, вочевидь, з Божого  благословення стала для кожного діла й кожної людини, причетної до нього: тих, хто оре і сіє, хто здає в оренду свої паї, хто споживає вирощене-вироблене, головною, визначальною.

Анна БЛАЖЕНКО

Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ та з архіву Івана БАБІЯ, Наталії БОЙЧУК