Коментарі до відгуку на кн. «Слово про Кременець» / упоряд. А. Ломакович та ін. – Жовква: Місіонер, 2013. – 464 с. іл. [Фарина Ігор. Є така книга про Кременець // Вільне життя. – 2014. – 30 трав.]
Дещо з приводу замовності
Це відгук журналіста, який не знав (?), якою повинна була бути книга, підготовлена Т. Присяжним і В. Деревінським, тексти яких авторів у ній були.
Його метою було не стільки показати її цінність [піднищену «вмільцями» з Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту, які її не створювали, тільки вилучали важливі тексти, додавши лише один (!!) – вірш самого І. Фарини «На вулиці Словацького у Кременці» (!). – Т. П.], скільки накидати зауважень людині, яка її творила [Т. Присяжному]: від концепції та форми – до змісту.
Те, що І. Фарина не називає жодного (?!) з багатьох прізвищ польських письменників, публіцистів і мемуаристів (з ХІХ і ХХ ст.) та їх надзвичайно цікавих текстів, викинутих «відповідальним редактором» (?) А. Ломаковичем та керівником оперативної групи В. Бенерою [ні Філіпа Неріуша Спендовського, ні Кароля Вітте, ні Тимона Заборовського, ні Францішка Ковальського, ні Євстахія Івановського та ін. (з ХІХ ст.), ні Романа Чернецького та ін. (з ХХ ст.); а це 120 с.] наштовхує на думку про замовність відгуку – реакції на мій відкритий лист ректору КОГПІ проф. А. Ломаковичу (від 20 лютого 2014 року), який не може нічого з того, про що йшлося в ньому і стосувалося книги «Слово про Кременець», заперечити. Це спроба виправдати хамське, недолуге втручання в книгу нечестивих людей, які її не створювали. Невже рецензент не знає текстів названих авторів? Невже не зауважив, що у виданні немає спогадів поляків (є лише спогади українців і росіян)? Це ж чудовий приклад україно-польської дружби і співробітництва по-кременецьки…
Нехай би автор відгуку з А. Ломаковичем, В. Бенерою та іншими зацікавленими особами підготував до друку зовсім іншу за концепцією, формою, змістом книгу про Кременець, начинив антологію текстами будь-яких авторів, яких не подав я, але вважали б за потрібне подати він та місцева полоністка з науковим ступенем А. Шульган, коректор польськомовної частини видання [Адже створення такої книги (після створення мною і В. Деревінським її друкованої та електронної версій) (?!) задекларував проф. Ломакович ще у листі № 01-09/ 4-101 від 15 березня 2012 року (до мене), за півтора року до її виходу, закликаючи «до співпраці усіх» компетентних, але чомусь не створив].
Замовність відгуку з метою «відбілення» проф. А. Ломаковича підтверджує і те, що в оцінці розділу «Волинські Афіни у спогадах, листах і виступах» [це назва частини, а не розділу, автор публікації не розібрався. – Т. П.] найпершим «принциповим моментом», про який «вкрай необхідно висловитись» [слова журналіста] названо «оприлюднення спогадів художника Ростислава Глувка, який жив у Англії». Це не випадково. Хоч книгу його «Memorabilia» я брав з кімнати-музею митця (експонати якого були подаровані інститутові його рідними), наявність вибраних мною фрагментів спогадів у книзі – це нібито вклад ректора А. Ломаковича, бо рідні художника контактували з ним і передали йому ікони, картини і спогади Р. Глувка (для музею). Інший вклад «відповідального редактора» А. Ломаковича, як уже згадано, вилучення спогадів усіх (!) польських авторів (письменників, публіцистів, мемуаристів, учених, які жили, навчались, працювали в Кременці) [ніби й не було їх там ніколи. – Т. П.] про культурне та наукове життя міста і найславетнішого закладу Волинських Афін – Кременецького ліцею (з першої третини ХІХ ст.) та Кременецького ліцею (з міжвоєнного періоду ХХ ст.) [бо вони не на користь нинішнього керівництва: інша атмосфера, інші порядки; хто прочитав би, зміг би порівняти]; також вилучення (в додатку) переліку листів Ю. Словацького до матері – Саломеї Словацької-Бекю, в яких найбільше йдеться про Волинські Афіни, усіх нот до віршів україномовних та польськомовних авторів [ретельно підготовлених до друку викладачем інституту В. Сабраном] та міні-статей (у додатку) про всіх (!) різномовних авторів творів, авторів перекладів творів, графіка, фотохудожника, краєзнавця-колекціонера [цінні поштівки, фотографії та документи з колекції якого були відібрані мною, вони є в книзі. – Т. П.]. Цим він продовжив руйнування літературознавчої частини книги, почате ще з передмови, і всієї антології як комплексу текстів і відомостей про їх авторів. Перелік такого «вкладу» «відповідального редактора» і «чільного упорядника» – довгий, він навіть подяку (на окремій сторінці) усім (!) тим людям, які допомагали у створенні книги, сприяли її виходові у світ, викинув.
Дещо з приводу зауважень щодо концепції, форми і змісту книги
Перше зауваження – «тяжіння до багатомовності», про це ж і далі: «… чому б [текстам російських і польських авторів] не бути в українських перекладах». Це матеріалізація думки проф. А. Ломаковича: мали рацію, викинувши всі польськомовні спогади, треба було їх перекласти. Але ж в інституті працюють троє полоністів (двоє з них є також науковими працівниками меморіального музею Ю. Словацького, вони повинні знати, що перекладено). Чому ж А. Ломакович не дав їм перекласти українською спогади (щонайменше за півтора року до виходу книги), якщо вже звинувачуєте мене в хибності концепції (не можна подавати лише мовою оригіналу, треба – в перекладі українською)?
Невже це все повинен був зробити Т. Присяжний (ще й перекласти)?
На підтвердження тези про те, що потрібно перекладати, І. Фарина навіть наводить аргумент, що «упорядники самі подають приклади такого інтерпретаторства» [Про яке інтерпретаторство може йтися? Адже це зовсім інше – тлумачення текстів, а не переклади і не переспіви?!].
Далі автор відгуку порушує «питання білінгвізму, бо переконаний, що справді вартісне можна створити тільки рідною мовою». Якщо дотримуватись цього твердження, то треба зробити висновок: те, що написав Т. Шевченко російською мовою, а І. Франко – польською – безвартісне. Це закид: у книгу введено маловартісні російськомовні твори неросіян Маргарити Гецевич і Олександра Марченка. Зазначу, що їхні твори (хоч вони і не Шевченко, і не Франко) аж ніяк не гірші від україномовних – інших місцевих авторів, залишених А. Ломаковичем у виданні [як і самого І. Фарини]. А це така відповідь на моє звинувачення (аргументоване), що його [А. Ломаковича] помічники не розрізняють ліричного героя і автора, а у вірші Маргарити Гецевич змінили авторську побудову і ритміку. Мовляв, твір цієї авторки не вартий того, щоб про нього говорити.
Інший закид – «відсутній принцип алфавітності у відтворенні [?!] поезій [що за відтворення? – Т. П.] україно- та російськомовних» і при цитуванні польських поетів та доробку прозаїків [А це що таке? – Т. П.]. Які польські поети цитуються, коли йдеться про фрагменти текстів? Про який доробок [?!] прозаїків йдеться, адже подано не їхні твори (за рідкісним винятком, а лише фрагмент (або фрагменти) одного твору.
Зазначу, що книга (за формою) створена за діахронічним принципом (від фольклору – до спогадів, від найдавніших часів – до сучасності), щоб не було хаосу, щоб читачеві легше було зорієнтуватись у великому обсязі матеріалу, що стосується різних епох; а алфавітний принцип подання авторів поезії та прози зруйнував все той же «відповідальний редактор» А. Ломакович [безвідповідальний. – Т. П.], після того, як об’єднав два підрозділи з україно- та російськомовною поезією (1.1. Твори класиків, членів Національної спілки письменників України та 1.2. Поезії та фрагменти поезій літераторів, які живуть (жили) в Україні та за межами історичної Батьківщини), два – з польськомовною поезією (2.1. Твори і фрагменти творів поетів ХІХ ст. і 2.2. Твори і фрагменти творів поетів ХХ–ХХІ ст.) та два з прозою (3.1. Твори і фрагменти творів українських і російського прозаїків ХІХ–ХХ ст. і 4.1. Твори і фрагменти творів польських прозаїків ХІХ–ХХ ст.).
Таким чином, мені через І. Фарину закидають те, в чому самі винні. Це щодо зруйнування алфавітності у поданні прізвищ авторів текстів. Подання назв текстів, але без назв фрагментів [значна частина яких названа мною для кращого сприйняття читачем] за алфавітним принципом було б доцільним в алфавітному покажчику творів одного автора, щонайбільше – кількох, але не в книзі з такою великою кількістю авторів текстів (їх 96).
Не можна погодитися з твердженням рецензента, що «у книзі чимало уваги приділено доробкові Миколи Бажана і Дмитра Павличка [ще раз підкреслю: слово «доробок» у цьому контексті – недоречне. – Т. П.]. У виданні немає жодної поезії М. Бажана [бо їх про Кременець він не писав], є фрагмент спогадів: два маленькі абзаци [Про містечко та імпрезу в актовому залі інституту] з його книги «Роздуми і спогади»; є переклади Д. Павличка [маленький фрагмент поеми «Година думки» (20 версів) і вірш «Якщо колись у тій моїй країні» (14 версів) Ю. Словацького] і, відповідно, вірш «Юліуш Словацький» (14 версів) та фрагмент доповіді [Про місце Кременця у житті двох братніх народів на VІІ літературно-мистецькому форумі «Діалог двох культур 2011» (6 рядків), бо всі вони (підкреслюю) про Кременець, а його [Павличка] власний вірш (лише один) – про найвідомішого кременчанина.
В І. Фарини [через нерозуміння тематичного спрямування книги. – Т. П.] «виникає кілька питань». Він пише: «Чому за переклад творів Юліуша Словацького на щит піднесено Дмитра Васильовича, а про Романа Лубківського забуто, хоча останнім зроблено не менше? А хто скаже про таке: у доробку Ярослава Івашкевича (цей польський поет свого часу приїжджав у Кременець) є поезія «Іква і я» у чудовому перекладі М. Бажана. Тільки у книзі не знайшлося місця для цих текстів. Чому, скажімо, забули про Богдана Задуру і Альфа Сочинського? Продовжимо? Тоді таке. Був такий польський прозаїк Зигмунт Гаутт. І йому належить чудове есе «Кременець», яке уже декілька років існує в перекладі Сергія Синюка. Але хіба про це можна взнати з книги?».
Пояснюю. Це книга про Кременець – Волинські Афіни – та його освітньо-науковий осередок, що існував під різними назвами та існує нині, а не книга перекладів творів Ю. Словацького. То чому в ній повинен бути Р. Лубківський [у виданні подано переклади лише двох творів, у яких поет (Ю. Словацький) оспівав «чудове родинне місто» у долині між горами, гору Бону, «старий насуплений замок» на ній, виразив свою любов до них]. Д. Павличка на щит не піднесено, бо в нього взято лише те, що тематично і за змістом підійшло, бо не можна виходити за визначені межі.
Ніхто зі знаних, тісно пов’язаних з Волинськими Афінами авторів, які писали про них, не забутий! Для яких текстів польських поетів і прозаїків [крім «Зигмунта Гаутта» (?!), якого не було; був письменник-емігрант Зигмунт Гаупт. – Т. П.] не знайшлося місця, І. Фарина не пише, лише авторів називає. Якщо рецензент згадує автора, то треба назвати і твір, але твір, який відповідає тематичному спрямуванню книги. Тому «Іква і я» Я. Івашкевича та його переклад, який здійснив М. Бажан, поза тематикою книги [це книга не про Кременеччину і, ще раз нагадаю, не про Ю. Словацького]. Кременець не можна назвати містом над Іквою, як пише автор відгуку («Кожен розділ книги по-своєму відкриває сторінки з біографії древнього міста над Іквою»), бо вона тече за межами міста, а місто має лише потік Ірву.
Зазначу також, що у книзі немає «короткої післямови до видання» Бориса Щавурського, є його вислів.
Дивно, що знавцем літератури про Кременець збирач переказів і легенд та їх дослідник Іван Гарасевич тричі у відгуці названий Герасевичем (?!), а польський емігрант – письменник і художник, автор оповідань, нарисів [його есей не введений в книгу] Зигмунт Гаупт, про якого насамперед мені (не А. Ломаковичу ж) він з куражем розповідає, названий Зигмунтом Гауттом [«Продовжимо? Тоді таке. Був такий польський прозаїк Зигмунт Гаутт»].
Таким чином, у відгуці І. Фарина, демонструючи знання теми, зосередив свою увагу не на тому, що в книзі є, не на тих текстах польських авторів, яких викинув «відповідальний редактор» А. Ломакович, а на тому, що в книзі ще могло б бути (але в перекладах українською мовою). А це вже інший підхід до подання текстів.
Відгук є, як засвідчують наведені вище аргументи, прихованим «відбілюванням» «відповідального редактора» і «чільного упорядника» книги А. Ломаковича після того, як він поруйнував комплексну (системну) версію книги, підготовлену Т. Присяжним і В. Деревінським [664 с. в друкованій та електронній версіях; зауважу, що останній у книзі навіть ніде не названий (!)].
Ерзац-полеміка зі мною через І. Фарину [що і концепція, і форма, і зміст (добір текстів) були б кращими, якби були іншими] є порушенням логічної культури у формулюванні тези, бо в ній не дається оцінка комплексній версії книги Т. Присяжного, форма і зміст якої були понівечені проф. А. Ломаковичем та його «умільцями».
Ні писати про Кременець, ні приїжджати туди, де живуть люди, які понищили мою працю та ще й намагаються себе «відбілити» з допомогою нібито безсторонньої людини (журналіста І. Фарини) я більше ні потреби, ні бажання не маю.
Славно виходить: дві презентації книги в Кременці робили, мене ж, який цю книгу [з участю Г. Чернихівського, О. Василишина, Т. Сеніної] зібрав і сконструював своїми руками, на жодну не запросили.
Відгук І. Фарини на видану книгу залишаю без публічної реакції – відповіді на сторінках «Вільного життя» (бо воно не надрукує).
Людині, яка облудно понищила системну версію книги, її унікальність, я сказав те, що мав сказати у відкритому листі [детально проаналізувавши знущання над антологією та наді мною, її справжнім творцем].
Усе ж залишаю за собою право опублікувати ці коментарі (для широкого читача) у виданні, яке погодиться це зробити, а в разі потреби ще й ознайомити його (через електронне джерело інформації) з цим листом (на те він і відкритий) [щоб читач знав, що в нашій країні творчу працю будь-кого можуть понищити, примазатись до неї ті, що мають владу і те, що влада дає].
Теодозій Присяжний,
редактор і упорядник антології
«Волинські Афіни у фольклорі,
красному письменстві, спогадах,
листах і виступах»,
що понівеченою побачила світ
під назвою «Слово про Кременець»
24 липня 2014 р.