Як не парадоксально, а почати ще раз перечитати вірші Євгена Маланюка, змусила давня згадка про поета однієї журналістки. В передачі Савіка Шустера вона з елементами пафосу декламувала, що «лежиш розпусто, на розпутті». Не маю наміру дискутувати із нею, а долі скажу лишень, що цитування нагадувало нікчемну спробу хоч якимось чином виправдати незугарні антиукраїнські дії політики, яку вона представляє. Та ще й з використанням заборонених прийомів, бо в порядному товаристві ніколи не намагаються використовувати з певною користю для себе слова людини, життя якої є прямим запереченням антиукраїнства, котрому, наче найріднішому «ідолові», поклоняються її прибічники.
Біографічний наголос
Євген Маланюк народився 20 січня 1897 року в Архангороді (тепер селище Новоархангельське на Кіровоградщині). На формування його характеру значною мірою вплинуло родинне виховання, його батько походив із козацько-чумацької сім’ї, був освіченою людиною. Співпрацював з багатьма часописами, вчителював, займався просвітницькою діяльністю. А мати – походила з родини сербських осадників, яких Катерина й оселила в південноукраїнських степах, теж була інтелегентною особою, то ж не дивно, що вже в підлітковому віці хлопець мав можливість знайомитися з творчістю Тараса Шевченка, Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського. Навчався в Єлизаветградському реальному училищі, яке свого часу дало крила для злетів Миколі Садовському, Євгену Чикаленку, Юрію Яновському. Потім було навчання в Петроградському політехнічному інституті. Але студіювання не вдалося завершити через мобілізацію в царську армію під час Першої світової війни. А після більшовицького перевороту в 1917- ому став на бік УНР і старшиною її армії. Був активним учасником тих подій. Тоді, в 1919-ому, він побував у нашому краї, відвідавши Тернопіль і Кременець. Про те він згадує в поемі «П’ята симфонія”. Після поразки УНР у 1920-ому, опинився в еміграції. Перебуваючи в таборі для інтернованих у польському каліші разом з Юрієм Дараганом започаткував літературний журнал «Веселка». В 1923-ому спільно з Михайлом Осикою та Михайлом Селегієм видав поетичну збірку «Озимина». А через два роки у Подебрадах вийшла перша самостійна книга віршів «Стилет і стилос». Але це чеське містечко запам’яталося йому не лише цим. Тут він вчився в господарській академії. Деякий час мешкав у Варшаві та часто заїжджав до Праги, впливаючи на місцеву школу української поезії. В ті роки заприязнився з Уласом Самчуком, Оксаною Лятуринською, життєві шляхи з якими не раз перетиналися і пізніше. Під час Другої Світової війни переїхав до Німеччини, а потім місцем постійного проживання обрав Нью-Йорк у США, де й помер у 1968-ому.
Залізних імператор строф
Уже згадувалося, що книжковий дебют Євгена Маланюка припав на 1925-ий. «Стилет і стилос» не залишився не поміченим шанувальниками поетичного слова і гідно доповнив собою збірки віршів Юрія Дарагана, Юрія Липи, Антона Павлюка, Василя Хмелюка, Галі Мазуренко, Івана Крушельницького, ще, мабуть варто згадати про Олеся Бабія, Василя Бобинського, Романа Купчинського, Ярослава Цурковського, книги яких побачили світ у Львові. Але не тільки віршотворці української еміграції зробили вплив на стиль Євгена Маланюка. Бо він зачудовувався творами Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Зерова, Дмитра Фальківського, Тодося Осьмачки, Дмитра Загули…
Уважне вивчення доробку існуючого літсередовища дало можливість по-своєму поглянути на навколишній світ. Цю оригінальність висловлювань підмітили численні літературні критики. Та й не можна було не звернути уваги на такі рядки:
За все – за серця пломінь ярий,
За гострий зір, за владу днів,
За пристрасну жадобу кари,
За дні, потоплені у злі.
Вже з першої збірки бачимо заглиблення в історичні процеси, в аналіз трагічних наслідків недавніх визвольних змагів. Ще більш помітним стало це, коли з’явилися його поетичні книги «Земля й залізо», «Земна мадонна». Про це, до речі , говорили у своїх публікаціях Святослав Доленга, Аркадій Животко, Микола Зеров, Юрій Клен. Слід, напевне, також згадати і про відгуки Дмитра Донцова, Олега Ольжича, Євгена Пеленського. Зрештою, і пізніше поціновувачі красного письменства неодноразово згадували про його доробок. Це, зокрема, свідчать публікації Юрія Шереха, Остапа Тарнавського, Яра Славутича, Богдана Рубчака, Юрія Лавріненка, Богдана Кравціва, Володимира Державина, Святослава Гординського. Можна, зрозуміло, цитувати їхні висловлювання про поезію чорного песимізму чи говорити, що поет для словесного зображення своїх почувань вибирає найбрудніші образи.
Не згоден з такими міркуваннями. Не маємо права забувати, що рядки з думами про Україну приходили до поета, який вимушено жив в еміграції, а це по-своєму позначалося на трагічності світовідчувань автора. Деталь, як мені здається, істотна, та й, напевне, Євген Маланюк не став би найпомітнішим виразником устремлінь поетів «Празької школи», якби не ця особливість його стилю. Безсумнівно, що саме вона найбільше приваблювала Олену Телігу, Олега Ольжича, Оксану Лятуринську, Олексу Стефановича. Згодімося, що цього не було б, якби не тяжіння до такої поетики. Тут, на мою думку, має рацію Богдан Рубчак, коли стверджував, що «він відмовляється від тих сфер, які так часто заманюють поетів-романтиків і їх наслідників-символістів», до яких безсумнівно сам належав. Принаймі, такий висновок можна зробити, читаючи поетичний доробок Євгена Маланюка.
Ця думка, очевидно, була б неповною, якщо не поговорити про прагнення поета займатися у своїй системі координат, незважаючи на зловісні вітрища долі. Можливо, саме у цьому і полягали його карма у формування свідомості нації?
Ти серце сповнюєш до краю,
На інше місця вже нема.
Тому й безодню хижу краю,
Хоч вкола– самота і тьма.
Ці рядки з його доробку з’явилися в доробку Євгена Маланюка в останні роки життя поета. Та, очевидно, правильно буде сказати, що автор завжди залишився вірним собі. І насамперед – у літературній творчості.
Коли почалися процеси українського національного відродження, до рідного народу з небуття повернувся доробок «залізного імператора строф». З’явилися публікації у часописах «Дзвін», «Кур’єр Кривбасу», «Березіль», «Україна», «Дніпро». Ці видання опублікували окремі його вірші. А журнал «Слово і час» по сприянні Мікулаша Неврлого оприлюднив листи Євгена Маланюка до її Й. Махара. З’явилися публікації про поета в ж. «Українська мова і література в школі». А письменник Тарас Салига зі Львова упорядкував томик вибраних поезій майстра слова і написав передмову до неї. Серед тих, хто здійснював ці процеси, були Ростислав Братунь, Світлана Барабаш, Іван Дзюба, Юрій Ковалів, Леонід Куценко, Леонід Череватенко.
Навколо несподіваної спостережливості
У 1997-ому у столичному видавництві «Дніпро» за наполегливості Григорія Сивоконя побачила світ «Книга спостережень», до якої увійшли вибрані статті про літературу видатного поета, культуролога, літературознавця і критика Євгена Маланюка.
А почалася публіцистична діяльність автора ще тоді, коли він перебував у таборі для інтернованих у польському Каліші, де разом з Юрієм Дараганом заснував літературознавчий журнал «Веселка». Додамо до цього тісну співпрацю з «Вісником» Дмитра Донцова і журналу «Ми». За роки літературної праці написано багато статтей про Тарса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Миколу Гоголя, Івана Буніна… З часу їх появи минуло багато років, але вони і нині залишаються актуальними. Бо письменник зумів не тільки по-своєму оцінити тогочасні погляди на творчість майстрів слова, а й прозірливо побачити майбутнє.
Окрему сторінку у його доробку становлять його відгуки на появу книг українських письменників в екзилі. Тут можна наводити багато прикладів, але зупинимося лише на одному. В 1934 році у «Віснику» він виступав з розлогою рецензією на перший том трилогії «Волинь» Уласа Самчука. Зауважу, ще був один з перших відгуків на доробок знаного пізніше письменника. З точки зору проживних років можна сказати, що його відгук був не лише часовою реакцією ( хоч цей хід можна вважати логічно вмотивованим), а й спробою зазирнути у прийдешність. Ті ж думки виникають, коли через багато років читаєш його розмисли про поетичну творчість Оксани Лятуринської. Можна навіть сказати, що з цими письменниками Євгена Маланюка пов’язувала особлива приязнь. Про неї, зокрема, читаємо у книзі «Планета Діп» Уласа Самчука. Цьому письменникові і Оксані Лятуринській співець степової Еллади присвятив вірші «Володимерія» та «Камінь».
Знайоство з естетикою Євгена Маланюка дає також змогу поглянути на внутрішній зв’язок письменника з його життєвим шляхом. На мою думку, саме цього не вистачає багатьом сучасним літературознавцям. Чи не тому їх творіння не мають у собі притягального вогню?
Повернення майстра. Воно таке непросте, та є вкрай необхідним, бо без нього вже неможливо уявити сучасний літературний процес.
Ігор Фарина.
Примітки
1. Цитується за книгою споминів і вражень Уласа Самчука «На коні вороному».
2. Українська військова організація (УВО) виникла в 1920-ому. Її очолив полковник Євген Коновалець. На її базі в 1929-ому з’явилася ОУН (Організація Українських Націоналістів).
3. Цитується за статтею Уласа Самчука «Так було – так буде!».