“Авторка вдало використовує діалектизми та рідковживані слова. На сторінках книги частенько знаходимо «путню» (в значенні відро), «пуделко» ( в значенні коробка) і т.д. Коли вже зачеплено питання про мовленнєвий апарат, то мене (думаю, що й читачів теж) причаровують образи на зразок: «газдують на помацки ночі», «складні барикади карми», «вітер кратерно над тім’ям грунтів ширяє», «надощить у калюжі смутком»…”
Цілющі струмини з криниці часу
Малецька Любов. Жменька активованих хвилин: Поезія. – Тернопіль: ТОВ «Терно-Граф», 2015. – 112с.
Загір’я Зборівського району на Тернопіллі.
Дехто прочитавши ці нотатки, почне говорити, що свій хвалить свою, натякаючи, мовляв, рецензент і поетка – краяни, бо народилися в одному селі. Чесно кажучи, мене не хвилюють такі натяки. Набагато важливішою вважаю для себе відповідь на запитання: чим приваблює поезія Любові Малецької? І пояснюю для себе це тим, що у віршах молодої авторки відгукується подих справжності. Вчитуючись у строфи, не можеш не думати про це, бо дуже вражають образність, метафоричність, афористичність.
Останнє – не є голослів’ям. Наведу хоча б декілька прикладів, які підтверджують це. Не шукатиму їх зумисно, а навгад відкрию книгу скажімо на стор. 57. Зір натрапив на таке одкровення: «Ексклюзивні ремарки осінніх дебатів, Ілюстровані слайди жовтоколірні. А далеко у небі, на синьому ватмані, Набубнявіють хмари, вітрами навіяні». Або таке: «Блаженний хай буде кожен камінчик на стежечці світлій – від воріт до порогу» (таке читаємо на стор. 4). Важливим, на мою думку, є те, що такі вдатності не поодинокі.
І найголовніше: з віршів поетки випливає думка про національну ідентичність. На українськість світовідчувань вказують не лише фрази на кшталт: «боюся не ворога – боюся – бо кращих двохсотим маршрутом додому вертають». Згодімося, що при знайомстві з творами на тематику АТО інших думок просто не виникає. А хіба не про рідність гадається, коли читаєш: «Ось тутечки ти в панорамі добра. У прихистку долі, під поглядом мами. Джерельно-солодка, цілюща вода дзюркоче із кухлика свідком прадавнім»?
Та давайте облишимо у спокої цитування і поведемо мову ще про два моменти. Мене, представника старшого покоління, не може не тішити, що поетка не цурається тем сучасності, бо у книзі є чимало творів військово-патріотичного плану. Своєрідна спадкоємність, якщо можна так сказати. Не проходить повз увагу і те, що у віршах на антивоєнну тематику немає загальників і навіть язик не повертається назвати їх паротягами, котрі «витягують збірку». Ніколи не повірю, що в когось можуть з’явитися такі думки, коли читатиме: «Схарапудженим днем прокидається втомлений світ, Відчайдушно молюсь, щоб очей не заплющив ти нині».
Ще таке. Думаючи про твори такого плану, згадуєш про поетів-воїнів часів Другої світової війни: Володимира Булаєнка, Федора Мицика, Миколу Шпака. Іноді приходять на гадку верлібри Бориса Гуменюка – віршотворця і бійця АТО. А тут, про війну пише жінка. І робить це без «літературного надриву», по-своєму оригінально. Й, звісно, не втрачаючи жіночності, хоч це є вкрай надважким завданням.
Вабить і те, що авторка вдало використовує діалектизми та рідковживані слова. На сторінках книги частенько знаходимо «путню» (в значенні відро), «пуделко» ( в значенні коробка) і т.д. Коли вже зачеплено питання про мовленнєвий апарат, то мене (думаю, що й читачів теж) причаровують образи на зразок: «газдують на помацки ночі», «складні барикади карми», «вітер кратерно над тім’ям грунтів ширяє», «надощить у калюжі смутком»…
Правда тут не все так просто. Якщо говорити про діалектизми та маловживані слова, то дехто може, звісно, нарікати, що вони не всім є зрозумілими. Та чи варто спекулювати такою думкою? У цьому світі має право на існування те, чого не знає людина. Але вона зобов’язана робити кроки до пізнання. А з іншого боку. Чи зможе хтось заперечити бажання особистості бути собою в мовному розумінні? Та не існує такої сили! Зрештою, питання про говірковість – не нове для поезії. Згадаємо хоча б, що діалектизми є характерними для віршованої мови Петра Мідянки і Петра Григорчука. А Василь Шкурган усі свої тексти створюю гуцульською говіркою, вірші написані лемківським наріччям є в доробкові Романа Вархоли – вихідця з лемківської родини, яку лиховісна операція «Вісла» занесла на Тернопільщину.
Ще один момент. Якщо звернутися до творів представників старшого покоління, то в них можна помітити одну «цікавинку». Автори наче стоїчно застібнуті на всі гудзики. І нерідко у віршах чогось особистісного немає. А поезія молодих якась відвертіша чи що? Впевнений, що це відчуття ніколи не завітало б до мене, якби не опертя авторки на рідне.
Невипадково кажу про це. Нині багато балакаємо про необхідність потужнішого входження української поезії в світовий літературний контекст. Згоден, що проблема давно назріла. Але… тут починаються заковики. Зрозуміло, що там ніхто нас не чекатиме зі зрілими ознаками космополітизму. Отже, потрібна національна ідентичність. Але укупі із засвоєнням того найліпшого що є у світах. І мені здається, що Любов Малецька починає робити кроки до цього, принаймі верлібр «Змирися з невідворотністю цього світу» наприкінці книги чітко вказує на таке.
Щодо останнього, то, на мою думку, є ще один аспект проблеми. Маючи на увазі світові обшири, мусимо говорити про так звані внутрішні чинники. Втечу у верлібристику можна передусім привітати, вважаючи її втечею від повторниих кіл у висловленні думки. Враховуючи, очевидно, ту обставину, що неримованістю просякнута уся європейська поезія. Але й римованість не є такою однозначною. Вже хоча б тому, що вона промовляє про поглиблення у висвітленні обраної тематики. Вона, приміром, характерна для поетичного доробку Любові Голоти, Надії Степули, Марії Людкевич, Любові Горбенко, Теодозії Зарівни. Ще, либонь, слід назвати імена Марії Чумарної, Любові Проць, Світлани Антонишин. Можна, як мені здається, також балакати про творчі перегуки з Любов’ю Якимчук, Василиною Кумурджи. Отож, римована поезія в її сучасному вимірі ще теж повністю не використала своїх можливостей і все залежить від того, які істини та як глаголитиме автор чи авторка. Здається, що і це добре розуміє Любов Малецька метаючись між римованістю і неримованістю.
А, може, істина є десь посередині і заради цього варто мучити себе і папір.
Ігор Фарина.
Член НСПУ,
м. Шумськ на Тернопільщині