Писати про себе, погодьтеся, справа невдячна – ні похвалиш свою особу, ні покритикуєш її, і зле те, що простору для маневрів у таких діях нема ніяких. Якщо, наприклад, намалюєш собі німб над головою чи на ту саму голову покладеш терновий вінець, то докорів і насмішок потім від своїх колег, приятелів і просто читачів не обберешся, найпрудкішим конем не об’їдеш.
Володимир Погорецький для «Погляду Тернопільського».
Писати про себе, погодьтеся, справа невдячна – ні похвалиш свою особу, ні покритикуєш її, і зле те, що простору для маневрів у таких діях нема ніяких. Якщо, наприклад, намалюєш собі німб над головою чи на ту саму голову покладеш терновий вінець, то докорів і насмішок потім від своїх колег, приятелів і просто читачів не обберешся, найпрудкішим конем не об’їдеш.
Але спробую і цю, як кажуть у нашому великому колгоспі, “ситуацію розрілити”, якесь таке-сяке про себе слово мовити. Що ж мені про Володимира Погорецького читачам “Погляду Тернопільського” розповісти? Народився, вчився, одружився… Та інформації в інеті про мою скромну персону і так “до виборУ й до кольорУ”. Але, якщо бути серйозним, то за плечима моїх прожитих літ – навчання у Полівецькій (родинному селі) восьмирічній школі, Джуринській десятирічці, строкова віськова служба в Афганістані, студії в медичному та Богословському інститутах, журналістика, письменницька праця й суцвіття усіляких проблем і клопотів, зрідка – сонячних переливів із густого перевесла чи вервечки прожитих днів.
Вже п’ять років покладена на мене висока місія – бути головним редактором журналу “Золота Пектораль”, який є візитівкою Чорткова. Місцева влада про цю візитівку знає, наслухалась про неї вже вище свого чубка, але духовний продукт їм поки що не по зубам і не по кишені, я навіть би сказав, що то для них постійна головна біль і ніяких пігулок від нього ще наша фармація не придумала. Але місто Чортків, у якому сьогодні живу, я ще п’ять років тому перейменував для себе і своєї родини на Золотопекторалівськ, а письменники, які хочуть у цьому місті отримати тимчасову прописку, мусять (і нема на те жодної ради) іменувати себе золотопекторалівцями. Я вже не раз говорив у засобах масової інформації, що золотопекторалівському директору на кожному кроці приходиться зустрічатися з ріжними проблемами, які ледь не доводять його до нервового зриву/сказу, але, заспокоюю себе не раз, хтось мусить тягнути цю лямку. Дав мені Господь Бог такого хреста, то мушу його нести. Але мереживо світлих думок завжди бере верх на суєтою світу, над людською підлістю, лінивством і жорстокістю, зрештою, і над чортківським владним баламутством.
Люблю я жонглювати словами. Люблю журналістику і літературу. Перевагу віддаю літературі. Люблю письмо метафоричне, метафізичне, неординарне, оковирне, задерикувате. Страх не люблю злодіїв, брехунів, стукачів і підлотників. Мабуть, Афган поклав свій відпечаток… Але мрію, що колись закінчаться наші муки та поневіряння, зійде над Україною сонце правди, достатку і свободи. Це висока мрія, а приземлена – це відкрити у Чорткові видавництво “Золота Пектораль”, над цим проектом я зараз працюю. Уявіть тільки собі: “У місті Золотопекторалівську кується журнал “Золота Пектораль”, працює книгарня “Золота Пектораль” і, якби Господь Бог допоміг, у місті над Серетом було би ще і видавництво “Золота Пектораль”.
Мені в Чорткові, якщо бути об’єктивним, важко дихається, не вистарчає простору та уваги, аби втілити у життя усі задуми та пляни. Але якось пхаю я ту біду, а біда пхає мене, бо вдома, що не кажіть, але і рідні стіни допомагають. Але я люблю своє місто не до глибини власної кишені, не до вишитих фіранок, а до кожної клітини свого єства і воно відповідає мені такою самою чеснотою. Власне, це все у сукупності дає мені можливість творити і жити.
Кожна така справа, за яку Ви взялися, це цеглинка в розбудові України. Зі сто людей, які розпочали свій бізнес, через десять років залишається один. Таке життя! Але їхній бізнес не попаде в історію. Те що Ви робите, пане Володимире, це історія! Якщо Вам призначено Долею це зробити – то Ви це зробите! Не зважайте на “нитиків”! Робіть свою справу! Дорогу пройде той, хто йде! У Вас немає “зерна неправди за собою”! Хай щастить Вам!!!
І знову мій коментар – вже вдруге! – влучив в «молоко»! Шановний адмін (чи “модератор”), Ви, очевидно, “родом” з ГЛАВЛІТу?!
Очевидно, помилився адресою і замість хвалебної оди чи панегірику, вкупі з дифірамбами, наважився написати дещо “нєудобоварімоє” і «нєусвояємоє» для редакції (чи особисто для редактора?), але завжди вважав, що критика чи навіть звичайний коментар, в першу чергу, є мотивацією для вдосконалення.
Я також за те, щоб на наших теренах був достойний ВИСОКОГО рівня митецько-літературний журнал (і таке ж видавництво), а не черговий “майданчик” для любителів задоволення і розповсюдження серед насєлєнія своїх провінційно-містечкових графоманських амбіцій, яким, перепрошую за різкість, місце на “Бамбетелі” однієї з наших обласних газет і їй подібних «районок», яким несть числа. Невже з “кларнета сонячного” отримаємо ще одну “пофарбовану дудку”? Дуже надіюсь – contra spem spero – все ж на протилежне.
Нещодавно в “Пост-поступі” (№5(76), червень 2013р.) прочитав про “жлобологію”. Досить, м*яко кажучи, агресивно-критична стаття Антона Мухарського – автора «майже гоголівської повісті «Смерть Малороса, або Ніч перед Трійцею – у відповідь на «творчість» Олеся Бузіни» – вид-тво «Вік», Коломия, 2013р.) і, незважаючи на її, вже згадану мною, «агресивну критичність (чи критичну агресивність?), майже у всьому погоджуюсь з автором. Адже, якщо Совдепія виховувала совка з менталітетом колхозніка, то теперішня влада – а більшість «літераторів» їй у цьому свідомо чи несвідомо сприяють? – виховує «жлоба із абсолютно сільською (а точніше, тією ж, що і в Країні Рад, колгоспною) аграрною філософією, естетикою, мисленням». Щодо «сільської філософії естетики, мислення», то автор все ж, мабуть, «перегнув». Оскільки після колективізації вони, на жаль, практично зникли.
Дивлячись на розвиток західноєвропейської культури (так, саме її більшість наших митців бере за взірець, хоча, можливо, в когось є якісь інші «орієнтири»), завжди очевидна її урбаністична, а не «гламурно-рустикальна», спрямованість і тенденція розвитку, наші ж графомани, дорвавшись до пера, тобто, клавіатури, «ріжуть правду-матку», незважаючи (тобто, не маючи щонайменшого поняття) ані на стиль, ані на форму, ані на зміст своїх «шедеврів», і з допомогою своїх «вірних» спонсорів видають на-гора тонни ма-ку-ла-ту-ри. Орієнтуючись, звісно ж, на смаки «потрєбітєлєй».
Після тривалих спостережень в мене склалась думка (хоча, спочатку були все ж певні сумніви) після моїх спілкувань і спостережень за місцевою інтЄлігЄнцією, що вона, за великим рахунком, незнайома з визнаними світом шедеврами класичної, ба більше, сучасної зарубіжної літератури, музики, живопису, ….
Звичайно, хтось може задати традиційне «жлобське» запитання (як той красноармєєць-доброволець з відомого агітпропівсього плакату часів громадянської війни): «А що ти зробив для розвою української культури?!!!» Волію робити те, що вмію, а якщо розумію і відчуваю, що виходить погано, тоді просто НЕ роблю цього, щоб, перепрошую за «прозу», не морочити людям голову і не відбирати від них ЧАС, «втрата якого найтяжча з усіх утрат», як казав Григорій Сковорода. Життя НАДТО коротке, щоб витрачати його навіть на перегортання сторінок «шедеврів» «рідних» графоманів з їх хворобливим Еґо.
Шляхетна і потрібна СПРАВА – видавати літературно-митецький журнал. Але, вибачте, за «прозу життя» і «заземленість», Ви, пане редакторе, так ніби в іншому місті, ні, в іншій країні живете. Тут – маю на увазі НАШЕ МІСТО-БАЗАР, яке «тягне» хіба що на «Золотарськ» (до «ЗолотоПекторальська» йому, як до … Таїті рачки), – за ВЕЛИКИМ рахунком НІКОГО не цікавить література за «межами» шкільної програми. Про європейську чи, загалом, всесвітню, літературу, прихильником якої я став ще тоді (в Совдепії), коли української ЛІТЕРАТУРИ просто не було, а тому, вибачте за категоричність, навіть дискутувати не хочу на цю БОЛЮЧУ для мене і, мабуть, для Вас ТЕМУ.
Видавати ТУТ ТАКИЙ журнал – не те що РИЗИК, але й, певною мірою, такий собі «екстрим». Для того, щоб «пхати ЦЮ БІДУ», тобто, займатись видавничою справою, редактор повинен мати відповідну НАДІЙНУ і ПРОФЕСІЙНУ команду менеджерів (про меценатів – окрема розмова), які мають бути ще й циніками-прагматиків – в доброму розумінні цього слова, – оскільки ми, як відомо, живемо в умовах «дикуватого» ринку. А це не так просто! Якщо у Вас є ці «інгредієнти» для приготування ВИСОКОЇ і ВИШУКАНОЇ ДУХОВНОЇ «СТРАВИ» – тоді, contra spem spero, – «на гору круту крем’яную камінь важкий підіймете». Якщо ж у Вас їх немає, тоді Ви можете лише посіяти зерна розчарування в душі тих, хто очікував ДИВА, а отримав чергову ілюзію.
Проте, як кажуть, ДОРОГУ ЗДОЛАЄ ТОЙ, ХТО ЙДЕ. А тому – УСПІХІВ. ТЕРПІННЯ і НАСНАГИ ВАМ у ЦІЙ ШЛЯХЕТНІЙ СПРАВІ БУДИТИ і ЛІКУВАТИ СЛОВОМ «ГЛУХИХ», «СЛІПИХ» та БАЙДУЖИХ!
Шановний пане Володимире!Гарна и шляхетна Ваша ідея щодо Золотопекторальського видавництва, але не мені Вам казати, як важко живеться видавцям. І не скоро, мабуть, стане легше, бо люди, тобто потенційні купувачі і читачі, надто бідні. Тут Вам не тільки податки треба відміняти, але і державні дотації надавати.Письменники наші теж не такі багаті, щоб за свої гроші видавати, а потім безкоштовно дарувати.Необхідні якісь нові рішення.Якщо Ви їх знаєте, то дай Вам Бог успіхів!