Книговидання формує новий тип українця

Загальновідомо, що розбудова української держави неможлива без розвитку національного книговидання, бо воно формує новий тип українця, відіграє важливу роль у самоусвідомленні нації, формуванні культури і духовності. Адже книжка будує світогляд, глибинні переконання людини, стимулює її участь в державотворенні.

Втім, Україна вже багато років переживає через повний безлад у царині суспільної моралі, світоглядних позиціях, втрату архиважливих життєвих орієнтирів і принципів.  Наша держава неспроможна поцінувати заслуг письменницького загалу минулого і сьогодення. Трагедією і ганьбою усього суспільства є те, що воно викинуло письменника на узбіччя життя, зробило його ізгоєм у власній державі. Велика європейська нація перестала читати, думати й аналізувати. Мільйони українців змушені покидати свої домівки та їхати на заробітки в далеке і близьке зарубіжжя, де на них чекають приниження, злидні й духовне спустошення, а на вітцівщині – безробіття та безгрошів’я. Хто винен у всіх наших негараздах і бідах? Мабуть, усе-таки ми – українці, котрі своїм боягузливим мовчанням породжуємо бездарну кількість можновладців, які ще з молоком матері всмоктали неприязнь до української культури і мови.  Страшно подумати: окремі політикани різних вагових категорій за якихось двадцять років  свідомо встигли поламати державний механізм книгодрукування і книгорозповсюдження.

Але, на мій погляд, сьогодні в Україні функціонує (держава тут ні до чого) багато добрих видавництв; попри заперечення скептиків, на світ з’являються якісні книжки. Правда, небагатьом з авторів вдається, якщо можна так сказати, явити себе й свою творчість людському загалові, здобути заслужену шану й визнання.

Найбільшою проблемою я вважаю мізерну кількість книгарень. Додам сюди й інше: українці катастрофічно мало читають. Хоч ми знаємо, що література завжди мала і має позитивне значення, облагороджувала людину, ошляхетнювала її спосіб мислення. Французький філософ Дені Дідро свого часу сказав: «Людина, яка перестає читати – перестає мислити!».

Тепер спробую спроектувати все сказане на свою Чортківщину.

До здобуття Україною незалежності в Чорткові було три книжкових магазини, які в період тотальної «прихватизації» (совдепії тоді вже не було) перетворилися на гастрономи. Але минуло кільканадцять літ і в місті знову працюють три книгарні, щоправда, місця їхньої «прописки» вже на інших вулицях.

З пам’яті мені ніяк не зітруться травневі події 2007 року, коли гостей Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята приймало Тернопілля. Для того, щоб поклонитись Кобзареві разом із чортківчанами, до нашого міста з’їхались знані письменники. Очолював поважну письменницьку делегацію Михайло Слабошпицький. У складі делегації були: Євген Баран, Петро Боярчук, Тамара Дяченко, Наталія Матюх, Володимир Некляєв (поет, літературознавець, колишній голова Спілки білоруських письменників), Петро Поліщук, Леся Степовичка, Леся Ткач, Георгій Шаповал. «Чортківчани зустрічали митців свіжим, щойно спеченим, ще гарячим хлібом», – писала районна газета.

Минуло три роки і ситуація кардинально помінялася. Чортків справді став літературною Меккою завдяки чортківчанам, меценатам, появі у місті журналу «Золота пектораль». Це мене тішить, дає силу жити і працювати.

Я не знаю, чи є десь на теренах України пам’ятник українській книзі, а в Чорткові кілька років тому міг з’явитися. Колишній міський голова Ігор Билиця мав ідею встановити побіля приміщення міської ради скульптурне зображення друкованому українському слову. Я вже не пам’ятаю причин, які змусили екс-мера відмовитись від такого наміру. Але, на мій погляд, цей пам’ятник завжди нагадував би краянам про світло і силу слова.

Згодом в приміщенні міської ради я відкрив книгарню «Золота пектораль». Хочу подякувати міському голові Михайлові Вербіцькому за підтримку і розуміння. Крім журналу і сайта «Золота пектораль», найближчим часом має з’явитися й видавництво. Прагну бачити свій Чортків культурною й інтелектуальною столицею Тернопільського краю.

Але до цих всіх проектів не має жодного стосунку місцева влада. Вона, як і скрізь в Україні, ялова. Для чиновників і підприємців купити художню книжку – означає віддати зароблений гріш на якийсь непотріб. Хоч винятки є. Торік директор Чортківського державного медичного коледжу Любомир Білик кожному викладачеві очолюваного ним закладу падарував на Миколая художню книжку. Оце мудрий вчинок шанованого в райцентрі керівника.

  Як головний редактор журналу відчуваю певне сприяння місцевої влади, однак більш моральне. Прийнято програму на рівні районної ради, та немає коштів на її фінансування. За п`ять років існування «Золотої пекторалі» з місцевого бюджету не було виділено жодної копійки на видання журналу – усе роблю власним коштом і за сприяння друзів-підприємців, які все ж не є джерелом фінансів для часопису.

 Мушу це сказати, бо у багатьох людей склалася думка, що у журнальному господарстві Володимира Погорецького все йде гладко, якщо йому ще вистачає сил і коштів видавати інші золотопекторалівські проекти – альманахи «Золота пектораль плюс» та «Сонячне гроно», організовувати літературно-мистецькі фестивалі. Буду відвертим: усі «вільні» кошти з книгарні «Золота пектораль» я трачу на своє літературно-мистецьке господарство. Мабуть, така вже моя місія і призначення на цій землі. Молюся тільки, щоб Господь Бог дав мені сили витримати такі випробування, а плакати не збираюсь. Нехай плачуть наші вороги.

                                                                   Володимир Погорецький.

«Літературна Україна»