У Чорткові вже почалося «полювання на відьом»?

Сурми революції, що підняли українців на барикади, сподіваємось на це всі, невдовзі затихнуть. Злочинна Партія регіонів із клеймом ганьби нарешті піде в небуття. Від крові українських мучеників, які віддали свої життя в революційному пориві за нашу свободу, теперішні урядники не відмиються поки їх віку, звісно, що на них ще чекає і Божий суд, і людський. Але зараз нам усім потрібно опанувати свої емоції, аби своїми діями не спровокувати суспільний конфлікт.

Це стосується і Чорткова, де Партія регіонів ніколи не мала ні авторитету,  ні впливу. Політика політикою, а нам усім треба буде ще і зустрічатися, і дбати про розвій свого міста, а не шукати «відьом», навіть там, де їх нема. Вчора, власне, почув на автостанції таку розмову:

–         Ти на Майдані був?

–         Був.

–         Де? Коли? На дискотеці, що влаштували організатори (!). Якби не ми, ті що були на передовій і жбурляли каміння й «коктейлі Молотова» в беркутів, то стояв бис там до 2015 року. Бачиш, ось я на фотографії, навколо все горить, здригається…

Смішно, грішно і страшно водночас. Згадався чомусь 2004 рік: Помаранчева революція, усі її здобутки і втрати. Тоді також країна народжувала «нових героїв», щоб золотою фарбою висіявся німб над головою, треба було небагато – сфотографуватися на Майдані з Віктором Ющенком, і ти вже український «герой», і ти вже український «патріот», комусь після того велелюдного зриву і на «погони владські» перепадало, і на язику гриби повиростали… Але годі про те, що було колись, нині згадувати, його, себто минулого, і так не повернути. Головне, щоб зараз не провокувати у суспільстві розбрат, свідомо звинувачуючи один одного в злодіяннях і брехні, лукавстві і лицемірстві, бо підозрюю, що все це чиниться не з любові до України, а з підзаробітку, мабуть, окремими особами собі додаткових бонусів перед майбутніми виборами до місцевих органів влади.

До слова, у Чорткові нема «тітушок», зате є “цьотУшки” (сварливі жінки), які за помахом чиєїсь руки готові кидати тінь своєї злоби на ту чи іншу людину, знеславлюючи її ім’я. Мене, наприклад, також проймає злість, коли сьогодні окремі політичні діячі місцевого пошибу намагаються кинути чорноту на особу директора медичного коледжу Любомира Білика, з яким у мене (вже десь років зо двадцять) склалися приятельські взаємини, приписуючи йому членство у ПР, в якій він ніколи не перебував. Комусь, аж до сверблячки, дуже хочеться скомпрометувати цю людину. Але хочу застерегти усіх чортківських світлоносців: «Не треба сіяти вітер..».

Я, до речі, також багато знаю про поступливість і неподатливість різних осіб, їхнє кривостежжя, бо робота у мене така – «писательська», але не все те, що знаю, виявляю. Завжди дослухаюся до слів Ліни Костенко, яка каже: «Людська душа, то тихе море сліз, Плювати в неї гріх тяжкий, не можна».

Свою європейськість, жертовність і доброчинство ми маємо доказувати, не зайвим мудруванням та базіканням, вішанням локшини і ярликів, а конкретними справами, так, наприклад, як це робить Любомир Білик з Чорткова.

Володимир Погорецький.