На жаль, уже вкотре доводиться із присмаком смутку констатувати, що вояки Української Повстанської Армії досі не мають належного пошанування у власній державі, за яку вони поплатилися життям, фізичними тортурами і концтаборами. Бо не всі теперішні українці за свою державу боролися, нею хворіли і марили.
Якось виглядає дивно, що серед загалу наших земляків ще живуть і владарюють люди, котрі розуміються на історії українського повстанського руху, говорячи мовою жителів галицьких сіл, “як вовк на “звіздах”. Але, мало того, внутрішня агресія чи аполітичність цих людців може у майбутньому призвести до катастрофічних наслідків у царині суспільної моралі і християнських цінностей. Та слава Богові, що є ще поміж нас люди, котрі не дають зачерствіти у злобі нашим серцям і пам’яті.
Михайло Плішка – уродженець с.Угринь, а нині житель районного центру, до цього дня зберіг світлі спогади про своїх односельців, які воювали у лавах УПА і поклали на вівтар української свободи найцінніше, що в них було, – життя. Серед загиблих був і рідний брат п.Михайла – Іван Миколайович Плішка, який разом із своїми чотирма побратимами загинув у нерівному бою з енкаведистами побіля села Давидківці у 1945 році. Тлінні останки цих борців знайшли вічний спочинок на давидківському кладовищі. Михайло Миколайович завжди, згадуючи образ свого вісімнадцятирічного брата і цю сумну подію, не може не зронити скупої чоловічої сльози, хоч промайнуло з тих пір багато літ. А загалом 26 угринян полягли смертю хоробрих в збро-йній боротьбі супроти більшовицького монстра.
Якщо вже говорити про Угринь, то слід згадати поіменно всіх учасників збройного підпілля, котрим судилось загинути у цій боротьбі. Це – Ганна Костянтинівна Балакунець, 1924 р.н., зв’язкова ОУН, загинула під час облави; Роман Теодорович Бегар, 1927 р.н., стрілець УПА, загинув 29 грудня 1945 р. в бою з енкаведистами у с. Угринь; Марія Йосипівна Вільхова, 1921 р.н., чл. ОУН, зв’язкова, вбита енкаведистами у Страсну п’ятницю 1945 р. в с. Угринь; Володимир Йосипович Вільховий, 1927 р.н., чл. ОУН (Бойовий), стрілець куща Чара, загинув у концтаборі під час страйку в м. Воркута; Микола Йосипович Вільховий, 1924 р.н., (Шпак), чотовий куреня Бистрого, загинув 10 серпня 1947 р. на хуторі Вигода Борщівського р-ну; Іван Васильович Гнибіда, 1915 р.н., чл. ОУН (Корбан), стрілець УПА, загинув 1947 р. у с.Угринь; Василь Михайлович Гнибіда, 1922 р.н., районний політвиховник (Боян), загинув у серпні 1945 р. у лісі “Галілея”, тіло забрали до Чорткова; Антін Онуфрійович Іванців, 1914 р.н., чл. УПА (Орест), референт- військовик райпроводу ОУН, загинув у 1944 р. в с.Угринь; Євгенія Михайлівна Кобзар, 1925 р.н., зв’язкова УПА, пропала безвісти; Василь Дмитрович Кобзар, 1910 р.н., військовик, загинув у с. Стара Ягільниця; Богдан Іванович Липовий, 1921 р.н., повітовий провідник ОУН (Ізгой), загинув у лютому 1944 р. у бою з німецькими окупантами під с. Сосулівка; Федір Захарович Липовий, 1922 р.н., стрілець УПА, розстріляний НКВС в с. Угринь 1944 р.; Володимир Микитович Липовий, 1927 р.н., стрілець УПА, загинув у тюрмі м.Ворошиловграда; Євген Григорович Лесів, 1916 р.н., чл. ОУН (Карий), стрілець батальйону “Нахтігаль”, загинув у с.Угринь у листопаді 1944 р.; Володимир Васильович Лесів, 1922 р.н., стрілець УПА (Шелест), загинув 1945 р. у с.Росохач; Петро Данилович Маньовський, 1927 р.н., стрілець УПА, загинув 1945 р. у с.Угринь; Петро Васильович Мельник, 1927 р.н., підрайонний СБ, заарештований 11 серпня 1946 р., загинув у концтаборі м.Воркути; Євстахій Васильович Марчин, 1918 р.н., медик УЧХ, пропав безвісти; Ярослав Правецький, 1909 р.н., стрілець УПА (Пролом), загинув 1944 р. між селами Угринь – Стара Ягільниця; Іван Миколайович Плішка, 1927 р.н., чл. ОУН (Лис), стрілець УПА, загинув у квітні 1945 р. у с.Давидківці, похований там само; Микола Олексійович Плішка, 1929 р.н., симпатик ОУН, загинув 1945 р. під час облави в с.Угринь; Петро Павлович Паньків, 1919 р.н., стрілець УПА, загинув 1946 р. у бою в с.Нагірянка; Іван Рибак, стрілець УПА, загинув 1945 р. у с.Угринь; Павло Прокопович Ста- шинський, 1909 р.н., симпатик ОУН, загинув під час облави в с.Угринь; Григорій Михайлович Шушка, 1911 р.н., чл. ОУН (Шум), районний референт СБ, по-зрадницьки загинув 1947 р. у с.Угринь; Роман Іванович Юрків, 1918 р.н., симпатик ОУН, загинув під час облави енкаведистів.
Страх подумати: п’ять членів сім’ї Вільхових із Угриня стійко пронесли мученицький хрест за свободу своєї материзни. А скільки таких в Україні!..
А ось інша доля, про це, до речі, писалось у якомусь столичному виданні, яка заслуговує на широкий розголос.
Микола Маньовський був бійцем Української Повстанської Армії, рядовим із рядових – адже в сімнадцять із половиною років командиром не ставлять. Через тиждень після їхнього із Ганною весілля пішов він на війну. А в січневу ніч 44-го повернувся. Наступали “совіти” і вирішив Микола сховатися в домі – може, якось пронесе. У підвалі подружжя вирило ще один підвальчик, куди й улігся Микола. У село прийшла радянська влада – із сільрадою, головою колгоспу, парторгом, бригадирами, дільничним… I всіх треба було боятися. Микола жив у своєму підвальчику, навіть у великий підвал не вибирався – а раптом мати дружини побачить. Адже стара жінка могла ненароком комусь сказати зайве слово. А його шукали постійно. З району приїжджали працівники НКВС, кілька разів обшукували і будинок, і підвал, возили на допити в район і Ганну, і її матір, але нічого не дізналися. Лютували енкавеесівці ще й тому, що 46-го народила Ганна доньку Марійку. Хто ж батько дитини? У маленькому селі усе як на долоні – не гуляла Ганна ні з ким, із села – ні на крок, усе копошиться по дому й у городі. З ким же нагуляла дитину?.. Ось так і жила Ганна – від усіх ховалася, навіть від рідної матері. А Микола жодного разу не побачив свою доньку, лише двічі голосок її почув… 53-го дівчинка померла – важке запалення легенів, а через два роки не стало матері Ганни. Так і залишилося їх двоє – Ганна в домі і Микола в підвалі… Повністю осліп. Помер Микола 89-го року, коли вже щосили гриміла перебудова, Існувало товариство “Меморіал”. Але в село Угринь цей вітер змін ще, певне, не дійшов. Вночі Ганна витягла мертвого Миколу з підвалу і закопала під яблунею. Через п’ять років обласне товариство ветеранів УПА перепоховало Миколу Маньовського і поставило на його могилі великий кам’яний хрест…
Старенька жінка повільно бреде, спираючись на палицю, згорблена і сива. Бреде щоранку на край села, до цвинтаря. Кожен свій день вона починає з цього. Сідає біля могилки дорогої їй людини, довго про щось говорить пошепки, сплакне, перехреститься і вирушає в зворотний шлях…
Різні долі людей, різні життєві орієнтири, але правда для всіх одна… Віримо, що ще дочекаються живі учасники збройної боротьби – вояки УПА – повної реабілітації і промарширують Хрещатиком без міліцейського заслону.
Дивує лише, що досі в Угрині немає пам’ятного знака “Борцям за волю України”, де б на гранітному монументі були викарбувані імена односельців – оцих справжніх лицарів українського духу, і це при тому, що село славиться на всю околицю своїми історичними, культурними та природними надбан-нями. Тут, зокрема, на церковному подвір’ї покоїться прах о.Антона Ричаковського, котрого на початку липня 1941 року жорстоко замучили енкаведисти біля лісового масиву “Дача Галілея”, тут живуть патріоти, котрі свято бережуть пам’ять про учасників збройної боротьби та української прослави. Але гадаємо, що перегодом настане день просвітлення розуму та життєвого поступу.
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ.